Володар «Золотого м’яча» Ігор Бєланов оцінив гру збірної України та порівняв команду з «Динамо» та збірною СРСР 80-х–90-х років.
– Поступившись шведам 1:3, наша національна команда вибула з боротьби за право грати у фінальній частині чемпіонату світу. Що скажете про цю гру?
– Якщо половина футболістів збірної України не «ті», то дивуватись невдачам нічого. Я навіть не можу зрівняти їх з хлопцями, з якими свого часу мені довелося разом пограти. І повірте, я анітрохи не зловтішаю. Просто у нашого покоління було все по-іншому. Можливо, у поразці від Швеції не тренер винен – з футболістами є проблема.
– Вважаєте, що відбулася переоцінка власних можливостей?
– Та ні, вони навіть не переоцінювали. Справа в іншому – футболісти не того рівня. Знову ж таки: їх не зрівняєш із зірками того ж київського «Динамо» зразка 1975-го, 1986-го і кінця 90-х, де грало три покоління. Бачив особисто, як люди зростали у майстерності і все було на високому виконавському та командному рівнях. А що зараз? Жодного футболіста, який міг би зрівнятися із вищезгаданими поколіннями, у складі головної команди України зараз поки не бачу. Може комп’ютери їм заважають, а також зайве розхвалювання у засобах масової інформації та соцмережах. Про нинішніх футболістів розписують так, що це йде не на користь, а навпаки. От і виходить так, що у відповідальний момент ми розчаровуємось. Я не бачу гри, не бачу потрібного прагнення. І вважаю це неповагою до нашої країни. Такого в період моїх виступів у складі «Динамо» та збірної СРСР навіть і припустити ніхто не міг.
– Що тоді було головним критерієм – честь країни чи колективізм?
– І те, й інше. То був колектив справжніх чоловіків, який створив Валерій Лобановський. Були хлопці, які відносились до категорії старійшин, а ми, молоді гравці, були завжди поруч і набиралися досвіду. Тоді ніхто нікого не підводив, один за одного ми готові були «рвати» все, що рухається. І нам було байдуже, який суперник перед нами стояв. Була повага до країни, до її уболівальників. Уявіть собі картину, коли ти виходиш з підтрибунного тонелю – і перед тобою вщерть заповнені трибуни київського «стотисячника»! Так, ми могли деколи й зазнати поразки, але ж билися до останнього, створювали моменти. А що бачимо зараз? Моментів – ніяких. Не маємо ані проходів, ані переводів, ані швидкості, ані агресії, ані психології. Що ж це за футболісти? Так і хочеться їм сказати: ви хоча б себе поважайте. Особливо у такий скрутний для України час. Багатьох наших футболістів було продано у закордонні клуби, і саме там вони мають змогу себе проявити. Адже у нас в Україні зараз чемпіонат став слабким, а ми все хочемо якихось результатів.
