Свій ювілей один із найвидатніших динамівців зустрічає на рідному краї – Василь Турянчик після завершення виступів повернувся на Закарпаття, де багато років працював в обласних командах майстрів, а в Мукачевому, де оселився, є справжньою легендою і візитівкою. Чим же заслужив футболіст таку повагу?
Василь Турянчик народився 17 квітня 1935 року в закарпатському Чинадієвому. Селище в Мукачівському районі, як і весь цей край непростої долі, встигло пережити різні прапори, на час його народження – це була Чехословаччина.
Дитинство та юність майбутнього динамівця припали на тяжкі воєнні часи. Друга світова війна боляче вдарила по нашій батьківщині. Тим не менш, навіть у найтемніші часи хлопчаки прониклися любов’ю до футболу. Десь там, у дворових юнацьких баталіях, і помітили місцеві фахівці юного Турянчика. Родина спершу не забороняла йому займатися, але старший брат в одному з самодіяльних матчів зламав ногу, через що Василькові надовго заборонили ходити на вуличні ігри, аж поки він сам не переконав батьків, що гратиме обережно.
Мукачівський футболіст і тренер Корчі Сабо настільки високо оцінював талант Василька, що подарував йому справжні бутси – а їх ой як важко було дістати й придбати при тодішньому небагатому житті! Пізніше Василь Юрійович із вдячністю відзначить: «Він першим повірив у мене, навчив мене мислити на полі й аналізувати власні дії».
Здібний хлопчина встиг пограти за мукачівську фабричну команду «Червона зірка» й опинився в збірній найкращих школярів області. Закарпатці не загубилися навіть на республіканській фінальній пульці, а після гідного виступу повернулися додому героями. Ось тут-то Турянчика й чекав радикальний поворот у його житті: у 1953 році його запросили в головну команду області, де головним тренером був його великий попередник по «Динамо» Михайло Михалина.
Ужгородський «Спартак» на початку 50-х переживав піднесення: завоювавши перше місце серед 30-ти учасників першості УРСР 1953 року, колектив успішно стартував у всесоюзному Класі «Б», а в Кубку СРСР 1954 року дійшов аж до 1/8 фіналу – вибивши вищоліговий «Локомотив» (Харків), але спіткнувшись у матчі із «Шахтарем» зі Сталіно (так тоді називався Донецьк).
Турянчик уже в юності проявив такі свої якості, як вміння «читати» гру, атлетизм і гімнастична гнучкість, спроможність виконувати тактичні вказівки тренерів на різних точках поля. Нічого дивного: його швидко помітили, а одне із всесильних відомств – армійське – оперативно скористалося своєю неспортивною перевагою.
Закарпатського призовника забрали в армію – спершу в Гарнізонний будинок офіцерів Івано-Франківська, а коли його команда вдало виступила на все армійських змаганнях у Львові, його запросили в Спортивний клуб тутешнього військового округу. Місцеву армійську команду очолював Олексій Гринін – зірка легендарної «команди лейтенантів», московського ЦБЧА. Користаючись «кнутом і пряником» призову, він зібрав розкішний колектив із дійсно перспективних футболістів. Йожеф Беца, Мирослав Думанський і Василь Турянчик – це лише найбільш гучні імена серед молоді, яку тоді призвали в СКВО Львова. Було там і чимало земляків-закарпатців. «Слабаків не було», – додавав у інтерв’ю Василь Юрійович.
Оборонні вміння Турянчик тренував на тренувальних двохсторонках проти своїх тренерів Гриніна, Турка та інших одноклубників, які могли прокинути, обіграти, оббігти. І це допомагало: могутній захист СКВО із Василем у когорті був найкращим у своїй зоні Класу «Б», кілька років поспіль львівські армійці пропускали дуже небагато.
Власне, армійський клуб «вистрелив» і в Кубку СРСР, де ледве не вибив із розіграшу 1957 року московський «Спартак» із олімпійськими чемпіонами Мельбурна. Відразу ж після тієї гри начальник спартаківців Микола Старостін підійшов до Турянчика з пропозицією написати заяву на перехід у його команду. А тим часом Василя приставили до офіцерського звання – лейтенанта, що означало подальшу службу в збройних силах і переведення в Центральний спортивний клуб армії (тоді називався ЦБРА).
Ну дуже не хотів Турянчик лишатися на службі! Щоб відкараскатися від Москви, дійшов навіть до маршала Гречка, якого на прийомі переконав, що не може полишати батьківщину, тому що має доглядати за літніми батьками. Андрій Антонович повірив молодому футболісту, але попередив: «Їдеш додому. Тільки побачу в якійсь із інших московських команд, відразу ж призвемо в ЦБРА, як офіцера запасу!».
Виходу не було – Турянчик повернувся в рідну область. Ужгородська «Верховина» тоді досить успішно грала в Класі «Б», Василька прийняли задушно, він грав уже як справжній лідер, відкрив у собі талант забивника – за півтора роки після повернення забив за ужгородців більше, ніж за всі попередні сезони, разом узяті.
Зрозуміло, Турянчика захотіли бачити в головній команді української республіки. Але тяжко пережили цю обставину в армійському відомстві. «Ми йому – майстра спорту та лейтенанта, а він манівцями в київське «Динамо»?!.. Не пущать!..». Як наслідок, у «Комсомолці» вийшла стаття, де Василя заклеймили як «футболіста-літуна», який зрадив інтересами радянського футболу.
Тим не менш, завадити переходу Турянчика в «Динамо» вони вже не змогли. У 1959 році разом із Гаваші та Сабо він поповнив київський колектив, де мудрий Олег Ошенков уже задумував зміну поколінь, що призвела в підсумку до істинної могутності динамівців столиці України.
Дебютувати закарпатській трійці випало в товариському матчі, який був вартий кількох офіційних календарних – у Київ завітав «Тотенхем Хотспур»! І хоча кияни програли родоначальникам футболу, сам збірник, учасник чемпіонату світу та майбутній чемпіон Європи, Юрій Войнов підбадьорив Василька: «Годишся мені в партнери!».
Після Ошенкова київське «Динамо» прийняв В'ячеслав Соловйов – ще одна зірка «команди лейтенантів» у футбольному житті Турянчика. Мудрий тренер із гарним оком на таланти, В’ячеслав Дмитрович сповна оцінив перспективність складу, зібраного попередником. Тут були й вихованці київської ФШМ, й ціла когорта західноукраїнських талантів, й набір більш досвідчених гравців, без яких не буває успішності в молодого колективу.
Його «Динамо» (Київ) змогло досягнути того, що не вдавалося багатьом поколінням не менш талановитих одноклубників. У 1961 році кияни стали чемпіонами СРСР – вперше в історії нашої команди. Це досягнення ще переконливіше та вагоміше, якщо розуміти, що то був турнір, емісари якого в останню п’ятирічку зібрали золоті медалі Олімпійських ігор і чемпіонату Європи.
У когорті чемпіонів Василь Турянчик посідає одне з чільних місць. І хто повірить, що той сезон був для нього під загрозою, а сам Соловйов у інтерв’ю перед початком чемпіонату скаже, що захист «Динамо» – для нього самого загадка?! Турянчик перехворів жовтянкою, пропустив чимало часу через це, але повернувся так, що чемпіонську медаль отримував під гучні оплески, що переходили в овації!
У дев’яти матчах чемпіонату в Турянчика один гол, зате який! «Золотий»! Виїзд наприкінці сезону в гості до найближчого переслідувача, «Торпедо» в Москві грає несамовито, багато атак, ударів – вдвічі більше за суперників (22 проти 11), але на гол Метревелі відповідає Турянчик. Після кутового від Лобановського Серебряников скинув на Василя, той в оточенні – москвичі не чекають загрози, але нараз Турянчик «складається» під м’яч, падає назад корпусом і завдає удару із цього безвихідного положення. Не допоміг торпедівцям різкий випад Батанова, який влучив не в м’яч, а в Василя. Гол? Гол! Гол!!! Через себе в падінні на 85 хвилині – відтепер доля чемпіонства тільки в руках киян!
В домашньому матчі з харківським «Авангардом» кияни зіграли внічию, як і московське «Торпедо» в Ташкенті. Тож нульова нічия виявилася чемпіонською, і в Києві вперше забагатіли золотими медалями. Перше, але далеко не останнє чемпіонство як «Динамо», так і особисто Турянчика.
Зі зміною тренерів роль Василя в команді тільки посилювалася. Віктор Маслов побачив і оцінив усі переваги цього вправного та тямовитого футболіста. На очах суперників і спостерігачів відбувалася еволюція Турянчика, яка змусила переглядати теорію радянського футболу та шукати нові визначення для тієї особливої ролі, яку він міг відгравати на полі. «Хвилерізом» його назвали за вміння жорстко контролювати середню вісь. Маслов, великий новатор і тактик, визначивши таке додаткове амплуа для Василя, запевнив його: «Тобі це під силу, навіть миша повз тебе не проскочить!» Для тодішнього радянського футболу це було певною новинкою, за започаткування ролі опорного півзахисника – гравця, на перший погляд, спрощеного функціоналу, Маслова навіть критикували, хоча потім навіть критикани оцінили переваги такого посилення обороноздатності команди.
«Швидкий, сміливий, мобільний, вирізнявся високими вольовими якостями, холоднокровністю, вмінням керувати діями захисної лінії. Виконуючи роль своєрідного «хвилеріза», першим зустрічав атаки суперника, брав участь в організації контратак, неодноразово забивав вирішальні голи. Був для партнерів зразком стійкості і свідомого ставлення до тренувань», – таку характеристику Турянчик отримав від сучасників. «Я без щитків грав, вони мені заважали бігати», – зізнавався пізніше Василь Юрійович. Але не заважали йому виходити на поле численні пошкодження, його можна було побачити з пов’язкою на закривавленій голові, з синяками від підленьких ударів, як від знаменитого форварда «Сантоса» Коутіньо – напарника Пеле, який спідтишка в’їхав у Василя під час товариського матчу.
Він був капітаном команди в 1965-1969 роках. Органічно почувався і в центрі поля, і в центрі захисту. Здобув звання чемпіона СРСР у 1961, 1966, 1967 та 1968 роках, ще тричі здобував срібні медалі. Став володарем Кубка СРСР 1964 та 1966 років. Тричі входив у список «33 найкращих» – під № 1 (1966), № 3 (1962, 1967). Під завершення виступів двічі визнавався найкращим футболістом УРСР (за опитуванням «Спортивної газети» в 1967 році та «Комсомольського знамена» в 1968 році – спільно з Мунтяном). Дограв у «Динамо» до 34 років, зупинившись на показникові 308 матчів і 12 голів у чемпіонатах СРСР, 10 матчів і 1 гола в єврокубках, де саме його покоління було першопрохідцями серед радянських і українських зокрема футболістів.
Завершивши виступи, випускник київського інфізу залишився в футболі. Догравав у мукачівському «Приладі», потім став тренером ужгородської «Говерли» в 1971 році. Тренував юнаків у Мукачевому та Іршаві в 70-80-х, потім очолював мукачівські команди «Керамік» і «Карпати», входив у тренерський штаб «Закарпаття», був начальником команди й багато років був у числі почесних функціонерів головного клубу рідної області як віце-президент.
Він – людина широкої душі, затятий мисливець, зразковий сім’янин, справжня окраса та почесний громадянин рідного краю. Ні, ви приїздіть в Мукачеве, заговоріть про футбол із кимось із місцевих – хоч із чиновником, хоч із таксистом, і обов’язково почуєте: «А у нас знаєте, хто живе? Сам Турянчик!» А такий дійсно «сам» – коли в Мілленіум газета «Український футбол» провела наймастабніше в історії українського футболу опитування, щоб визначити символічну збірну найкращих футболістів нашої батьківщини за ХХ століття, вона отримала майже 70 тисяч листів-заявок. І при такій величезній кількості голосів одне із 11 місць у «команді мрії» зайняв якраз Василь Юрійович. Ми віримо респондентам 2000 року – серед них було значно більше, ніж є тепер, людей, які вживу бачили Турянчика. Вони засвідчили для історії, яким великим гравцем він був – футбольний гросмейстер Турянчик.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
