Колишній футболіст «Металіста», «Олександрії», «Полісся» та багатьох інших клубів Ігор Чередніченко лише у грудні розлучився з «Вікторією» з Миколаївки, яка дебютувала у Другій лізі. У 37 років в українському професійному футболі вже не пограєш, тож назріло питання про зміну професії. Відповідь на це запитання дав кремлівський виродок - Ігор пішов на фронт разом зі своїм товаришем, голкіпером Русланом Зарубіним. Декілька тижнів тому вони через фейсбук збирали кошти на авто для свого батальйону Нацгвардії. UA-Футбол також взяв участь у зборі, закривши значну частину. Цей фактор в тому числі став приводом записати інтерв'ю з Чередніченком.
- Я хотів би почати з подяки, що допомогли зібрати на машину. Зараз ми зіткнулися з тим, що була в цьому необхідність, і розмістили пост у соц. мережах.
Якщо хтось може допомогти, хай не фінансово, але навіть просто репостом - це вже допомога всім нам, хто цього потребує.
Хтось платить податки, які йдуть на ту саму армію, хтось волонтерить, хтось виділяє особисті кошти. Хтось працює на пошті, через яку посилки надходять від тих же волонтерів. Хтось у сфері продажу працює. Це все необхідно. Аби бажання було. Допомоги всі потребують.
Нині всім потрібно максимально згуртуватися. Я, припустимо, знаю, що айтішники таку війну ведуть, щоб забезпечити безпеку в нашій країні для оплати тими самими банківськими картками. Це теж божевільна допомога. Ми її просто, можливо, в повному обсязі помічаємо, але на усіх фронтах йде війна. Все це треба. Я думаю, що і з-за кордону багато хто намагається допомагати.
24 лютого
- Як зустріли війну?
- Так вийшло, що з 23 на 24-те я приїхав додому десь о пів на третю ночі. Розбудив мене дзвінок від брата. Я не чув пострілів та вибухів, можливо через те, що я живу на околиці міста з боку Києва. Може, просто міцно спав. Мене набрав брат, він у мене військовослужбовець. Каже: «Почалося». Ми до цього розмовляли, я йому ставив питання, можлива чи неможлива війна. Ця тема була тепленька.
Насамперед я заправився, бо не знав, що буде далі. Коли вже виїхав у місто, побачив, яка метушня. Це було близько п'ятої ранку. З того моменту все наче уві сні. Досі. Як таке взагалі могло статися?
- Чи була паніка?
- Паніки не було. Багато було запитань - що робити, як бути. Мені, напевно, було простіше, ніж як мінімум Руслану [Зарубіну], який мав родину в місті. У моїй життєвій ситуації так вийшло, що я розлучений, і діти живуть із колишньою дружиною, а я з громадянською дружиною тут. Тобто відповідальність за дітей на той момент на мене не лягала, а за себе що переживати.
Я просто не розумів, які дії робити. Я за мирного життя власник зброї: у мене є дозвіл та автомат. Але потім починаєш думати: почекай, ще ніхто нікуди не дійшов. І також я розумів: як мій брат-військовий, якого я вже згадував, продовжить працювати - а в нього дитина та дружина. Я розумів, що відповідальність за його сім'ю на мені. Цього ж дня я зі своєю громадянською дружиною приїхав до них, і наступного дня надійшла мені команда із сім'єю брата виїжджати до Полтавської області. В принципі, я почав виконувати завдання, які відходили від брата.
- Як до вас прийшло рішення, що треба йти боронити батьківщину?
- Напевно, все поступово. Не сказати, що прямо одразу вирішив. Інколи я читаю людей, що почув вибухи, зібрався і пішов у військкомат. Такого не було. Спочатку було убезпечити рідних людей. Перш за все, ти розумієш, що ти не фахівець - чого тобі лізти, якщо ти ніхріна не вмієш. Так, досвід стріляти зі зброї є, але цього мало - я не військовий, а футболіст.
Напевно, кілька переломних моментів було. Насамперед, це Вернидуб. Мене це перевернуло: людина мало того, що у віці й настільки все вдало складалося в професії, ще й закордоном, ухвалила рішення і вступила до ЗСУ. Друге це події у Бучі, Гостомелі, Ірпені - вони перевернули свідомість.
Я, мабуть, із тих людей, які самі собі ставлять запитання, щоб спробувати когось у чомусь виправдати, зрозуміти. Тобто із висновками не поспішати. Спочатку я думав, що путін - це зразок мразоти. Але коли відбулися Буча, Гостомель та інші, то я вже зрозумів: причому тут путін, це народ, він його створив, це їхній спосіб мислення. Просто розумієш, наскільки люди… Навіть не знаю, яку оцінку їм дати. Це нелюди просто.
Плюс прийшло розуміння, що навіть таких, як я - хто не вміє робити нічого «військового» - є потреба. Це не означає, що мені дадуть автомат, зашлють у тил якийсь, щоб проводити якісь секретні спецоперації. Вже було розуміння: треба підносити - підноситиму, треба копати - копатиму.
Плюс до всього це стосувалося саме твого міста Харкова.
Тому в якийсь момент уже розумієш, що в дзеркало дивитись трохи незручно. Час минув, а ти відсиджуєшся спокійно. Все ж таки треба не просто жити, я громадянин цієї країни. Час настав, і абсолютно сумнівів не було.
Коли я вперше завів на цю тему розмову з братом, він мені сказав, що поки розраховує на мене вдома. Тобто сам для себе я знайшов відмазку на тижнів два-три. Потім ще раз поговорили, ще. Зрештою він мені сказав: «Йди у військкомат - які проблеми». Плюс так ще вийшло, що ми були із Русланом [Зарубіним] на зв'язку, а разом однозначно легше.
Футбол та IT
- Ви грали регулярно за «Вікторію» у першій частині минулого сезону. Але наприкінці 2021 року вас відзаявили. Чому так сталося?
- Все, мабуть, логічно. Президент - амбітна людина, яка звикла виконувати завдання. Ми як колектив з ними не справлялися і не виконували. Тому з його боку було ухвалено рішення переформатувати команду із придбанням «Альянсу» та ставкою на молодь. Скажімо, ми потрапили під кардинальні зміни. Тож так вийшло. Були б на першому місці, я думаю, ніхто нічого такого не робив би.
- У січні та лютому 2022-го нову команду шукали?
- Ні. Я вже нічого не шукав. Через свій вік я все розумів. В українському футболі з 27 років починають казати, що ти вже старий. Тому всі ці роки я розумів, що мені про це скажуть. Я казав, що гратиму доти, поки актуальний, комусь нав'язувати себе і чіплятися руками-ногами не буду.
Легко якось усе це сприйняв. Зрозуміло, треба було шукати нову роботу, переформатуватися. Були думки, якщо пов'язувати себе з тренерством, то треба починати там, де ти закінчуєш. Але з урахуванням того, що пропозицій залишатися у «Вікторії» не було, плекати якихось ілюзій, що мене хтось покличе тренером, - це таке. Зараз тренерів більше, ніж футболістів, я це чудово розумів. Я був просто у пошуках. Я думав у абсолютно іншому напрямку.
- Може, думали якимось бізнесом зайнятися? Я бачив у вас на сторінці у фейсбуці, що ви співвласник агентства нерухомості.
- На жаль, я ще не видалив цієї інформації. Ця агенція нерухомості вже не працює. Це один із короткострокових проектів, який не пішов.
Всю ігрову кар'єру я розумів, що рано чи пізно закінчу з футболом, що весь час відкладав. Бізнес був. Він не сконцентрований в одній країні. З початком війни він обвалився абсолютно скрізь і обнулив мене, як і більшість людей в Україні. Бізнесу на даний момент немає жодного, на жаль.
Вже чотири роки я думав займатися дуже перспективним, як на мене, напрямом. Футбол не дозволяв мені розвивати його, а може бути ледачість моя. Я про сферу IT. 26 лютого мала відбутися остання лекція, а 28-го у мене вже мав пройти іспит із отриманням сертифікату. В онлайн-режимі допроходили. Я дивився перспективи у цьому напрямі.
- Ви 20 років у професіональному футболі, але в УПЛ ви відіграли лише 19 матчів. Чи є недомовленість у кар'єрі?
- Я не можу скаржитися на свою кар'єру. Звичайно, хотілося б більшого. Хоча б у Прем'єр-лізі пограв, тож для себе якесь самозаспокоєння є. За ідеєю, звання майстра спорту заслужив, тільки в мене його немає. Коли клуб мав подавати заявку, ніхто цього не зробив. А за якийсь проміжок часу сказали, що зараз це звання вже ніхто не дасть. Грубо кажучи, сказати дітям, що займався футболом і став майстром спорту, в принципі можу.
Я пограв досить довго. Дуже класні спогади лишилися. Чудові колективи були. А те, що більше хотілося, це так. Мені здається, неможливо, щоб футболісти мали самозадоволеність кар'єрою.
- Ви короткий час грали у Білорусі за «Торпедо-БілАЗ». Чи залишилися у вас там знайомі?
- Від Білорусі у мене також дуже позитивні спогади за той рік, який я там грав. Я тільки добре можу сказати.
Можливо, парадоксально, що найближчі мені люди з Білорусі нефутбольні. У моїх друзів агросадиба, одного разу ми випадково до них на хутір потрапили і досі спілкуємося. З хлопцями-футболістами, напевно, раз на півроку спілкуємось. З 24 лютого лише одна людина написала, як справи. А з нефутбольними як мінімум раз на три тижні зідзвонюємося.
- Що кажуть ваші знайомі білоруси про війну?
- Та людина, з якою я продовжую спілкуватися, їй 48 років. Він розповідав: «Мої однолітки вважають, що в Україні нацисти, а путін - молодець. Я їм говорю, ви хоч щось окрім телевізора дивитеся? Починаю спілкуватися із молоддю, ті вже мислять реальністю». Можна зробити висновок, що ті, хто має мізки відкрити інтернет, поставити собі за мету і спробувати з'ясувати якусь інформацію, ті розуміються і щось розуміють. Ті, хто дивиться ТБ і не хочуть ставити запитань, тим уже готові відповіді вкладають у голову. Я так розумію, у них там свого роду поділ.
- Зараз ходить багато розмов із приводу матчів чемпіонату України під час війни. Розглядається безліч варіантів. Як ви ставитеся до того, щоб команди грали під час війни?
- Перше запитання, яке в мене було: хто за це відповідатиме? Я, можливо, не розумію чогось, не знаю, але просто технічно не можу зрозуміти, хто поставить підпис. Просто згадуєш одразу коронавірус, коли грали без уболівальників. Літають ракети по всій Україні. Ніхто не каже грати у Харкові чи умовному Маріуполі, хоч зрозуміло, що Маріуполя вже немає. А якщо не дай Боже один приліт під час матчу? Мені здається, це неможливо. Також я не розумію, якщо це навіть буде в одному чи двох містах: у Києві, на Закарпатті, у Львові. Команди повинні тренуватися, має бути цикл, проживання. Як на мене, це дуже складно. Я не розумію, як це все організувати.
З іншого боку, згадуєш, як усі вболівали та переживали за збірну України. Країна у нас така, в якій люблять футбол, дивляться та переживають, вболівають та отримують задоволення від гри.
Не хочеться навіть прокручувати в голові таку фразу, що треба якось пристосовуватись до цієї війни. Зараз мені багато хто говорить: так, Харків обстрілюють, але що робити. Треба ж якось пристосовуватись. Замислюєшся над цим - як це страшно: пристосовуватися до війни. Це не правильно. Вже хочеться, скажімо, вирішити питання.
- А якщо закордоном грати?
- Взагалі без проблем: нехай би проводився, нехай народ стежить за своїми улюбленими командами та спостерігає хоча б по телевізору. Усі гравці у безпеці, нікому не прилетить, уболівальників скільки виїхало, вони б ходили на футбол у Польщі. Це, мабуть, було б краще. Просто знову ж таки, як це організувати. Мені здається, на території України грати поки що не варто. Ми воюємо з такими свинями, що вони будуть спеціально туди бити, якщо знатимуть, що йде гра. Кому це треба? Воно того не варте.
«Потрібно усвідомлювати, що в країні відбувається»
- Ви сказали, що багато хто намагається пристосовуватися до війни. Чи можна звикнути до війни з вашого погляду як військового?
- Ох, ви зараз сказали «як військового», аж слух ріже. Я ще не звик до цього.
За фактом, ми з 14-го року звикли жити у війні, але ходили і вдавали, що не помічаємо нічого. Це також треба розуміти. Хтось їздив туди на війну, а за двісті кілометрів від фронту всі займалися своїми справами, і нікого це не стосувалося. До цього звикли за вісім років. А до такого масштабу, як зараз… Щоб відповідати на це питання, треба подивитися на Ізраїль. Вони, мабуть, звикли. Напевно, можна звикнути. Але як через себе це пропустити та навіщо звикати? Як на мене, питання є і його треба вирішувати. Чекати, може цього тижня бомбитимуть - нахріна так жити? Довіритися і повірити в якесь типу перемир'я, договору, підписи з цими нелюдами - їм вірити і чекати ще чогось?
Не хотілося б, щоби хтось звикав. Хочеться, щоб люди усвідомлювали. Нехай не всі беруть участь у військових подіях, не всі зобов'язані воювати і сидіти в окопах, це також зрозуміло. Але треба усвідомлювати, що у країні відбувається. Тому що дивишся то на одеських пляжах, то в Києві і розумієш, що це не зовсім правильно: якось повинні до цього відповідальніше підходити люди. Тим більше, через себе пропускати.
- Багато хто каже, що повномасштабної війни було не уникнути. Яка ваша думка?
- Теж так гадаю. Коли у нас був Євромайдан у 13-14 роках, думаю, ще тоді все мало статися за «Кримським сценарієм». Тоді трохи зірвався план. Повномасштабної війни уникнути було абсолютно неможливо - у Адольфа другого були такі амбіції.
- Як вважаєте, коли закінчиться війна?
- Зрозуміло, що відповіді ніхто не знає. Я відповім, покладаючись суто на свої передчуття, бо ні обґрунтувати, ні пояснити не зможу. Я пов'язую це з Новим роком. Не знаю, чому, але я вважаю, що до цього часу вже буде Перемога.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
