Юрій Калитвинцев в ієрархії київського «Динамо» займає особливе місце. За рівнем футбольного інтелекту з ним могли стати в один ряд лише одиниці. Уже в свій перший сезон в Києві він став і капітаном команди, і її лідером. І перебував у такому статусі до тих пір, поки не покинув «Динамо». Точніше, поки його звідти несподівано для багатьох не «попросили». Сьогодні ми згадаємо, як колишній динамівський капітан знайшов в Києві другу молодість. І як там же її і втратив.
До Москви з другої спроби
Перші серйозні успіхи до футболіста Калитвинцева прийшли в «Роторі». Ну, як серйозні? Волгоградський клуб, за який тоді виступав Калитвинцев, в чемпіонаті Союзу не претендував на високі місця. Більш того, як правило, обмежувався боротьбою за виживання. Але те, що в кінці вісімдесятих «Ротор» володів непоганим підбором футболістів - це факт. І згодом ці футболісти опинилися в кращих футбольних клубах колись неосяжної країни. Віктор Прокопенко, який тренував тоді «Ротор», згадуючи свого колишнього підопічного Юрія Калитвинцева, сказав про нього наступне: «я співпрацював з ним, коли він був зовсім ще хлопчиком, але на полі він виглядав не по роках солідно і зріло. Природа потрудилася над ним на рідкість плідно».
Прокопенко мав рацію: Калитвинцев від природи отримав те, що «натренувати» практично нереально: унікальне бачення поля і вміння зробити вивірену передачу на десятки метрів. А ще цей його удар з лівої: коли Калитвинцев виконував штрафні, майже завжди залітало. М'яч з підкруткою, по дузі відправлявся прямо в дев'ятку. За словами Калитвинцева, він дуже рідко відточував виконання штрафних ударів на тренуваннях. Більш того, коли почав посилено тренувати, в офіційних іграх стало не виходити. А ось коли кинув тренувати удар, відразу ж все стало на свої місця: знову забивав прямим ударом зі штрафних.
Ще під час перебування футболістом «Ротора» Юрія улещувало московське «Динамо». Серйозно задобрювало. Але, за чутками, і «Динамо» київське ще в 1988 році хотіло отримати півзахисника в свої ряди. Чи не дуже-то і хотіло? А ось московське «Динамо» хотіло дуже. Президент клубу Микола Толстих не один раз приїжджав особисто в Волгоград, щоб і подивитися на гру Юрія, і поговорити з ним. Заходив Толстих і додому до Калитвинцева, розмовляв з батьками. Серйозну зацікавленість в придбанні півзахисника проявляв і головний тренер динамівців Валерій Газзаєв. І в один прекрасний момент лівоногий снайпер майже узгодив свій перехід в московський клуб, але «Ротор» вилетів з вищої ліги, і корінний волгоградець Калитвинцев визнав недоречним кинути рідний клуб в настільки важкий час. І коли, через рік, «Ротор» знову повернувся в еліту, Калитвинцев відбув на підвищення в «Динамо». Чому на підвищення? Тому що московська команда тоді регулярно грала в єврокубках, а «Ротор» про подібне тільки мріяв (час волгоградського клубу зіграти на євроарені прийде пізніше, коли в команді вже не буде Калитвинцева).
Калитвинцев без особливих проблем і адаптацій влився в «Динамо». З цією командою він виграв дві «бронзи» чемпіонату Росії, був гравцем стартового складу. До тих пір, поки «Динамо» не очолив екс-наставник «Спартака» Костянтин Бєсков. При Бєскову Калитвинцев грав лише в дублі. Чому? Ось як пізніше пояснював це сам футболіст: «Тренер довго шукав привід, щоб прибрати мене з команди, але я своїм ставленням до справи на тренуваннях і в побуті такого не давав. Тоді почалися якісь дитячі причіпки - одна, друга, третя, а на четвертий раз я не витримав, мовчки зняв манішку, пішов з тренування, переодягнувся і одразу ж поїхав до Толстих, який був в курсі наших відносин з Бєсковим. Микола Олександрович просив потерпіти, але в підсумку ми прийшли до того, що я поїхав на базу і відверто поговорив з Бєсковим. «Мені, Юро, - сказав він мені в завершенні розмови, - теж здається, що спільної мови ми, мабуть, не знайдемо». І Калитвинцев відбув в оренду в «Локомотив». Тільки не в московський, а в Нижній Новгород. І через пару місяців Юрій помстився Бєскову, забивши два м'ячі у ворота його команди в Москві. Ще два забив такий же «ображений» Смертін, і в підсумку «Локомотив» переміг «Динамо» 4:3.
У «Локомотиві» Калитвинцев теж був на перших ролях. І одним з лідерів команди. Команда виступала непогано, і до останнього туру претендувала на єврокубки. Для того, щоб отримати це право, потрібно було не програти в останньому турі у Владикавказі. Той матч перетворився на справжню бійню. У простій ситуації Калитвинцев отримав підлий удар по ногах. Підсумок - перелом гомілкової кістки. Але про це стало відомо пізніше, після повернення команди в Нижній Новгород, коли був зроблений рентгенівський знімок. Можна лише уявити, як Калитвинцев переніс з такою травмою довгий переліт.
Але лиха без добра не буває. Навіть в такому стані Калитвинцев знадобився «Динамо». Правда, не московському, а київському.
До Києва на милицях
Історія про те, як саме Юрій Калитвинцев став гравцем київського клубу, вже встигла обрости легендами. З одного боку - перспективи залишитися в Москві і грати за збірну Росії, з іншого боку - серйозна травма і невідомість.
Що переважить? Далі згадує наш герой. Цитата дуже довга, але вона того варта: «Не приховую, в той період у мене була низка інших варіантів - зацікавленість виявляли московські ЦСКА і «Торпедо», які у фінансовому плані пропонували, мабуть, ті ж умови, що й динамівці. Першим, від кого я почув про можливість продовжити кар'єру в Києві, був Олександр Чубаров, з яким ми були знайомі ще з часів роботи в молодіжній збірній СРСР. Спочатку особливого ентузіазму я не виявив. Міркував: чого я туди поїду? Там Чорнобиль поруч, і звідти, навпаки, всі біжать... Втім, погодився зустрітися в українському посольстві з президентом динамівського клубу Григорієм Суркісом. Пам'ятаю, що до нього я увійшов в костюмі, краватці і ... на милицях. Першою реакцією Григорія Михайловича були слова: «Так, такого до себе я ще не запрошував». Спільну мову ми знайшли швидко, але я все-таки ще вагався. Через день Суркіс передзвонив мені і запросив разом з дружиною приїхати до Києва. Мовляв, торт «Київський» купимо, посидимо, поспілкуємося. Порадився я зі своєю дружиною і вирішив, що в крайньому випадку хоч Київ побачимо, по місту погуляємо. Як зараз пам'ятаю, розмістилися ми в готелі «Дніпро», звідки я відразу відправився до президента. Після повернення дружина запитує: «Ну як»? Так все нормально, - відповідаю. - Ти ж хотіла пройтися по Києву, тепер тут довго гуляти будеш». Ви б бачили, як вона зраділа цій звістці! Виявляється, дружина до цього три рази відвідувала Київ і була просто закохана в це місто».
А далі була реабілітація після травми. І дуже швидкий спурт до основи київської команди. І до капітанської пов'язки. Калитвинцева вибрали ватажком майже одноголосно: лише двоє були проти і один утримався.
Калитвинцев користувався авторитетом не тільки серед одноклубників, а й серед тренерів. Йому дуже довіряв Сабо, йому не менше довіряв і Лобановський. За словами Юрія, він міг прийти в кабінет Валерія Васильовича для робочої розмови хвилин на десять, а просидіти з тренером години дві. І це не дивно, адже окрім високих суто людських якостей Калитвинцев мав ще й рідкісний футбольний талант. Раніше, до переїзду в Київ, Калитвинцева найчастіше використовували на місці або лівого півзахисника, або лівофлангового оборонця (рідше). Але в обох іпостасях він не мав такої свободи дій і вибору, як на місці плеймейкера, яку йому запропонували в київському «Динамо». У Волгограді та Москві Калитвинцев мав славу дуже талановитого гравця, який, щоправда, не вміє (або не бажає) відпрацьовувати в обороні. У Києві його навчили і цієї премудрості, і в підсумку «Динамо» в особі Калитвинцева отримало симбіоз Яковенка та Заварова.
Перший по-справжньому гучний успіх «Динамо» часів Незалежності - вихід в чвертьфінал Ліги чемпіонів в 1998 році. Тоді на етапі групового турніру кияни здолали «Барселону», ПСВ і «Ньюкасл». Справжнім лідером того «Динамо» був Юрій Калитвинцев.
Особливо після феєрії на «Камп Ноу» попит на динамівців серед західноєвропейських клубів був серйозним. Був інтерес і до динамівського капітана. За його словами, відразу кілька клубів англійської Прем'єр-ліги хотіли бачити його в своїх складах - «Блекберн», «Ньюкасл» і «Ліверпуль». Всерйоз цікавився Калитвинцевим і німецький «Вердер», був інтерес і з Іспанії. Але тоді Юрій був дуже потрібен «Динамо». Напевно, ще більше, ніж «Динамо» потрібно було йому.
А потім трапився той фатальний чвертьфінальний поєдинок проти «Ювентуса». В гостях динамівці відстояли вигідну результативну нічию - 1:1. Здавалося, до виходу в півфінал - рукою подати. Але в Києві все завершилося фіаско: туринці виявилися на голову сильнішими - 4:1. Подейкують, що «крайнім» за ту поразку Лобановський «призначив» саме Калитвинцева. Так це чи ні, сказати складно, але після того поєдинку Юрій втратив місце в основі «Динамо». Він був переведений в другу команду з побажанням «чекати свого шансу». Незважаючи на те, що Калитвинцев дуже старанно працював і на тренуваннях, і викладався в матчах за дубль, шансу повернутися в першу команду йому так і не дали. Футболістові було вже за тридцять, та й Белькевич вже виріс і зміцнів. Тому потрібно було щось вирішувати.
В Трабзон, на заслання
Калитвинцев вирішив покинути «Динамо». На питання, нормальним чи ні вийшло його розставання з київською командою, він пізніше відповів наступне: «Ну, не зовсім нормальним. Мене не виставляли на трансфер, але дали зрозуміти, що в найближчому майбутньому у мене будуть проблеми з місцем в стартовому складі. І я порахував, що в моєму віці можна кудись ще поїхати. Хоча ніколи не прагнув за кордон, але я розумів - а сенс втрачати час? І коли президент говорив «не поспішай», я, навпаки, прискорив процес».
«Прискоривши процес», Калитвинцев опинився в «Трабзонспорі». Навіть за мірками не дуже розкрученого на той момент чемпіонату Туреччини, Трабзон був справжнім засланням в порівнянні з Києвом. Проблеми на рівні керівництва клубу, зміна поколінь в команді, фінансові негаразди. Загалом, Калитвинцев виявився там не в той час. Та й не в тому місці, чого вже там. Рік-два тому ним цікавились відомі клуби континенту, а тут - турецька діра. Опинившись вперше в умовах, коли місяцями не виплачується зарплата, Калитвинцев подав до суду на своїх турецьких роботодавців. І покинув «Трабзонспор». Його були не проти знову повернути в «Динамо», але через судові позови турецький клуб довго не повертав трансферний лист футболіста. А коли повернув - поїзд уже пішов: час дозаявок в чемпіонаті України було упущено.
Не потрапивши вдруге в «Динамо», Калитвинцев вирішив залишитися в Києві і пограти за ЦСКА, куди його настійно звали. Але в ЦСКА ми побачили лише тінь колишнього Калитвинцева, втомлену і розчаровану...
У київському армійському клубі він завершив кар'єру футболіста. У 32 роки. Пірло в цьому віці був лише тим, який «подає надії». Жарт, звичайно, але Калитвинцев міг би ще пограти на високому рівні сезони два-три. Його функціональний стан це дозволяв, а за вмінням читати гру йому і далі не було б рівних в нашому чемпіонаті. Але не зовсім справедливе відлучення з «Динамо» і вимушене відрядження в забутий Богом Трабзон підірвали моральний стан Калитвинцева. Київська «динамомашина» намотала його на свої колеса, витиснувши всі соки, немов з лимона. Це навряд чи докір «Динамо» або Лобановському, тим більше, що наступні події підтвердили, взагалі-то, правоту тренера. Власне, футбол високих досягнень апріорі передбачає подібні ситуації, що здаються несправедливими, однобокими. Всі це прекрасно розуміють. Розуміє це і Калитвинцев, який, за його словами, не тримає образ ні на клуб, ні на колишнього тренера. Більш того, він вважає, що Лобановський тоді з ним вчинив правильно. Але це Юрій зрозумів, точніше, вже Юрій Миколайович, коли сам став тренером.
Хоча від цього і не легше. Все-таки є якась внутрішня переконаність, що футболіст Юрій Калитвинцев в силу різних причин і обставин свого останнього слова у футболі так і не сказав. І це дуже сумно...
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
