«Усвідомлення того, що ви неосвічені, є великим кроком до знання».
Бенджамін Дізраелі
Чотири тижні ЗСУ та весь український народ боронить рідну землю від «сцикливих нацистів», як справедливо прозвав окупантів Лесь Подерв'янський. Росія напала, не оголошуючи війни. Війська, які нібито їхали «на учєнія», продовжують вбивати усіх, хто потрапляє під їхній вогонь, – чоловіків, жінок та навіть дітей. Руйнують домівки, лікарні, пологові будинки та бомбосховища з мирними жителями. Це все робить навіть не армія (вони не заслуговують так називатися), а путінські терористи.
Зрештою, не лише путінські. Дві третини росіян підтримують дії свого ботоксного президента, ще якась частка ставиться нейтрально (такі теж, вважайте, – за). На мирні протести виходить вкрай мало людей. Це, звісно, не сім осіб, як на Красній площі під час демонстрації 1968 року проти «Празької весни», але однаково мізер. Тому не забудьте після перемоги, що народ на Росії був у одному човні зі своїм диктатором. Обожнюваним диктатором. Піддатися на публічне каяття пропагандистки, яка протягом восьми років поливала нас із вами брудом та сіяла ворожнечу, було б дуже нерозважливо.
На щастя, практично увесь цивілізований світ чудово розуміє, що відбувається насправді. Щонайменше, хто хотів, той уже все з'ясував. Ми тут не будемо обговорювати санкції, допомогу зброєю, яку інші країни вже надали Україні, і яку поки бояться надавати. Важливо також розуміти, що за нас не лише уряди. За нас звичайні європейці, американці, африканці, азіати та інші. Їхні голоси також змушують їхніх чиновників діяти рішучіше. Для цього їм потрібна інформація, а футбол – один із важливих інструментів її донесення.
Мантра про «спорт поза політикою» – це наратив росіян та невігласів. Футбольні клуби давно вийшли за межі просто команди з твого міста чи країни. Вони перетворилися на міжнаціональні культурні центри. Вони продукують цінності. Саме тому відкрита підтримка України була закономірним та логічним кроком. Лише зовсім відбиті поплічники Путіна, як от серби, продовжують захищати окупантів. На щастя, таких екземплярів меншість.
Вагомий внесок в інформаційну боротьбу зробили наші футболісти у Європі. Ще за кілька тижнів до війни Хосеп Гвардіола мало знав про ситуацію в Україні, але пообіцяв це змінити: «Ми обов'язково поговоримо з Зінченком про Україну. Важко це прийняти. Я поговорю з Алексом, він знає про ситуацію набагато краще за мене». Іспанець не лукавив, і зараз ми бачимо результат. Голос одного з найкращих тренерів світу звучить чітко і гучно. Гвардіола підтримує Зінченка, вимагає рішучих дій від НАТО та усвідомлює, через який жах змушені пройти українці.
Війна в Україні справді сколихнула футбольний світ. Російських спонсорів послали слідом за їхнім військовим кораблем, а чимало провідних клубів Європи допомагають постраждалим в Україні (гуманітаркою, ліками та грішми). Синьо-жовта символіка заполонила форму команд та телетрансляції матчів топ-чемпіонатів. Прикладів реальної допомоги щодня все більше. Перелічувати їх немає сенсу. Проте футбол не залишився осторонь. Це дуже вагомий внесок у просвітництво, у те, щоб звірства росіян не були замовчані і ще дуже довго про них не забували.
«Клянуся Аллахом, розумний ворог завдає менше шкоди, ніж неосвічений друг!»
Ібн Каййім аль-Джаузія
Ми не будемо тішити себе ілюзіями, що наша підтримка цілковита і всеосяжна. Справді, є окремі індивіди, які висловлюють суперечливу позицію. Сумно, коли щось подібне злітає з вуст футболістів і тренерів, до думок яких прислухаються. Відразу два наставники з когорти найкращих у Італії опинилися в цьому списку. Спочатку заговорив Роберто Манчіні: «Зараз дуже важкий момент, особливо для українського народу. Ми постараємося щось зробити для них. Водночас я думаю, що в Росії більшість людей проти війни та того, що відбувається». Наставника чемпіонів Європи можна зрозуміти. Він свого часу працював на Росії і, схоже, не бачив, який відсоток населення підтримує амбіції Путіна.
Усе складніше з Антоніо Конте. У нього немає настільки міцних зв'язків з країною-агресоркою. Однак наставник Тоттенхема вирішив підтримати тих, хто роками прославляв режим кровожерливого диктатора. «Прикро, що російських спортсменів усувають від змагань. Вважаю, що це несправедливо. Розумію, яку роботу вони роблять щодня, щоб змагатися. Так, за таке доводиться платити, але гадаю, що це неправильно», – сказав Конте. Але чи справді неправильно? Невже не ці істоти масово записувалися у так звану «путін-тім»? Відповідальність за подібні злочини повинна бути колективною. Агресори не мають права на нормальне існування в будь-якій сфері життя, аж поки не припинять терористичну війну і не заплатять за нелюдські злочини.
Два нехай навіть імениті фахівці далекі від того, щоб представляти свою країну в цьому болючому питанні. До того ж на кожного Конте/Манчіні знайдеться по кілька десятків адекватних італійців. Як от Джорджо К'єлліні. Легенді Ювентуса вистачило кількох годин, щоб сформулювати чітку публічну позицію щодо справжніх жертв війни. Ще більш категоричним був Войцех Щенсни: «Коли Путін вирішив вторгнутися до України, він оголосив війну не лише Україні, а й усім цінностям, за які виступає Європа». Підтримав своїх зірок Ювентус, відправивши клубні автобуси в Угорщину, щоб забрати українських дітей-біженців. Тим часом Наполі збирає гроші на допомогу, а Лучано Спаллетті з футболістами записав емоційне відео. Не залишилася осторонь Рома.
Дуже активно працює Мілан, залучивши свою українську легенду. Андрій Шевченко щодня в італійських ЗМІ, збирає пожертви, звертається до уболівальників на стадіонах. «Россонері» також випустили колекцію футболок форварда з культового фіналу Ліги чемпіонів у Манчестері. Думаю, не варто зайвий раз наголошувати, куди підуть гроші. Намагається не відставати від іменитого земляка Віктор Коваленко. Спеція, за яку він виступає на правах оренди, наразі друга за активністю підтримки України в Серії А. Заходи класичні – збір коштів, гуманітарної допомоги та інформаційні акції. Цікаво, це один з дуже небагатьох клубів, який до звичних гасел «stop war» та «stand with Ukraine» додав більш категоричне «hands off from Ukraine» («руки геть від України»). Велика заслуга в цьому Коваленка, якому вдалося об'єднати навколо цієї місії одноклубників. Віктор дуже активний у соцмережах, де розповідає про звірства загарбників та шле слова підтримки в рідний Херсон, де беззбройні мешканці мужньо протистоять окупації.
В особливому становищі опинилася Аталанта. У складі бергамасків грає найкращий футболіст України та присутній один із найбільших талантів збірної окупантів. Принаймні так говорять про Міранчука «за порєбриком». Можливо саме цим зумовлена доволі обережна, а часом відверто суперечлива позиція клубу. Ми бачимо мінімум публічної підтримки для України. Ніхто не вручав Маліновському капітанську пов'язку, хоча навіть статус новачка не завадив Миколенку вивести Евертон на поле. Аталанта не одягає жодних футболок зі згадкою про Україну на передматчеві розминки – навіть у Серії А таких команд уже далеко не одна.
Проте найбільше насторожує не відсутність публічних акцій (то таке, як говорив класик), а висловлювання офіційних осіб. Джан П'єро Гасперіні ніколи не підтримував дуже близькі стосунки зі своїм футболістами. Не став алленаторе руйнувати свої психологічні бар'єри і в нинішній ситуації. Для наставника Аталанти виявилося достатнім, щоб його гравець був готовим вийти на поле. «Ми всі зараз переживаємо важкий момент, а Руслан і поготів. Вранці я запитав його, чи він готовий грати, тому що його батьки та інші члени сім'ї наразі перебувають в Україні», – розповів Гасперіні після матчу з Олімпіакосом, в якому українець оформив дубль. На цьому залишимо головного тренера у спокої, але згодом висловимо йому справжні претензії.
По-справжньому на крихкий лід став генеральний директор Аталанти. Через три дні після початку війни Умберто Маріно дозволив собі доволі скандальну фразу: «Ми підтримуємо Руслана і його родину, він знає про це. Сподіваємося, ситуація швидко вирішиться. Росія та Україна – один народ, і дружба Маліновського з Міранчуком відображає це». Фактично функціонер повторив мантру «мижебратьєв». Просто ганебно чути таке від людини на посаді такого рангу. Після подібних висловлювань синьйора Маріно вже й не варто дивуватися абсолютно огидним банерам на трибунах стадіоні Атлеті Адзуррі д'Італія.
«Коли все закінчиться, ми пам'ятатимемо не слова наших ворогів, а мовчання наших друзів».
Мартін Лютер Кінг
Наразі складається враження, що Аталанта не займає активної позиції, щоб не образити Міранчука. Це опосередковано підтвердив Гасперіні: «У Маліновського і Міранчука незвичайна дружба. Міранчук почувається збентеженим через цю ситуацію. Люди важливіші за прапори і кордони, це хороший хлопець, і він теж заслуговує на повагу». Ми в жодному разі не закликаємо когось зневажати. Але саме через зазіхання на кордони незалежної держави та ненависть до кольорів українського прапора як символу привела на нашу землю загарбників. Велика спокуса погодитися, що люди важливіші. Але кого щодня убивають росіяни? Хіба не таких самих людей? Навіть дітей! А Міранчук тим часом «збентежений»...
Щодо російського легіонера Аталанти справді є багато питань. Схоже, він, як і більшість його земляків, щиро вірив у міфи пропагандистської машини Путіна. Лише завдяки Маліновському Міранчук почав усвідомлювати, що це справжня війна. «Він був шокований цією ситуацією, оскільки теж не очікував початку війни. Я доношу йому інформацію з України. Думаю, Міранчук уже розуміє, що це не якась «операція», а повномасштабне вторгнення Росії до України», – розповідав Руслан в інтерв'ю Денисов Time. Дуже хотілося б вірити у якісь позитивні зміни. Однак поки це виглядає лише як спроба українця захистити свого юродивого одноклубника.
Судіть самі. Що ми маємо після чотирьох тижнів війни? Виявляється, майже нічого. Не вважати ж вкрай стримане святкування забитого м'яча реакцією. А це й усе. Міранчук вважає за краще тихенько сидіти і тримати свій язик у дупі. Усі ми знаємо, у чиїй дупі. Це типова поведінка для більшості росіян. Зокрема, футболістів. Одиниці, як от Федір Смолов, змогли витиснути із себе бодай лаконічне «Ні війні!» та/чи запостити чорну картинку в соцмережах. Натомість від Міранчука – тиша! Ніби нічого й не сталося. Не забувайте, що ця людина називає себе другом сім'ї, чиї родичі опинилися у смертельній небезпеці.
А знаєте, не потрібні нам якісь пояснення від представника сцикливого народу, влада якого навіть війну війною назвати боїться. От і Міранчук боїться. Боїться або виказати свою ватну позицію, або боїться сказати правду. Отак. Один із найпопулярніших російських футболістів боїться комунікувати зі своєю аудиторією. Боїться допомагати повалити тиранію на своїй батьківщині. Зрештою, ми впораємося і без цього. ЗСУ чудово виконують свою роботу. Просто потім нехай не ображаються і не скиглять, що до русні будуть ставитися, як до третьосортного народу. Вони заслужили на це своєю підтримкою хворих амбіцій Путіна. І своїм мовчанням теж.
Можливо, не настільки емоційно, але щось схоже сказав і Маліновський: «Я думаю, що російським спортсменам було надіслано вже багато меседжів. Якщо футболісти не почнуть говорити, то будуть грати лише між собою, більше ніде. Санкції ФІФА та УЄФА спрямовані не на те, щоб убити російський футбол, а покликані зупинити цю агресію та допомогти Україні. Не діяти в цій ситуації не можна». Але Міранчук обрав саме бездіяльність. Нехай він навіть непублічно допомагає збирати необхідне для постраждалих (підтверджень чому наразі немає), але нічого не змінює. Його справжня цінність була у його голосі, який ми так і не почули. А тепер вже й не потрібно. Однаково на Росії заблокували соцмережі, відключивши рабів від цивілізованого світу. Як бачите, режиму не потрібен голос людей, йому достатньо їхнього мовчання.
«Проси поради у того, хто вміє здобувати перемоги над самим собою».
Леонардо Да Вінчі
Завершити хотілося б на позитивній ноті. Можливо, у декого з вас уже склалося хибне враження, ніби ми намагаємося зневажити Аталанту, Бергамо чи й саму Італію. Мовляв, не на часі говорити про якісь там неточності в діях чи формулюваннях. Насмілимося не погодитися. Передусім ми дякуємо і завжди будемо вдячні кожному італійцеві, який підтримав чи просто переживав за Україну та її народ. Ми ніколи цього не забудемо. Однак ні на мить не можна згортати просвітницьку роботу. Світ уже дізнався про Україну, але досі живі багато стереотипів та російських наративів. Саме розмови про «один народ», «меншого брата», «какую разніцу», «людей, важливіших за прапори та кордони» ми дійшли до того, що Росія безжально вбиває українців. Просто за те, що вони не хочуть бути росіянами, якими ніколи (!) не були. І не будуть!
Ми переможемо! Тут без варіантів. Ця війна також змінить світогляд українців та уявлення світу про Україну. Це відбувається прямо зараз. Тому важливо заперечувати кожну неточність, яка злітає з вуст кожного європейця. Особливо, якщо ця людина впливова. На побутовому рівні ситуація ідентична. Наші земляки, які перебувають за кордоном, повинні стати не просто емігрантами, а справжніми амбасадорами, нашим форпостом. Таким, яким у Бергамо стала сім'я Руслана Маліновського. А ще ті, кого вона вже зуміла об'єднати у прагненні допомогти українцям.
Руслан робить багато правильних і важливих речей, але особливої уваги також заслуговує його дружина. Роксана не з чуток знає про жахіття «руского міра», від якого її родині вже одного разу довелося втікати з тимчасово окупованого Криму. Проте, це не зламало її віру в людину і людяність. Дівчина завжди намагалася допомагати тим, хто цього потребує, займалася благодійністю. З початком повномасштаної війни Роксана, схоже, присвячує цьому ледь не увесь свій час. З Бергамо до України вже поїхала не одна вантажівка з гуманітарною допомогою. Дружина Маліновського разом з іншими волонтерами та небайдужими жителями комуни роблять усе можливе, щоб постраждалі отримали найнеобхідніше.
Змінилася риторика у соцмережах. Роками дівчина намагалася достукатися до тих, хто деградує за ширмою пропаганди. Розвінчувала фейки та вірила, що все вдасться владнати без кровопролиття. За це їй регулярно прилітало з обох боків. Роксана водночас була «ватною» та «укропкою/бандерівкою». Тепер багато змінилося. Зараз її сторінка в Instagram перетворилася на інформаційний центр. Спроби пробудити совість у путіноїдів майже зникли. Замість них – сльози та відчай через зруйновані міста, скривджених та убитих окупантами земляків. Комусь здасться, що такі метаморфози сталися дуже пізно і коштували надто дорого. Це дуже хибний підхід. Не забуваймо, іще на початку лютого навіть найвищі ешелони української влади відмовлялися вірити, що Росія розпочне війну.
Як показали останні тижні, подружжя Маліновських – великі молодці. Такі люди наближають нашу перемогу щодня. Саме з них повинна брати приклад дружина не так давно основного голкіпера Динамо, яка досі закликає Україну піти на поступки в діалозі з окупантами, аби лиш «перестали стріляти». Руслан і Роксана продемонстрували, як повинні реагувати справді гідні діти своєї Батьківщини. А от від Аталанти ми чекали більшого... Сумно, але це точно не завадить нам перемогти. Ніщо не завадить вигнати загарбників з наших земель. Все буде Україна!
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
