Відомий у минулому арбітр Ігор Горожанкин розповів, як київське «Динамо» працювало з суддями в чемпіонаті 2000/2001.
«Коли їхав на матч «Динамо» — «Карпати», знав, що це — мій кінець (мається на увазі матч у травні 2001-го, коли львів’яни в Києві зіграли внічию з «Динамо», відтак, як здавалося тоді, коронували «Шахтар». - Прим.ред.). Напередодні я відсудив «Шахтар» у Харкові, де призначив пенальті у ворота «Металіста». На щастя, Андрій Воробей 11-метровий не реалізував. Насправді, я міг би давати три пенальті. Але завжди думаєш про наслідки. Ось, наприклад, Валерій Онуфер 2001-го судив вирішальний матч «Шахтаря» та ЦСКА. Порушення правил було у штрафному майданчику «армійців». На табло нульова нічия, йдуть останні хвилини, Онуфер свистить. Гравці ЦСКА піднімають його в повітря. Валерій потім мені зізнався: «Я згадав усе своє життя й зрозумів, що майбутнього в мене нема: якщо мене поставлять на землю й я таки призначу пенальті». Онуфер виніс фол за межі штрафного майданчика. Валерій — надзвичайно світла, дуже добра й душевна людина. Онуфер, Югас і Арановський були дуже світлими людьми не тому, що вони можуть для тебе щось зробити, а тільки тому, що вони просто є.
Я їхав із Кіровограда до столиці машиною. Олександр Чубаров зустрів мене, я ще не встиг сумку в готелі залишити, як він набирає номер, каже: «Я тут із Гаражем», і дає мені слухавку. Чую голос Ігоря Михайловича Суркіса. Тоді він був трохи іншим. Тепер мені Суркіс-молодший подобається: подорослішав і став справжнім президентом. «Ігорю, ти з ким, із нами?». Як ти думаєш, що я мав відповісти? «Михайловичу, ну що за запитання?». Ігор Михайлович відповів: «Тоді все — у силі». «Динамо» ніколи не балувало суддів. Григорій Суркіс — надзвичайно розумна й інтелігентна людина. 1995-го він казав: «Хлопці, ви ж розумієте, що «Динамо» — це флагман українського футболу. Ми грошей нікому не даємо». А тоді гроші шалені ходили. Щоправда, нині ходять іще більші.
Футболісти «Динамо» всю гру нагадували рибок — постійно пірнали у штрафному майданчику. До мене підходить Валентин Белькевич: «Юрійовичу, це ж наш останній шанс». Кажу: «Це — ваш шанс». Я свідомо йшов на це. Я дав свисток про завершення матчу, настала повна тиша: трибуни затихли, не було жодного звуку, всі розуміли, що чемпіонство «Динамо» накрилося. Ніхто ж не знав, що в останньому турі ЦСКА зіграє внічию з «Шахтарем».
Мою тишу перервав суперфан «Динамо» Парамон. Він підходить до мене й плює мені в обличчя. Я розумію, що це хвора людина й не маю права відповідати. Мені так хотілося засадити йому межи очі! Я стримався й іду з асистентами. Кажу до Володі Петрова: «Не знаю, як вам, а мені точно кінець». Якби я не дав пенальті в першому таймі у ворота «Карпат», то «Динамо» навіть не зрівняло би. У перерві я сказав хлопцям, що «Динамо» не виграє той матч. Вони другу половину матчу провели у штрафному майданчику «Карпат». Але було таке відчуття, ніби вони були приречені. Наскільки знаю, тоді футболістам «Карпат» мільйон занесли представники «Шахтаря». Вони молодці — билися й заслужили.
Ось ще тобі приклад. На дворі 2000-й рік. Ігор Хіблін судить матч донецького «Металурга» та «Динамо», який завершується нульовою нічиєю, а я наступного дня їду до Сімферополя на матч «Таврія» — «Шахтар». Лобановському здалося (!), що Хіблін не дав пенальті у ворота «Металурга». Привезли його до Києва, дали телефон і кажуть, аби мені телефонував. Чую на іншому кінці дроту пригнічений голос Ігоря: «Гараж, крок праворуч, крок ліворуч — нам обом кінець». Відпрацював я чудово. На бровці стоїть Прокопенко й нічого не розуміє. Я не даю «Шахтарю» перейти центр поля. Із трибун за цим спостерігає Ринат Ахметов. У перерві до нас у суддівську забігає начальник команди Євген Канана. «Я не зрозумів, що це таке…», — каже. «Женю, не сьогодні», — відповідаю. Я ж йому про шантаж не міг розповісти. На сімферопольський матч прислали Володимира Веремєєва, нашого, кіровоградського.
Так, він розказував, що телефон у нього був червоний. Кожні п’ять хвилин дзвонив Суркіс і запитував одне й те ж: «Який рахунок?» — «0:0». «Як «Таврія?» — «Б’ється». «Як Горожанкін?» — «Тримається». Далі з такими ж запитаннями телефонував Лобановський. Окрім того, «Таврія» також отримала преміальні від киян. Сімферопольська команда завжди мала проблеми з грошима, тому вони грали або на преміальні «Динамо», або на преміальні «Шахтаря». Колись я тобі розказував, як у радянські часи почув розмову одного тренера та працівників федерації, який жалівся на те, що суддя відпрацював погано, хоч і отримав гроші… Із того часу я перестав відчувати себе незалежним. На той момент для мене це стало шоком. Я зрозумів, що судді — справжні гумові вироби.
Серед українських рефері на пальцях однієї руки можна порахувати порядних людей. Я не кажу про їхнє світосприйняття й якість арбітражу. Це люди, які знають, що є межа, яку вони не перейдуть. Дердо, Шевченко, Мельничук, Ярменчук, Хіблін… Суддів можна навчити виконувати свою роботу якісно на полі. Але для того, щоби до матчу й після гри вони були нормальними людьми, напевно, має змінитися ціле покоління. Лише час може змінити в душах людей апетити Скруджа МакДака», -
розповів екс-арбітр в інтерв'ю «Українському футболу».