«Цікаво, чи багато у нашій команді ганд*нів»: Хацкевич і 20 українців ризикують стати заручниками скаженого диктатора

Світовий футбол 27 Травня, 18:34 1168
«Цікаво, чи багато у нашій команді ганд*нів»: Хацкевич і 20 українців ризикують стати заручниками скаженого диктатора
Білорусь знову у вогні. Що відбувається і як це позначиться на тамтешній Вищій лізі?

Спершу – невеликий бекграунд тим читачам, яких мало цікавлять події за межами власної кухні, або ж вони ментальні «киви» і відкрито симпатизують білоруському диктатору Лукашенку. Принаймні, за результатами опитування, проведеного серед українців Київським міжнародним інститутом соціології у вересні минулого року (коли протести проти режиму перебували на своєму піку), садиста підтримали понад 30 відсотків респондентів. Це ті, кого криваві сцени екзекуцій у виконанні білоруського ОМОНу не змусили вжахнутись, обуритись чи хоча б поспівчувати жертвам. Це ті, хто досі мріє про «сильну руку», «підметені вулиці» і «найсмачніший пломбір», який, як відомо, «був у СРСР». Але зараз ми трохи про інше, повернімося до бекграунду.

Білорусь вже давно вважалася заповідником «останнього диктатора Європи», як називали Лукашенка. Він править країною, починаючи з 20 липня 1994 року. Тобто, майже 27 років поспіль. Для профілактики «бацька» раз на кілька років придушував незначні локальні протести, а його політичні опоненти загадково зникали безвісти, або ж втікали за кордон. Цивілізований світ заплющував на це очі, максимум – висловлював «занепокоєння» або вводив кволі санкції. То була така собі гра, у якій Олександра Григоровича все влаштовувало. Він відчував уседозволеність, при цьому зберігав на міжнародній арені таке-сяке обличчя. Навіть приміряв роль «миротворця», приймаючи у Мінську гарячі переговори Порошенка, Меркель, Олланда та Путіна за мотивами анексії Криму і війни на Донбасі.

Ситуація різко змінилася у серпні 2020 року. Протискаючись на шостий (!) президентський термін, Лукашенко маніпулював результатами голосування. Розпочалися безпрецедентні для Білорусі масові акції протесту, які покрили всю територію країни. Сотні тисяч білорусів виходили на вулиці із БЧБ – біло-червоно-білим стягом, який має глибокі історичні традиції, і вимагали, як мінімум, чесних перевиборів. Хоча протестувальники поводилися мирно, проти них вже в перший же день застосували силу. Коли ж вимоги стали наполегливішими, репресивна машина запрацювала на повну потужність. Білоруські РУВД перетворилися на катівні НКВС, де людям ламали ребра, забиваючи до напівсмерті. Траплялися і летальні випадки, а також сплановані вбивства окремих активістів.


Перед ОМОНом усі були рівними – садисти у масках хапали на вулицях як ідейних опонентів, так і випадкових перехожих. Крізь побиття у застінках Окрестіна та інших концтаборів пройшли не останні люди білоруського спорту: баскетболістка Олена Левченко, екс-голкіпер футбольної збірної Василь Хомутовський і нападник БАТЕ Антон Сорока, боєць ММА Олексій Кудін, хокеїст Ілля Литвинов, колишня прес-аташе брестського Динамо Ольга Хіжинкова, керівник проекту Tribuna.com Максим Беразінскій тощо.

Божевільному маніяку, який бігав з автоматом у руках від гелікоптера до бункера, таки вдалося залякати свій народ. Значну частину активістів зламали фізично та морально, інша частина знову пішла у підпілля, а лідери опозиції традиційно виявилися слабкими. До кінця осені напруга впала до мінімуму. Принаймні, таке враження складалося в Україні. Ще одне враження – протестувальники занадто увірували в успіх мирних акцій і страйків. Проти авторитарних упирів, які нізащо не хочуть прощатися із владою, таке не спрацьовує. Доведено, знову ж таки, Україною.

Чому Білорусь знову у центрі уваги?

У Мінську 23 травня екстрено приземлився літак авіакомпанії Ryanair – начебто через мінування. Він летів маршрутом Афіни – Вільнюс і, на момент кардинальної зміни курсу, перебував за якихось 30 кілометрів від кордону з Литвою. До Мінська пілотів повітряного судна супроводжував винищувач білоруських ВПС.

На борту перебував засновник опозиційного до Лукашенка телеграм-каналу NEXTA Роман Протасевич зі своєю дівчиною. Їх одразу ж затримали. Журналісту загрожує величезний термін ув’язнення і навіть смертна кара. Причина – опозиційна діяльність 26-річного Протасевича, який останнім часом мешкав у Польщі. А діяльність ця полягала в тому, що ресурс NEXTA був чи не головним джерелом інформації про звірства білоруських силовиків під час минулорічних акцій протесту. За перші дні після затримання Протасевича – лише одне коротке відео. На ньому – заляканий Роман із явними слідами побоїв на обличчі, які не вдалося приховати навіть густому гриму. Його дівчину також утримують за гратами – для додаткового психологічного тиску.


Європейська спільнота вже проголосила Білорусь зоною повітряного піратства. Провідні авіаперевізники оперативно проклали нові маршрути і оминають небезпечну ділянку. Євросоюз заборонив білоруським авіакомпаніям літати на свою територію. А 25 травня авіасполучення із Білоруссю закрила й Україна. Від Лукашенка вимагають відпустити бранців, але оскільки на це сподіватись не доводиться, проти диктатора і його чоти готують нові, жорсткіші методи покарання.

До чого тут футбол?

Ви досі повторюєте мантру «футбол вне политики»? Ну-ну. Змушений вас вкотре розчарувати: ця фраза не має жодного сенсу, особливо, коли мова йде саме про білоруський футбол.

Як відомо, усі клуби цієї країни перебувають на державному «підсосі» – більшою чи меншою мірою. Гравці цих клубів – лише покірні маріонетки у руках тих, хто «замовляє музику». Президент білоруської футбольної федерації – такий собі Володимир Базанов, полковник збройних сил СРСР, а згодом і РБ. На футболі він знається десь так, як Мессі – на керуванні танком Т-34. Основна функція Базанова – тримати усі процеси у «єжових рукавицях».

Тож не дивно, що 99% гравців прикусили язики навіть тоді, коли коїлася найбільша жесть. Зокрема, мовчав і Мілевський, який виступав за Брест. Мовчав навіть тоді, коли ув’язнили чудово знайому йому красуню Хіжинкову.

На противагу безхребетним, заляканим футболістам виступили одиниці. Наприклад, форвард московського ЦСКА Ілля Шкурін відмовився виступати за національну збірну, поки Лукашенко залишається президентом (і своє слово 21-річний гравець поки тримає). А ще – Леонід Ковель, який колись грав за Карпати, Віталій Трубило, Стас Драгун. Футболісти БАТЕ підтримали згаданого вище Сороку, якого побили у РУВД, але клуб одразу зазнав тиску від силових структур.


У квітні 2021-го відбулася ще одна ганебна подія. Кілька десятків гравців клубів Вищої ліги підписали лист за Лукашенка. Серед «лояльних» до репресій виявилися як молоді хлопці, так і ветерани Слуцька, Вітебська, Іслочі і, що найбільш дивно, БАТЕ.

«Поштовхом до угоди із совістю – а багато футболістів підписалися за Лукашенка проти своєї волі – слугували так звані плани розвитку клубів. Ці плани погоджуються з міністерством спорту. І тільки після узгодження плану клуби можуть отримувати державну підтримку. Багато учасників Вищої ліги прожили перший квартал без узгоджених планів і, відповідно, з ускладненим фінансуванням. Мінспорту обіцяло схвалити плани розвитку в обмін на підпис футболістів за Лукашенка (їх потрібно було більше десяти)», – написала білоруська «Трибуна».

– Якийсь тиск від керівництва клубу був?

– Знаєте, як такого тиску не було. Просто ситуація була окреслена наступним чином: якщо ми всією командою приймаємо рішення не підписувати лист, то, грубо кажучи, розбігаємося, – розповів «Трибуні» на правах анонімності один із підписантів. – І гравці, і тренерський штаб, і так далі. Якщо підпишемо, то клуб буде існувати далі. ... Важко на душі, чесно скажу.

– Але ви ж розуміли, що після такого вчинку не буде легко на душі?

– Звісно. Я розумів, що все випливе і буде подібна реакція.

«Бачу, читаю, що нас називають зрадниками, що ми зашкварились... Зрозумійте, я сам проти всієї цієї херні, ніколи б не підписав цього листа, але мені потрібно було щось зробити на благо клубу», – сказав інший гравець.

Що відбувається зараз?

На 5 червня запланований товариський матч «Зірки футболу Білорусі» проти «Зірок футболу Європи». Причина поважна – 110-річчя білоруського футболу + проводжатимуть 40-річного Александра Глєба, знаменитого хавбека Штутгарта, лондонського Арсенала і Барселони. Він тихенько пересидів протести і вважається лояльним до «стабільності» по-лукашенківськи.

Із Європи очікувався приїзд Кевіна Кураньї, Едагараса Янкаускаса, Педру Мендеша, Юріци Враньєша, Томаша Росіцкі. Щоправда, останній вже дав задню і відмовився відвідати Білорусь. Ймовірно, його прикладом надихнуться й деякі інші селебріті, які цінують свою репутацію.

Проте куди цікавішими є події навколо команди білоруських зірок. В участі Тимофія Калачова, Максима Ромащенка чи добре знайомого нам Сергія Корніленка сумніватись не доводиться. А ось екс-капітан збірної Сергій Штанюк був категоричним: «У нинішній ситуації в країні робити таке... Які зараз ігри можуть бути?»

Послав організаторів під три чорти і епатажний екс-голкіпер Геннадій Тумілович (32 матчі за націонал), опозиційно налаштований до диктатури Лукашенка. «Навіть не знаю, хто прийняв це запрошення, хто приїде, – сказав він в інтерв’ю «Трибуні». – Але мені дуже цікаво, чи багато у нас в команді було ганд*нів».


Наскільки ж великим було здивування, коли журналісти отримали відповідь Олександра Хацкевича. «Є бажання, є можливість – чому б і ні? Я приїду на матч», – заявив екс-наставник київського Динамо. Свого часу він підтримав Євромайдан, а минулого року різко засуджував масакру, розв’язану Лукашенком. То що сталося зараз? Невже нетривалий період у Роторі змінив його погляди і цінності?

– Щодо Хацкевича, чесно, буду сумніватися до останнього, – каже Тумілович у тому ж інтерв’ю «Трибуні». – Не вірю, що він приїде. Прекрасно знаю його, знайомий з його позицією, тому просто не вірю, що Хацкевич приїде.

– Його цитата: «Є бажання, є можливість – чому б і ні? Я приїду на матч».

– Дуже прикро.

А що наші легіонери?

Чемпіонат Білорусі триває повним ходом. Зіграно 10 турів. Без очкових втрат лідирує солігорський Шахтар, очолюваний Романом Григорчуком. У штабі українського тренера працюють співвітчизники – Михайло Савка, Андрій Глущенко, Анатолій Коротя, Степан Матвіїв, Ігор Касьяненко, а в нападі діє Роман Дебелко.

У Леоніда Кучука (Динамо Мінськ) стабільну ігрову практику має Андрій Бацула. У Гомелі виступають Юрій Пантя, Олександр Батющев, Олександр Васильєв. У Торпедо Жодіно – Юрій Габовда, Ернест Астахов і Алан Ауссі. У Вітебську – Максим Каленчук. У Мінську – Євген Чаговець. В Іслочі – Юрій Козиренко та Дмитро Юсов. У Славії – Максим Слюсар. У Динамо Брест – Станіслав Біленький.

Донедавна тамтешня ліга видавалася чудовим варіантом для українських гравців, у яких виникли проблеми з ігровою практикою. Білорусь – це невисокий рівень суперників, зрозумілий менталітет і мова, невеликі, проте стабільні зарплати.

Прямо зараз усе кардинально змінюється. Після року лукашенківських репресій та свіжої історії із піратським захопленням міжнародного авіалайнера Білорусь стрімко сповзає до статусу Північної Кореї. Політичні й економічні санкції тільки посприяють цьому. Грошей ставатиме все менше. Авіасполучення – відсутнє. Стаючи на ножі із Європою, країна й надалі розчинятиметься у Росії, шукаючи там захисту і підтримки. Тепер це вже, де-факто, єдина держава – навіть без офіційного аншлюсу.

Представникам України у чемпіонаті Білорусі потрібно добряче задуматися і правильно оцінити нові реалії. Бо вже завтра вони можуть стати заручниками зашкварної, скандальної ситуації або й потрапити до рук спецслужб.