– Уявімо, що у чемпіонаті України немає київського Динамо. Ви б зраділи чи засмутились?
– Засмутився б, звісно. Я завжди переживаю за наш футбол. Якщо є сильні команди – я тільки за. Нехай Динамо оживає, росте, як це було раніше. Зараз піднялися Зоря, Десна, є Олександрія. Пригадую, 2-3 роки тому ті, хто поїхав грати за кордон, казали: «чемпіонат – помер», «нижче плінтуса». Окей, то давайте будемо його підіймати! Якщо ви такі сильні футболісти, у вас є шанс посісти призове місце і грати в Лізі Європи. Заробіть гроші за виступ у єврокубках, здобудьте престиж, статус у матчах із хорошими суперниками.
Поки дехто скиглить, у нас вже є п’ять гідних команд. Навіть шість, бо Колос спроможний демонструвати хороший футбол і конкурувати з кожним. От хіба за Олександрію було соромно у єврокубках? Ні, абсолютно! Билися і за грою не поступилися нікому. Отже є у нас футбол, виявляється. Впевнений, що й із Десною, якщо вона потрапить у єврокубки, нікому не буде легко.
Про Зорю я взагалі мовчу – вони у повному порядку. Прийшов тренер, який змінив філософію, менталітет гравців, набрав тих, хто був непотрібним у своїх командах, і зробив із них топів. Тепер цих футболістів спокійно можна викликати у збірну і продавати за мільйони. Футбол у нас оживає. Його потрібно підтримати, а не «вбивати».
– Днями Тарас Степаненко відзначив, що стосунки між гравцями Шахтаря і Динамо стали теплішими. Ви це також відчули?
– Звичайно. Ситуація спонукала. Ми живемо у Києві, змушені були покинути свій дім у Донецьку. Нас тут гостинно прийняли. У той момент хлопці навіть пропонували нам свою допомогу – у пошуку квартир чи банальній геолокації. Це згуртовує і показує, що футбол футболом, а ми повинні залишатися людьми.
Плюс – за ці шість років відбулася зміна покоління. І в Динамо, і у нас з’явилися молоді хлопці. Вони разом у юнацьких збірних, там потоваришували. Та й національна збірна об’єднала нас своєю грою. Ми зараз – одне ціле. Успіхи, яких ми досягнули за останні кілька років, з’єднали нас ще міцніше.
Але на полях ми повинні залишатися суперниками. Правильно? Така суть футболу – це емоції. Потрібно мати спортивну агресію. Повір, це є. Просто у нас немає колишнього ажіотажу, немає вболівальників, які були раніше. Війна охолодила той фанатський запал, якого зараз бракує.
– Чи віриться вам у те, що після закінчення карантину наш вболівальник масово піде на стадіони?
– Я вір’ю, що піде. Бо скучив за футболом. Але коли все це закінчиться? Розумієш, тут справа не тільки в епідемії (це дійсно серйозна небезпека світових масштабів), а й у тому, що потерпає економіка країни. Наскільки би ми не були далекими від політичних чи економічних реалій, усі розуміємо, що люди залишилися без роботи. Вони змушені сидіти без грошей, а дехто – без елементарної їжі. Ще місяць – і це ризикує перетворитися у щось значно глобальніше. Така моя особиста думка.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
