Оттмар Хітцфельд народився у розбомбленій ФРН – через неповних 4 роки після закінчення Другої світової війни. Його дядько Отто Хітцфельд був генералом піхоти, учасником обох планетарних м’ясорубок. Зокрема, у 1941-му брав участь у боях на території України, штурмував Крим. У квітні 1945-го потрапив в американський полон, проте зумів уникнути страти. Гер Отто дожив аж до 1990-го, його серце перестало битися на 93-му році. Він став свідком великих футбольних успіхів свого племінника.
Отто Хітцфельд
Спершу Оттмар Хітцфельд заявив про себе, як результативний форвард. У 70-х – першій половині 80-х виступав за Базель, Штутгарт, Лугано та Люцерн, став найкращим бомбардиром та 2-разовим чемпіоном Швейцарії, настрілявши упродовж кар'єри близько двох сотень м'ячів.
Тренерську діяльність також розпочинав у Швейцарії. Вигравши у цій країні усеможливі трофеї, підписав контракт із дортмундською Борусією (1991 рік). Хітцфельд привів «жовто-чорних» до першої в історії клубу перемоги у фіналі Ліги чемпіонів, привіз на «Вестфален» дві Срібні салатниці.
Українським вболівальникам цей тренер найбільше запам'ятався роботою у Баварії. Мюнхенці не впустили київське Динамо у фінал Ліги чемпіонів-1999, проте й самі зазнали там фіаско, поступившись МЮ. Загалом на чолі Баварії гер Оттмар виграв 5 чемпіонських титулів, Лігу чемпіонів, Міжконтинентальний кубок і 3 Кубки Німеччини. Визнавався найкращим тренером планети.
У віці 65 років зав'язав із професією, щоб встигнути безтурботно пожити у власне задоволення. Ми ж підбиваємо підсумок творчого спадку Оттмара Хітцфельда – його устами.
*******
Мене завжди вабила Швейцарія. Моє дитинство пройшло біля самого кордону з цією країною і я провів багато часу там. Як професійний футболіст, розпочинав саме в Швейцарії. Там же я дебютував у тренерському ремеслі. Упродовж восьми років мені довелося очолювати три клуби – Цуг, Арау та Грассхоппер. Така коротка історія моїх стосунків із цією країною.
Коли мені виповнилося 30, я вирішив стати тренером.
У рідних стінах перемикаємося на більш високу передачу. Вдома ми здатні додати 10-20 відсотків.
Перемога – це ще не все, але без неї все інше не має значення.
Фінал Ліги чемпіонів-1999? Коли МЮ зрівняв рахунок, це стало ножем у моє серце.
У Китаї за півтора роки я б заробив більше, ніж за сім років у Баварії.
Баварія ніколи не купить реальну суперзірку, когось з гучним іменем – Мессі, Роналду, Неймара, Ібрагімовіча або Суареса. Платити за когось 100 мільйонів євро і виплачувати гравцям величезні зарплати – це не їхня філософія, не їхній стиль. Мюнхенці прагнуть вишукувати молодих талантів, допомагати їм ставати зірками і лідерами команди.
Нойєр – подарунок для тренера. Він – голкіпер, але ще й захисник.
У мене хороші стосунки з гравцями, але я не хочу з ними занадто зближуватися, щоб потім не робити їм боляче.
Я дуже обережний зі своїми емоціями. Не хочу передчасно радіти, а потім засмучуватися.
Я відмовився від шансу очолити Реал після перемоги в Лізі чемпіонів-1997. Після цієї пропозиції втратив сон. Але, врешті-решт, подумав, що мене звільнять раніше, ніж я встигну вивчити іспанську.
Я завжди вважав так: краще не лізти в нову країну, поки не розмовляєш її мовою.
За весь час мої команди зіграли проти Реала 12 разів, і в 7 випадках вони здобували перемоги. Такими показниками можна пишатися. Можу сказати, що Реал завжди був моїм улюбленим суперником.
«Сантьяго Бернабеу» – це справжній храм футболу. Мені випало щастя самому грати на цьому стадіоні: це сталося у 1972 році, в розіграші Кубка УЄФА – я тоді захищав кольори Базеля. Реал був для мене командою мрії, про яку в дитинстві читав книги. До Королівського клубу я завжди ставився по-особливому.
Для Зідана призначення у Реал – немов виграш у лотереї. Це божевільне, шалене рішення.
Гвардіола – просто тактичний фрік, який вдень і вночі займається тим, що розбирає можливі ситуації на полі. Проте у сфері людських стосунків він не звертає належної уваги на команду.
Моурінью відповідає своєму образу: гордовитий, зарозумілий хам.
Я приїжджав до Києва, зустрівся із Суркісом, ознайомився з інфраструктурою. Але я прагнув бути спортивним директором, а кияни хотіли мене, як тренера.
Я взагалі не заздрю сьогоднішнім тренерам. У мене був чудовий час, і я насолоджувався своєю роботою. Природно, думав про неї вдень і вночі. При цьому сім'я страждала. Але і у сьогоднішніх тренерів складна робота. Кожне зауваження, кожна заміна критикуються. Будь-хто може висловити свою думку в соціальних мережах, і тренери опиняються під сильним тиском.
Є різниця між позитивним і негативним стресом. Позитивний стрес – це коли ти очікуєш початку гри в якості тренера команди, що виграє 80 відсотків матчів. Ти розумієш, що, швидше за все, переможеш і цього разу. Інша справа, коли тобі доводиться рятувати команду від вильоту. Різниця – колосальна.
Тренер повинен жертвувати своїм особистим життям, така його робота. Це ціна, яку він платить.
Якщо ти маєш ідеї, повинен боротися за них до кінця.
Я все ще не можу повірити, що мене серйозно визнавали найкращим тренером у світі. На мій погляд, у світі є безліч фахівців, кращих за мене. Вони набагато краще розбираються у футболі, і краще вміють аналізувати гру. І все-таки мені вдалося виграти Лігу чемпіонів з Борусією та Баварією. Я дуже пишаюся цим.
Олег Бабій