«У мене був варіант поїхати одному. Мені зателефонував дуже впливовий друг і сказав: «Жуніор, для тебе є машина, вона є, вона готова, вона тебе забере і відвезе на кордон, щоб ти виїхав». Але я подякував йому і сказав, що залишатимуся з усіма, поки всі не поїдуть».
«Україна становить більшу частину мого життя, правда? Мої діти живуть в Україні довше, ніж у будь-якій іншій країні. Друзі, школа, стосунки, усе... Більшість мого професійного життя теж, сім'я, багато друзів, дуже близьких, тож Україна дуже багато значить для мене».
«Я насправді ще не можу засвоїти все, що відбувається. Це все ще схоже на жах. Здається, що будь-якої миті я прокинуся від цього, тому що я бачив багато з того, що будувалося, а потім руйнувалося... У моїй голові є така собі «картинка», яка дуже чітка, вона стала тим, що мене найбільше поранило. Мова про те, що сталося на площі у Харкові – з урядовою будівлею – коли я там грав, я любив ходити на цю площу, щоб випити кави, трохи пройтися… І ось у цю будівлю влучила ракета і все зруйнувала. Мені бачиться, що я йду туди саме перед тим, як прилетіла ракета, розумієш? Я все уявляв собі: я міг би бути там... Це все ще дуже дивно. Я не можу дуже добре пояснити, що відчуваю».
«Я думаю, що життя важливіше за все. Воно важливіше за професію, в даному випадку ми говоримо про футбол чи політику, про що завгодно. І на цій війні ми бачимо багато смертей, багато потворних речей. І коли ви допомагаєте врятувати життя, ви почуваєтеся краще. Це заспокоює мене, тому що, з іншого боку, ми не можемо розслабитися, поки не припинимо цю війну... Отже, допомога людям принесла мені полегшення, і моє серце наповнилося силою продовжувати».
«Мої думки були зосереджені на тому, щоб вивести звідти людей. З нами була чотиримісячна дитина, з нами було троє малюків, у нас було ще четверо дітей – від трьох до п'яти років – були люди похилого віку, мами футболістів, няня...»
«У ніч із п'ятниці на суботу деякі гравці, котрі вже починали панікувати – здебільшого молодші – спробували втекти, спробували піти рано-вранці. Вони підійшли до дверей готелю, щоб дізнатися, як справи, і подивитися, чи можна їм вийти. Але коли вони дісталися туди, то почалися якісь вибухи, і це їх урятувало. Думаю, це врятувало їм життя. Тому що вони злякалися та повернулися всередину».
«Моє завдання сьогодні – допомогти людям зупинити цю війну. Мова про порятунок життів, спробу врятувати життя. Я намагаюся підтримати людей, які лишилися там. Я не можу зараз думати про своє майбутнє», – сказав Мораєс.
Раніше повідомлялося, що Жуніор Мораєс пожертвував українській армії понад 1,6 мільйон гривень.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
