— Ваш батько теж був футболістом. Це він ввів вас у світ футболу?
— Звичайно, з першого дня, коли я почав бігати та ходити, мені дали м’яч. Я грався з ним у дитинстві.
— Ти народився в Ізраїлі (Палестина), тому що його батько грав там. Коли вони переїхали в Україну?
— Я жив у Палестині до шести років, потім ми переїхали в Україну, і я там навчався.
— Ваш батько був воротарем, але коли ви зрозуміли, що можете піти його стопами і стати професійним футболістом?
— Я завжди хотів бути професійним футболістом. Починав у вінницькому клубі, в рідному місті, а потім перейшов у «Динамо». Батько для мене приклад. Оскільки він був футболістом, він завжди мені допомагав і давав багато порад. Коли я поїхав жити в Київ. Він пробув у селі рік-два, поки вони не приїхали зі мною, мамою та сестрою до Києва. Незважаючи на відстань, він завжди намагався мені допомогти.
— Зіграти на чемпіонаті світу має бути мрією кожного гравця...
— Звичайно! Я сподіваюся, що зможу зіграти на наступному чемпіонаті світу. Ми думаємо, що пройдемо кваліфікацію.
— У минулому сезоні він був на порозі Ліги конференцій з Жироною. У нього є досвід виступів у Лізі чемпіонів і Лізі Європи з «Динамо», тож чи хотіли б ви одного разу повернутися в Європу з «Жироною»?
— Це одна з наших цілей. У нас хороший рівень, нам потрібно вдосконалюватися і дивитися, як далеко ми можемо зайти. Ми змагаємося один до одного з усіма командами. Це буде ідеальний сезон, якщо ми отримаємо право грати в Європі наступного року. Хто знає...
— Чи є у вас знайомі, яким довелося піти воювати на фронт?
— Ніхто з моєї сім'ї та моїх друзів.
— Тут про війну знають лише те, що чують у новинах і дивляться по телевізору. Чи така ж реальність в Україні?
— Думаю, новини не знають всієї правди про війну. Правда в тому, що якісь нещастя можуть відбуватися кожен день, і вони можуть відбуватися прямо зараз, немає спокійної хвилини. Це дуже складно.
— Невже надію втрачають останнє? Надія на перемогу?
— Звичайно. Чекаємо на нашу перемогу. Наші воїни роблять усе, щоб його отримати. Ми точно переможемо.
— Чи достатньо допомоги та участі решти Європи та світу?
— Вони нам потрібні. Без вашої допомоги буде набагато складніше. Якщо хтось захоче зробити більше, ми будемо дуже вдячні, але це не залежить від нас. Я вважаю, що найефективнішим способом допомоги є фінансовий внесок, тому що за гроші український уряд зможе купити зброю, щоб захистити наш народ від нападів Росії. Є люди, які втратили свої домівки, своїх рідних... це непоправні втрати, і мало що можна зробити, окрім як дати їм притулок чи дати їм їжу. Це жахливо. Якщо хтось може допомогти, просто зробіть це.
— Спочатку була пандемія, тепер війна... Як ви слідкуєте за футболом в Україні?
— Нинішня футбольна ситуація в Україні дуже складна. Футбол там був хороший, поки в 2014 році в Донецьку не почався конфлікт (війна на Донбасі), після чого все почало валитися. Це так. Після цього багато гравців покинули країну.
— А як було раніше?
— Раніше були повні стадіони, були великі бійки на полі, люди веселилися та вболівали за свої команди, як тут. Тепер від того нічого не залишилося. У нас немає вболівальників на порожніх стадіонах і без жодних емоцій. Це поганий момент для країни і футболу. Я сподіваюся, що коли ми виграємо війну, все повернеться на круги своя, і люди зможуть йти на стадіони святкувати зі своїми командами.
— Що ти знаєш про Довбика?
— Ми граємо за збірну України і добре знаємо один одного, так як грали один проти одного. Ми знаємо, які наші найкращі та найгірші навички, і я думаю, що цього достатньо, щоб розуміти один одного на полі. Ми хочемо зробити все можливе для команди. Він чудовий бомбардир. Він сильний, швидкий, агресивний в атаці... і має хороші стосунки зі своїми півзахисниками. Він добре ладнає з рештою гравців. Я теж, звичайно. Ми можемо розмовляти один з одним і розуміти один одного, тому з ним легко грати.
— Чи підходить це формату команди?
— Поки рано говорити, але я думаю, що він уже адаптувався. Він не розмовляє іспанською, як і я, хоча тренерський штаб і наші одноклубники постійно допомагають нам, щоб ми могли викладатися на тренуваннях і в матчах. З ним легше, ніж зі мною, тому що він теж розраховує на мою допомогу.
— Думаю, у нього все добре, він задоволений. Як пройшли ваші перші місяці в Жироні?
— Єдиний українець у команді – Юліус (відповідальний за трансфер гравця), правда, він мені дуже допоміг. Я думаю, що Артему легше, тому що у нього є Юліус і я, і, як я вже сказав, усі в клубі допомагають нам, щоб ми могли викластися по максимуму.
Переклад та адаптація t.me/el_pezdabol