– Зі своїм тренерським штабом, зокрема з вами, Блохін попрощався за доволі дивних обставин. Що тоді сталося?
– То було не рішення Блохіна. Ситуація склалася так, що ми або мали піти всі, або мали знайтися крайні. Крайніми виявилися я, Михайличенко і Баль. Ми з цим погодилися. Ніхто не хотів, щоб Олег теж пішов. Тим паче, нас не вигнали на вулицю, а дали роботу в клубі. Інша річ, що ця робота була не дуже цікавою (Роменський був заступником спортивного директора – авт.). У будь-якому разі, засуджувати нікого не збираюся. Результату не було, тому хтось мав відповідати. Не ображаюся ні на кого. Навпаки – вдячний, що дали змогу попрацювати в клубі, який для мене дорогий. Мені комфортно працювалося і при підготовці воротарів з Михайлом Михайловим, і у співпраці з медперсоналом – покійним нині Павлом Швидким, Володимиром Євлантьєвим, Малютою. Ми повернулися додому. І до функцій на новій посаді, уже після відставки з тренерського штабу, я теж поступово прилаштовувався. Був куратором воротарів у клубі загалом, їздив на матчі команд усіх вікових груп. Але важко захворіла мама, їй потрібна була допомога і мені довелося повертатися в Одесу. Та й, правду кажучи, функції куратора воротарів ліпше підходять тренерові воротарів у головній команді. Ніхто йому згори вказувати не повинен.
– Юрію Михайловичу, після 2013-го, покинувши штаб Блохіна, в тренерській діяльності ви не помічені. Чим займаєтеся зараз?
– Я – пенсіонер. Маю змогу багато часу проводити з сім’єю, займатися своїм здоров’ям. Звісно, зустрічаємося з друзями-футболістами. А повертатися до тренерської роботи? Пропозиції були. Але мене вони не зацікавили. Не хочеться іти, щоб відбувати номер. Навіть заради грошей. Витрачати роки свого життя треба лише на те, в чому є сенс. Якщо його немає, то ліпше отримувати задоволення від життя і берегти своє здоров’я.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
