Майстер спорту СРСР, Заслужений тренер України, Заслужений працівник фізичної культури і спорту України – О.О.Шпаков входить до когорти динамівських старійшин, які об’єднують славну минувшину та перспективну сучасність нашого клубу. Виходець із чудового покоління, яке створило «Динамо» всеукраїнську славу та проторувало шлях у Європу, він залишився вірним своїй рідній команді й у якості тренера. Благородний фах дитячого тренера, який дає надію на майбутнє Гри, Шпаков опанував на практиці, пропустивши через свої руки сотні майбутніх майстрів футболу, відданих вболівальників і просто хороших людей.
Олександр Шпаков народився 7 травня 1946 року в Києві. Зростав неподалік Євбазу, з юних літ захопився футболом – не грою, релігією післявоєнного покоління.
Займатися починав у команді МіськВНО, яку збирав разом із Євгеном Соловцевим Михайло Корсунський – легендарний ентузіаст, що залучив до організованого футболу низку талантів на чолі з Валерієм Лобановським.
Шпаков, як хлопець статний і гравець перспективний, прогресував – невдовзі сам Олександр Леонідов запросив його до школи підготовки команди майстрів київського «Динамо». Що могло бути вище й почесніше? А після школи Сашка запросили в динамівський дубль, а це вже «передпокій» великого футболу.
З часів Ошенкова, який провів стрімку й результативну зміну поколінь, десятки київських талантів повірили в свої сили. На прикладі трішки старших Каневського, Лобановського, Базилевича хлопчаки бачили, що в команді рідного міста на них є попит. Дивовижна плідність динамівської школи підготовки стала наслідком як правильного, по-справжньому масового футболу, так і того, що в «Динамо» чекали своїх вихованців і готові були працювати над їхнім розвитком.
1946 р.н. у дублі «Динамо» (Київ) - це Бишовець, Мунтян, Кащей, Березовський. А поруч – трішечки старші Левченко, Мірошин, Круликовський, Бузницький. А ззаду підтискають трішечки молодші Єськін, Семенов, Матвієнко, Гороза, Онищенко. А ще ж звідусіль, з усіх кінців УРСР і СРСР, прибувають здібні іногородні ровесники! Можна без особливого перебільшення сказати, що відбір у футболісти на той час був не набагато менш конкурсним, ніж у космонавти.
Непоганий футболіст – Шпаков. Непоступливий, досить майстерний, з задатками універсалізму. Міг би стати опорою захисту практично кожної іншої команди майстрів республіки. Але боровся за свій шанс у легендарній команді Віктора Маслова. Взяв участь у кількох чемпіонських сезонах, але на поле виходив лише по разу. Безсумнівно, проявив би себе краще – але під час виставкового матчу дубля в Макіївці підвернув ногу на горбистому полі, втративши свій шанс у першій команді.
Лише коли одноклубник-динамівець Валерій Лобановський покликав піднімати «Дніпро», дав згоду (віддавши перевагу цьому варіанту перед харківським «Авангардом», куди кликав Віктор Каневський). Провів сумарно 62 матчі за дніпрян у 1969-1970 роках. Але отримав тяжку травму, після якої зрозумів – на колишній рівень, а тим більше – вищий, вже не вийти. Молодий зовсім футболіст надалі вирішив залишитися в рідному Києві, підтримував форму в любительській команді «Більшовик». Доводилося працювати інструктором з фізкультури в звичайнісінькому ЖЕКу…
Новий етап своєї діяльності Олександр Шпаков започаткував десь 1977 року. Саме тоді молодий тренер на запрошення Анатолія Бишовця розпочав роботу в СДЮШОР «Динамо» (Київ). Не одна команда пройшла через його руки: 1968 р.н., 1976 р.н., 1985 р.н. і так далі, вже до тих, хто зараз на виду й на високому рівні.
Кожен випуск Шпакова давав футболу цікавих особистостей, майбутніх динамівців, збірників, чемпіонів. Всі вони були талановитими, але без науки, довіри та підтримки свого тренера – чи були б вони там, де опинилися? Сан Санич, як називає його не одне динамівське покоління, знаходив у своїх вихованцях зернини таланту, готовий був їх розвивати й за них боротися.
Саме тому його випуски мали досить значний відсоток вихованців, які не загубилися в футболі. Із старших вихованців вийшли Ігор Жабченко, Віктор і Олександр Морози, Павло Кикоть. Із наступного покоління – Андрій Шевченко, Ігор Костюк, В’ячеслав Кернозенко, Володимир Анікєєв, Олександр Голоколосов, Ігор Продан. Далі – Олександр Яценко, Олександр Іващенко, Сергій Рожок, Андрій Башлай.
Професіоналізм Шпакова цінував навіть Валерій Лобановський. Коли він збирав динамівську команду для плідної роботи в ОАЕ, в 1992-1996 роках Сан Санич працював у цьому відрядженні з передовими фахівцями. По поверненні знову став до роботи в ДЮФШ «Динамо». Пізніше, коли старшого колеги й друга не стало, академія стала носити ім’я Валерія Лобановського. Одним із тих, хто передавав дітям ідеї Лобановського, був якраз Шпаков – і мав на це право, заслужив багаторічним знайомством, співпрацею, досвідом роботи.
Група динамівських випускників – як тих, хто відбувся в футболі, так і тих, хто зберіг футбол у собі, реалізувавши себе в інших сферах діяльності, започаткувала Премію Шпакова і турнір першого тренера. Іменний фонд, присвячений улюбленому першому тренеру, організовує зустрічі випускників, куди з великим задоволенням з’їжджаються всі, хто зберіг дитячу любов до Гри. Входить Сан Санич і у Всеукраїнське об’єднання тренерів з футболу.
А серед його вихованців багато хто вже сам став тренером – і реалізувався як на поприщі клубного дорослого футболу, так і в царині футболу дитячо-юнацького. В тому числі – в рідному клубі. Про успіхи найвідомішого вихованця Шпакова знає весь світ – володар «Золотого м’яча» Андрій Шевченко після перемог у Лізі чемпіонів, Суперкубку УЄФА, провідних національних чемпіонатах вивів збірну України на чемпіонат Європи. А значить, відбувся і як тренер.
Андрій Шевченко потрапив на очі Шпакову незвично. «Випадок із запрошенням Андрія в динамівську школу був нетиповий. Раніше ж як було: оголошується набір, розклеюються афіші по всьому місту, і батьки самі приводять своїх чад до тренерів на перегляд. Мені, як дитячому тренеру, було нецікаво тільки сидіти і чекати, коли ж до мене привезуть чергового талановитого хлопчика, а самому спробувати його знайти. Благо, грунт для цього була дуже благодатним: всілякі першості серед шкіл, дворових і жековськіх команд. Саме на одному такому змаганні, яке проходило на Оболоні, я і побачив у справі Андрія».
…У страшні чорнобильські дні, коли дітей Києва вивезли в піонертабори та будинки відпочинку по всій Україні й далі, вирішувалася й доля Андрія Шевченка. Юними ми можемо швидко «загорятися» ідеєю й швидко втрачати ентузіазм. Якби тоді Сан Санич не розшукав Шеву й не переконав повернутися в гру, що було б далі? Якби він не розгледів атакувальне начало у Андрія, який, до слова, починав опорником і в дитинстві пробувався навіть у захисті? Якби не наполіг, не потурбувався, не пошукав?..
«Він у мене позаймався півтора-два місяці, потім «бахнув» Чорнобиль, діти поїхали з Києва, а коли заняття поновилися, Шева пропав. Я приїхав на Оболонь. Батько Андрія запросив мене в кімнату. Потім пішли пити чай на кухню. В основному бесіда проходила там. Вони жили в квартирі на першому поверсі. Виявилося, Шева перестав ходити, бо тато готував його до військового училища, хотів, щоб син пішов по його стопах. Я його вислухав і сказав: «Чи завадить фізична підготовка Андрію в армії?». Батько замислився, зрозумів, що не завадить. І Шевапродовжив заняття в «Динамо», про що потім ніхто не пошкодував».
У цьому й полягає складність і відповідальність ремесла, яке дається тільки Божою милістю – розгледіти в заготовці людини футболіста, підтримати все найкраще, розвинути задатки, захопити тією любов’ю до Гри, яка допомагає здолати всі труднощі й реалізуватися. Щоб залишитися рядочком у біографії великих: «Перший тренер – О.О.Шпаков». Рядочками у десятках біографій. У сотнях… У душах людських.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
