Він – абсолютна скромність. З часу першої появи юного Микити Бурди на лівому фланзі оборони «Динамо» у Кубку України минуло понад два місяці. Згодом дев’ятнадцятирічний юнак закрив проблемну позицію у тріумфальному матчі з «Шахтарем», регулярно виходить в іграх Ліги Європи. І при цьому – жодних натяків на зіркову хворобу. Можете повірити мені на слово. Або ж переконатися у цьому з нашої розмови.
- Микито, чи звикли ви вже до уваги з боку журналістів?
- Та так, іноді телефонують. Намагаюся нормально зреагувати, без проблем можу дати інтерв’ю. Нічого такого в цьому немає.
- Швидкість, з якою розвивається ваша кар’єра, не лякає?
- Ні. Я працюю і роблю все для того, щоб вона й надалі розвивалася. Щодня на кожному тренуванні викладаюся, аби був прогрес.
- З чого у вас все почалося, і як ви потрапили в систему координат київського «Динамо»?
- Футболом почав займатися на Київщині, у невеликому місті Яготин. У віці 13 років мене тренер повіз на перегляд в Республіканське вище училище фізичної культури на Лісному (житловий масив на лівому березі Дніпра, - О.Б.). Там я перейшов на інший рівень футболу. Навчався до 16 років, а після цього перейшов у ДЮСШ «Динамо». Там випустився і потрапив у команду Ю-19. Рік пограв, а далі – «дубль».
- Свої перші справжні бутси пам’ятаєте?
- Звичайно, що перші бутси купила мама. Вони були досить простенькі. Коли ж футбол став моїм життям, і я зрозумів, що це стане моєю професією, то мама купила мені вже зовсім іншого рівня «робочий інструмент».
- Якщо не помиляюся, то в Яготині ви грали з Володимиром Багметом – вундеркіндом, якого запросили у «Барселону»…
- Ми разом майже не грали. Так, ходили в одну спортшколу, але Володя на два роки молодший, тож ми були в різних групах. Багмет за рівнем таланту виділявся серед всіх своїх ровесників. Нормальний хлопець, скромний, спокійний. Коли я поїхав у Київ, а він переїхав до Іспанії, то зв’язок перервався. Іноді хіба що в інтернеті можемо поспілкуватись.
- Ви народилися у 1995 році, тож не могли бачити історичних перемог «Динамо» Лобановського над «Реалом» і «Барселоною». На яких матчах зародилася ваша любов до київського клубу?
- «Динамо» полюбив тоді, коли став займатися футболом у Яготині. У Київській області всі вболівають за «Динамо». Відколи розпочав навчання в училищі, став регулярно ходити на домашні матчі киян. Хоча якийсь конкретний поєдинок виділити важко.
- У головній команді «Динамо» ви дебютували кубковим матчем проти «Зірки». Від кого дізналися, що зіграєте?
- Дізнався від головного тренера. Я тренувався з першою командою упродовж тижня, залишався на заїзді, а потім поїхав у Кіровоград. Після обіду тренер виклав до себе кожного – на співбесіду. Заходжу, а Ребров мені каже: «Сьогодні будеш грати. Не хвилюйся, все нормально».
- Не хвилювалися?
- Сильно хвилювався, звісно. Хотів добре зіграти. Віддав кілька передач і трохи заспокоївся. А коли ми вже відкрили рахунок, стало набагато простіше – психологічне навантаження спало з пліч.
- Дебют в УПЛ припав на українське Ель Класіко. Тут і зрілим футболістам непереливки доводиться, а як з тремтінням колін впоралися ви?
- Мені допомагали і колеги, і тренерський штаб, зокрема, Сергій Станіславович (Ребров, - О.Б.). Вони розповідали потім, що бачили мій мандраж, а тому намагалися заспокоїти. Але це така гра, що вгамувати хвилювання ніяк не вдавалося. Ніби вже все гаразд, а десь помилишся – і знову переживаєш.
- Як вас прийняв динамівський колектив? Не ображають?
- Всі хлопці добре мене прийняли. Немає такого, щоб хтось… Все нормально, словом. Дідівщини немає (Сміється).
- Хто взяв над вами шефство?
- Напевно, це Андрій Ярмоленко. Перед матчами любить підійти на розминці і підказати, що до чого, заспокоїти. Мені це дуже допомагає.
- Окей, а кого можете назвати своїм товаришем?
- Зі всіма, в принципі, спілкуюся одинаково. Особливих друзів поки що немає. Я в команді лише три-чотири місяці.
- До таких авторитетів, як Шовковський або Гусєв не страшно підходити?
- Ні, не страшно. Я їх глибоко поважаю. Вони для мене дійсно є, як ви сказали, авторитетами.
- Чи перепадало від них на горіхи?
- Звичайно, що мені підказували мої помилки, пояснювали. Але не було такого, щоб жорстко критикували чи підвищували голос.
- З ким ділите готельний номер під час виїздів?
- По-різному буває. Але найчастіше - з Буяльським або Калітвінцевим. В Ужгороді жив із Ромою Безусом. Це не я вирішую. Як розподілять - так і буде.
- І як команда «вбиває час» у дорозі?
- Хто як. Хтось музику слухає, хтось фільм дивиться, хтось спить. Можна в карти пограти, наприклад.
- Ви родом із міста Єнакієве. Чи залишилися у вас там родичі? Як часто телефонуєте до них - у зону війни?
- Так, родичі залишилися. Бабусю забрали звідти, вона з нами у Києві, бо там стало нереально жити далі. Інші родичі також повиїжджали з цього міста - хто в Київ, хто у Харків. Та й друзі вже евакуювалися.
- Чи можете собі дозволити після всього, що сталося, послухати російську музику, переглянути російський серіал, або купити товар зі штрих-кодом «460»?
- Ну, російську музику я продовжую слухати. Хоча загалом моє ставлення до Росії сильно змінилося. Якщо бачу російські товари, то стараюся не купувати.
- У вас класичний студентський вік. Чи поєднуєте футбол із навчанням?
- Я є студентом Інституту фізичного виховання і спорту, вчуся заочно, тож навчання не відволікає мене від футболу. Там освіту здобувають практично всі спортсмени. Коли настає сесія - приїжджаю і усе здаю. У школі, до речі, тримався посередині: у щоденнику оцінки були і не хороші, і не погані.
- Ще один український талант - Микита Шевченко, який старший від вас на два роки, вже одружився. А вам не хочеться? Яким є ваш ідеал коханої жінки?
- (Сміється) З одруженням побачимо, як воно буде. Але дівчина - є. Критеріїв собі не створюю. У мене є дівчина, яку я влаштовую, і яка влаштовує мене. У нас хороші стосунки. А далі - побачимо.
- Готуючись до інтерв'ю, знайшов у інтернеті фото, де ви з цигаркою. Це фейк? Монтаж? Чи було діло?
- (Сміється). Це ми просто вирішили пожартувати. Не знаю, хто з цього зробив сенсацію. Таке писали в інтернеті! Звичайно, це з мого боку, напевно, було неправильно. Хотів приколотися, а вийшло те, що вийшло.
- Напевно, потім дісталося на горіхи від тренера, від мами...
- Було таке, було.
- Трохи філософії. Чого найбільше боїтеся в своєму житті?
- Боюся, що може щось трапитися з рідними і близькими. Боюся їхньої смерті...
- А якою ви б хотіли бачити свою футбольну кар'єру?
- Перш за все, хочу закріпитися в «Динамо», щоб впевнено стояти на ногах. А ще хочу підкорити з київським клубом всі вершини - від чемпіонату України до єврокубків.
Кінорежисер: Люблю всілякі бойовики. Мені легше назвати улюбленого актора. Це Джейсон Стетхем.
Останній переглянутий фільм: Коли летіли в Данію, переглянув «Люсі». За десятибальною шкалою - сім балів. Не сподобалося мені це кіно, хоча багато хто його рекомендував.
Музика: Реп.
Кумир на футбольному полі: В дитинстві це був Андрій Шевченко. Серед захисників завжди імпонував Пуйоль. Шкода, що він вже закінчив.
Клуб: «Барселона».
Нічний клуб: Не люблю. Був раніше кілька разів, але зрозумів, що це не моє.
Марка авто: Мені подобаються «Мерседеси». Проте свого автомобіля ще немає.
Місто: Київ і Рим.
Екстемальний спорт: Не пробував. Навіть з парашутом жодного разу не стрибав. Але хочу.