Після футболу Сергій Фокін залишився мешкати в Німеччині. Кілька років стояв на біржі праці, потім вирушив у професійне училище – навчатися на токаря. Останні 16 років працює на заводі «Фольксваген», збирає шасі для автомобілів цього відомого концерну.
Коли я набрав німецький мобільний Сергія і пояснив суть дзвінка, відповідь Фокіна заскочила зненацька: «Краще завтра, зараз на роботу збираюся». «Виходите в нічну зміну?» – «Так, на 10 годину. Давайте, будь ласка, завтра!».
«Зашив свою гордість в одне місце»
– Завжди працюєте в нічну зміну, Сергію? – запитую Фокіна наступного дня.
– Ні, у мене змінний графік на роботі. Тиждень виходжу в нічну зміну. Потім тиждень в денну – в СРСР так друга зміна називалася. Далі – в ранкову. Такий цикл.
– У ранкову зміну о котрій потрібно бути на роботі?
– О 6 ранку повинен бути на робочому місці. Встаю о 4:30. О 5:30 вже на роботі. Зміна закінчується о 14:00. Приймаю душ і в 14:30 виходжу з цеху. Денна зміна – з 14 до 22:00, нічна – з 22:00 до 6:00. Звичайно, іноді важко перебудовуватися. Організм протестує. Але все це терпимо. Працюю переважно 5 разів на тиждень – з понеділка по п'ятницю. Іноді виходжу і по суботах – коли є термінові замовлення. Збираю шасі для машин.
– У фізичному плані важка робота?
– Допрацювати до 65 років буде нелегко. У Німеччині підвищили віковий ценз виходу на пенсію до 67 років. Але я під цю статтю не потрапляю – вийду на пенсію в 65. Якщо серйозно, то на роботі іноді потрібно щось взяти вручну, укласти на лінію. Але в більшості за тебе все роблять машини. Працюю у концерні «Фольксваген» з 2003 року.
Щоб влаштуватися на завод, довелося перенавчатися. Два роки навчався в професійному технічному училищі. Але це не зовсім те, що на пострадянському просторі мають на увазі під ПТУ. Там була і молодь, і учні, старші за мене. Два рази на тиждень в училищі викладали теорію. Три дні проходили практику на заводі. Вивчився, влаштувався на роботу.
– Вчилися, бо на допомогу з безробіття не можна було прожити?
– Прожити можна. Але дуже скромно – щомісяця отримував 400 євро. Плюс – оплачувалася оренда квартири і комунальні послуги.
– Психологічно важко після збірної СРСР йти простим робітником на завод?
– Нелегко. Можна було роками сидіти і чекати футбольних пропозицій. Але зашив свою гордість в одне місце. Аргумент був один: я – мужчина, повинен забезпечувати сім'ю. Хоча тут є нюанси. Наприклад, у ЦСКА ми самі собі бутси чистили і прали форму. Пам'ятаю, якось всією командою скинулися на пральну машину – щоб вручну речі не прати.
А на заводі ходжу в добротному спецодязі. Фірма видає шість комплектів майок і футболок, три комплекти штанів. Наприкінці тижня робочий одяг кидаю в спеціальний ящик. Потім забираю – чистим. Хочеш на роботі перекусити – будь ласка, стоять автомати з булочками, канапками, морозивом, кавою і чаєм. Плюс повний соцпакет – 30 днів відпустки, медична страховка. Причому застрахований не тільки я, але і дружина. Таких умов у ЦСКА не було.
– Ви якось сказали, що отримуєте на своїй нинішній роботі хорошу зарплату і у вас є впевненість в завтрашньому дні. А хороша зарплата для Німеччини – це скільки?
– Як для кого. Футболісти Бундесліги отримують одні гроші. Банкіри – інші. Але ті німці, які заробляють 2,5 тисячі євро на місяць, живуть цілком пристойно.
– Колеги на заводі знають, що ви – олімпійський чемпіон?
– Звичайно. Колеги по цеху називають мене Профі. У нас і заводська футбольна команда є. Граємо на рівні підприємств. При цьому на моє футбольне минуле ніхто не зважає – у команді всі рівні. Іноді виступаю в турнірах, де беруть участь колишні професіональні футболісти. Мій Айнтрахт зустрічається з такими командами як Борусія Дортмунд або Ганновер. Для мене такі ігри – ще й невелика фінансова підмога. Отримую по 100-200 євро за участь у турнірі.
Розмова з Лобановським
– Ви починали свою ігрову кар'єру у киргизькому клубі Алга. Чи реально уявити у Європі таке суддівство, яке було у середньоазійських зонах Другої союзної ліги?
– Зараз про це можна вже з гумором згадувати. Алгу постійно тасували по зонах – то в казахську відправлять, то в узбецьку. Ми там на голову сильнішими за всіх були. Але вийти в Першу лігу було нереально. Коли грали в гостях, нас регулярно «вбивали». Керівництво команди намагалося знімати матчі на відеокамеру – щоб після кричущих випадків суддівського свавілля плівку у суддівську колегію відправляти. Але й цю перешкоду наші суперники обходили.
Досі пам'ятаю гру в Самарканді проти місцевого Динамо. За 10 хвилин до кінця матчу ведемо 2:0. І в цей момент на всьому стадіоні вимикають світло. Упевнений, зробили це, щоб камерою не знімали – вона доісторична ще була, без підключення до електромережі не працювала. Суддя за 10 хвилин швиденько дав три пенальті. Матч закінчився 3:2 на користь господарів.
– Олімпійським чемпіоном ви стали, зігравши у Сеулі один матч. Сильно переживали за партнерів, сидячи на лаві запасних?
– Куди більше, ніж коли б сам виходив на поле. До того моменту від травми не оговтався – запалення сідничного нерва було. Анатолій Бишовець мене і Вадика Тищенка взяв у Корею за нашу гру у відбірковому циклі. Так і сказав, що ми заслужили це право. Випустив мене на заміну, коли в чвертьфіналі в Австралії 3:0 вигравали. Я йому за таке людське ставлення досі вдячний.
– В Італію на чемпіонат світу-1990 ви поїхали, але за збірну так і не зіграли. Хоча Лобановський хотів вас випустити на гру з Аргентиною. Чи не шкодували потім, що відмовилися зіграти проти команди Дієго Марадони?
– У мене проблеми зі здоров'ям виникли ще на зборі в Новогорську. Мучили страшні болі в хребті. Розумів, що це мій останній шанс зіграти на чемпіонаті світу. Приховав це від Валерія Васильовича. Але біль так і не минув.
У першому матчі групового турніру з Румунією Лобановський зробив ставку на своїх перевірених хлопців. Румунам програли 0:2. Перед матчем з чинними чемпіонами світу, аргентинцями, Валерій Васильович вирішив трохи перетасувати склад. Викликав мене за дві години до гри і сказав, що збирається випустити в старті. Запитав, чи готовий. У мене коліна трохи підкосилися. Відразу про свої проблеми зі здоров'ям розповів. Лобановський спочатку не повірив. Запитав, чи не змовилися ми.
– Мав на увазі питання преміальних, яке стало предметом суперечки між футболістами і радянським спорткомітетом?
– Ні, тут це питання було ні до чого. Хоча ситуація така виникла. Спорткомітет пообіцяв нам премії за вихід у фінальну стадію, за матчі на чемпіонаті світу. Потім вони чомусь відмовилися їх виплачувати. Довелося Лобановському брати справу в свої руки і, по-моєму, все обіцяне нам виплачував український спорткомітет.
Я ж після того випадку за збірну не виступав. Але на Лобановського не ображаюся – все-таки підвів його. Зараз розумію, що він дуже професіонально ставився до справи. Вимагав беззаперечного підпорядкування. На той час це було нормально.
Штраф і операція
– Чому ви поїхали з ЦСКА в скромний Айнтрахт Брауншвейг? Не було привабливіших пропозицій?
– Ніби були. Але ЦСКА їх блокував, не хотів мене відпускати. Коли про це дізнався, зрозумів, що потрібно самому проявити ініціативу. Анатолій Коробочка допоміг. Він у НДР служив, зв'язки залишилися. Познайомив мене з агентом, який і запропонував підписати контракт з Айнтрахтом.
Команда з багатою історією – у 1967 році ставала чемпіоном країни. Мовляв, зараз перебуває у скрутному становищі, потрібно допомогти залишитися в другій Бундеслізі. А потім, з часом, і на більш серйозні завдання може замахнутися. Мене ці аргументи переконали. Ось тільки замість виходу в елітний дивізіон ми в третю регіональну лігу вилетіли.
– В Айнтрахті ви грали разом з Ігорем Бєлановим і Віктором Пасульком. Володар «Золотого м'яча-1986» тоді вже помітно здав?
– Кар'єра Ігоря вже пройшла свій пік. Але німці прекрасно пам'ятали його, і за діями українця на полі швидко ставало зрозуміло, що Бєланов ще донедавна був класним нападником.
– Історію з вашим потраплянням у цивільний суд згадаєте?
– Цю історію німецька преса роздула. Мовляв, іноземець побив німця. Айнтрахт зустрічався з Атласом із Дельменхорста. Гра була бойовою, проти одного німця увесь час грав. Він мене постійно провокував. Вже на останніх хвилинах матчу ми знову з ним зіткнулися. Німець, падаючи, вчепився мені в майку. Я різко відмахнувся. Не кулаком – відкритою долонею. Не знаю, як так вийшло, але вибив йому пару зубів.
– Він за це подав позов до суду?
– Так. Спочатку у спортивний. Там винесли вердикт – обопільна неспортивна поведінка. Німець не вгамувався, подав до цивільного суду. Газети почали про цей інцидент писати. Своя політика пішла – типу, легіонер наваляв їхньому громадянину. Цивільний суд оштрафував мене на 25 тисяч марок. Було дуже неприємно. Я постраждав подвійно – долоню об його зуби сильно роздер. Не знаю, що там за мікроби в щелепі німця були, але у мене пішло зараження. Довелося ще й операцію на руці робити.
ДОСЬЄ
Фокін Сергій Олександрович
Захисник. Заслужений майстер спорту СРСР.
Народився 26 липня 1961 року в Ульяновську. Через рік сім'я переїхала у Фрунзе (зараз Бішкек), Киргизія.
Виступав за команди: Алга Фрунзе (1978-83), ЦСКА Москва (1984-92), Айнтрахт Брауншвейг, Німеччина (1992-2000).
За збірну СРСР провів 3 матчі. За олімпійську збірну СРСР зіграв 4 матчі.
Досягнення: Чемпіон СРСР (1991). Володар Кубка СРСР (1991). Олімпійський чемпіон (1988).
З 2003 року збирає шасі на заводі «Фольксваген».
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
