продовжує розповідати про найкращих спортсменів 2017 року в рубриці «Гордість українського спорту». На черзі Андрій Ярмоленко – єдиний представник футболу в цій номінації.
Це все тривало не менше п’яти років, десь приблизно з 2012-го. Тільки-но відкривалось трансферне вікно, розпочинались балачки про те, чи піде Андрій Ярмоленко з Динамо, чи залишиться. Усі любили таку тему для обговорень, вона обросла старими історіями, жартами та суперечками, які тривали не один рік. Телебачення традиційно усі свої найкращі шоу ставить на сезон, але в міжсезоння людям також треба щось дивитись, нехай не таке цікаве. Футбол футболом, але літній серіал про Ярмоленка завжди був захоплюючою подією.
Усі бажали йому піти. Одні вважали, що він давно переріс рівень Динамо та чемпіонату України, йому пора рухатись вперед та демонструвати свій рівень деінде. Інші, навпаки, не бачили ніякої перспективи в Ярмоленку, вважали його переоціненим та хотіли, аби він пішов, щоб усі побачили його справжній низький рівень. Таку перспективну тему для суперечок було перервано трансфером до Боруссії (Дортмунд), хоча здавалось, що вже нічого не буде. Ярмоленко залишив Україну.
Проте звісно, що не трансфер Ярмоленка отримав місце у рейтингу – сам гравець зробив багато, аби вважатись найкращим спортсменом року. Футбол завжди має привілейований статус серед інших видів спорту в Україні: на нього найбільше ходять глядачі, ним найбільше займаються діти та його показують по телебаченню. Футбол – найпопулярніший вид спорту. Представники інших видів заздрять увазі, яка надається футболу, та часто не розуміють, чому так відбувається. Ось і Ярмоленко не вигравав чемпіонатів світу чи навіть Європи, він навіть чемпіонат України в цьому році не виграв, але для командного виду спорту правила успіху дещо інші. Зрештою, за своїми індивідуальними досягненнями Ярмоленко багато чого зробив.
У два попередні роки Ярмоленко вигравав чемпіонат України, його Динамо було найкращим в чемпіонаті та непогано грало в єврокубках, а сам гравець був його лідером. Збірна України пробивалась на Євро-2016, а в цій команді у нього завжди був навіть ще більший статус. Незважаючи на все це, саме 2017 рік може вважатись найкращим в кар’єрі Ярмоленка.
Так, через перехід в Дортмунд. Через те, що він потрапив до іменитого клубу з однієї з найкращих ліг світу, й не просто там не загубився, а виявився одним з найкращих гравців. У різних турнірах він забив 6 голів та віддав 3 результативні передачі. Здається, це вже не так й багато у порівнянні з тим, скільки Ярмоленкові вдавалось робити в Україні, проте рівень суперників восени був набагато більш серйозним, ніж раніше. Крім того, він постійно грав у стартовому складі Боруссії та був важливим гравцем для команди, де далеко не кожному у цей період вдавалось показати свою найкращу гру.
Хейтерів у Ярмоленка завжди було не набагато менше, ніж шанувальників. Він їх точно здивував. Таке враження, що навіть своїх найбільших шанувальників він зумів вразити тим, наскільки легко та впевнено звик до нових умов. Повинно було бути важче та довше.
Правда, у цьому немає ніякої дивини. Ярмоленко переїхав до Німеччини не зовсім юним гравцем, який світу не бачив. У нього за плечима досвід не тільки баталій проти Зірки, Сталі чи Олександрії, а й багато міжнародних матчів як в євробкуках, так і в збірній України. Він не тільки вмів крутити спини захисникам середняків та аутсайдерів української Прем’єр-ліги, але й знав, що треба робити проти найкращих захисників світу. Іншим важливим моментом у швидкому звиканні до нових умов була природна працездатність Ярмоленка. Він не приїхав до Німеччини та не вийшов на трап літака так, ніби життя вдалось. Кінцевою метою гравця був не сам факт переходу до Боруссії, а бажання заграти там, довести не тільки усім своїм ворогам, але й самому собі, що у цьому немає нічого неможливого.
«Я завжди мріяв грати у сильній команди топ-чемпіонату – моя мрія здійснилась», – відразу після свого переходу Ярмоленко не приховував почуттів. Цей трансфер мав відбутись значно раніше, коли Ярмоленко ще був молодшим та перебував не на піку своїх можливостей, а навпаки, мав час для прогресу та побудови серйозної кар’єри в топ-клубі. Хоча увесь цей досвід утримання, мрій про далекі землі та сильні команди Ярмоленко накопичував роками, беріг для ось такого. Коли настав час, він виплеснув усе.
У команд Ярмоленка були невдачі: Динамо усе програло Шахтареві, Боруссія не пройшла груповий раунд Ліги чемпіонів, але головною стала поразка у відборі на чемпіонат світу. Ярмоленко двічі грав на Євро, але за своєю важливістю та іменем мундіаль завжди мав особливий статус. Проте у командному виді спорту ситуація відрізняється від індивідуальних, сам Андрій багато зробив для того, щоб його команда зайняла місце вище за друге. Він забив половину голів у відборі, віддавав результативні передачі та завжди був найкращим гравцем команди. Але цього було замало для того, щоб обійти Хорватію та Ісландію.
Представники інших видів спорту та шанувальники можуть задати логічне запитання: а чи потрапив би хтось з них до списку найкращих, якби не пройшов кваліфікацію? Немає смислу перетворювати запитання на розумно-риторичне, якщо на нього є чітка відповідь: ні, вони б не потрапили. Але у футболу особливий статус.
Можливо, було перебільшенням називати 2017 рік для Ярмоленка найкращим в кар’єрі. Але він вже точно може вважатись найбільш пам’ятним та переломним в житті. Для спортсмена завжди важливо доводити щось: собі, вболівальникам, суперникам, просто обставинам. Ярмоленко це все зумів зробити. Перед ним ставились високі вимоги, які він зумів виконати. Він насправді зробив те, чого від нього хотіли, перейшовши до команди з іншого чемпіонату.
Й він зробив те, чого від нього не все очікували, – досяг там успіху. Принаймні у рамках 2017 року так точно.
Ігор
Бойко