Чому це стало можливим? Навряд чи я повідомлю щось нове, коли напишу про геніальних Базилевича та Лобановського, феноменального Блохіна, неперевершеного Буряка, реактивного Трошкіна чи двожильного Колотова. Про це вже тисячу разів написано. Тому розповім про інше — чому така команда виникла тоді саме в Києві, а не деінде.
Спершу нагадаю молодим читачам, що 1975-го Київ, як і вся Україна, входив до складу Радянського Союзу, столицею якого була Москва. Саме там об’єднувалося все найкраще, включаючи спортсменів. Московські команди десятиліттями вважали чемпіонами Союзу в усіх видах спорту. Окрім футболу, столиця якого в середині 1970-х остаточно переїхала до Києва. Як це стало можливим?
Відповідь проста. Керівники СРСР завжди були спортивні вболівальники. І так само, як і всі радянські та пострадянські вболівальники, вони були «глоріхантерами» — тобто вболівали тільки за чемпіонів. У 1960 роки спортсмени СРСР були чемпіонами Європи, світу й Олімпійських ігор у легкій атлетиці, плаванні, гімнастиці, хокеї, баскетболі, волейболі. Практично в усіх видах спорту, окрім футболу, тенісу й автогонок, де за найвищі нагороди змагалися професіонали.
Оголошена «найкращою у світі» спортивна система СРСР перемагала тоді лише завдяки тому, що до Олімпійських ігор і чемпіонатів світу з більшості видів спорту не допускали професіоналів. Це дозволяло радянським спортсменам, які офіційно вважалися студентами, військовослужбовцями, міліціонерами, перемагати аматорів із капіталістичних країн. Саме тому в середині 1960-х футбол припинив бути в СРСР спортом номер один. Його замінив хокей, де збірна Радянського Союзу регулярно ставала чемпіоном світу й Олімпійських ігор за відсутності там професіоналів із північноамериканської національної хокейної ліги.
Керівників СРСР і особисто Леоніда Брежнєва не цікавило інше місце, окрім першого. А футбольні керівники з Москви були нездатні це забезпечити. Як наслідок — усі матеріальні блага йшли до інших видів спорту. Футболістам не було сенсу їхати до Москви.
У 1960 роки грати за команди Києва, Тбілісі, Ташкента й інших міст стало не менш почесно і вигідно, ніж за команди з Москви.
Саме це дозволило Володимирові Щербицькому, тодішньому керівнику Радянської України, збирати до Києва найкращих футболістів і тренерів. Визначальним став 1971-й. Тоді молодий півзахисник збірної СРСР Віктор Колотов переїхав із Казані до Києва, надуривши московські команди, куди його запрошували. І за це ані йому, ані тим, хто йому допоміг, нічого не було. Тоді й почалося. Молоді та перспективні футболісти отримали можливість обирати між Москвою та Києвом, де їм влаштовували «військову службу». Так у київському «Динамо» опинилися Стефан Решко, Михайло Фоменко, Леонід Буряк і ще чимало гравців, які не стали згодом такими знаменитими.
Залишалося лише знайти тренерів, які зможуть відібрати найкращих і створити з них команду. Ними стали Олег Базилевич і Валерій Лобановський. 1974 року київське «Динамо» із ними на чолі виграло все, що можна, а збірна СРСР у той же час невдало стартувала у європейському відборі. Якби це був хокей, то найкращі київські футболісти разом із тренерами одразу були би переведені до Москви. Але це був футбол. Брежнєв не вірив, що збірна СРСР може стати чемпіоном світу чи Європи і тому не заперечував, аби футбольні клопоти взяв на себе Київ.
Саме через це став можливим 1975-й. Тоді все зійшлося. Київське «Динамо», де були зібрані практично всі найсильніші на той час футболісти СРСР, виграло чемпіонат СРСР, Кубок кубків і Суперкубок УЄФА, а у складі збірної з тими ж тренерами перемогло у відборі до європейської першості. Це була найбільша вершина команди в історії, яку досі згадуємо і пишаємося.
Хоча Брежнєв, як потім виявилося, був таки правий — збірна СРСР так ніколи і не стала ані чемпіоном Європи, ані чемпіоном світу.
8 перемог у дев’яти матчах здобули київські «динамівці» в Кубку кубків 1974/1975. Обіграли болгарський ЦСКА, німецький «Айнтрахт» із Франкфурта, турецький «Бурсаспор» удома та на виїзді. Ще один виграш — у нідерландського ПСВ у Києві. В гостях йому програли, але загальна перемога була за киянами — 4:2. У фінальному матчі здолали угорський «Ференцварош» із рахунком 3:0.
Николай НЕСЕНЮК
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
