До Дня народження Олександра Севідова

Динамо Київ 5 Вересня, 12:13 196
До Дня народження Олександра Севідова Фото: ФК Динамо Київ
​101 рік тому, 5 вересня 1921 року народився Олександр Севідов, головний тренер київського «Динамо» у 1971-1973, який привів киян до чемпіонства у 1971 році.

У цей день пропонуємо пригадати біографію знаменитого наставника динамівців.

Є ціла серія фотознімків «мандрівник у часі» – давні світлини, на яких нові покоління вирізняють людей, зодягнених ніби не по моді. Мовляв, як вони, такі, потрапили на ці чорно-білі фотографії? Вони зовсім інакші, ніж усі навколо. Таке ж враження справляв у радянському футболі та культурному просторі Олександр Севідов. Завжди в елегантних костюмах із краватками, підкреслено ввічливий і вільний у бесіді з пресою, меломан із великою колекцією платівок від живої класики джазу до Blondie та Стіві Уандера – він був єдиним і неповторним у когорті радянських тренерів, а поставивши його поруч із Масловим чи ще кимось із «пролетарських» тренерів із неповною шкільною освітою справді можна було ненароком повірити мандри у часі чи переселення душ. Та хто ж він такий? І яку роль відіграв в історії першої клубної команди майстрів київського «Динамо»?

Народився Олександр Севідов 5 вересня 1921 року в Москві. Внук Сан Санича, відомий музикант Антон Севідов, розповідав: «Наші предки, пра-прадіди Севидови, приїхали з Сербії. Потім вони осіли в селі Богородьске. Зараз це Москва, поруч з Лефортовим – станція метро Преображенська. Там, на цвинтарі, похоронені всі мої родичі Севидови».

У 15-літньому віці юний Севідов починав грати в московській команді «Старт», будучи дуже перспективним гравцем. Далі були казанське «Динамо» (1939), московський «Харчовик» (1940), мінське «Динамо» (1941) та «Крила Рад» (1942-45). У цій скромній московській команді, яка не так довго виступала на найвищому рівні, Олександр відзначився 10 м’ячами в 16 зустрічах, пізнав перший досвід міжнародних зустрічей. Із «Крилець» вийшли такі футболісти, як Сімонян, Гомес, Коршунов. Рівень Севідова підкреслює той факт, що його часто запрошували в збірні команди та розширені списки клубів на міжнародні зустрічі – як у 1945 році, коли Саша в складі ЦДКА виїхав у ігрове турне в Югославію (в заключному матчі забив у ворота «Црвени звезди»). Він ішов крок у крок із провідними тодішніми футболістами.


Велику кар’єру прогнозували й Севідову. У 25 років, після воєнних лихоліть, він потрапив у «Торпедо» до тренера-самородка Віктора Маслова (ось він, перетин двох у майбутньому головних тренерів київського «Динамо»). Той готовий був ставити ставку на молодого новачка, награвав його в складі потужної атакувальної лінії, яку очолював великий Пономарьов. Але в одному з матчів (у Ленінграді проти місцевого «Динамо», в боротьбі з місцевим футболістом Аловим) Севідов зазнав тяжкої травми, від якої так і не оговтався – провівши ще кілька років у спробах відновитися, він завершив виступи вже у «Локомотиві», за який так і не зіграв жодного матчу. Провівши всього 29 матчів у чемпіонатах СРСР (13 голів).

Син О.О.Севідова, нині вже також покійний Юрій Олександрович Севідов, залишив пронизливі спогади про ті тяжкі часи: «Саме в той момент, коли батька з вокзалу доставили додому, я грав з хлопцями у дворі і бачив, як принесли батька на носилках. Було йому тоді всього 25 років, але, незважаючи на всі спроби, повернутися на футбольне поле він так і не зміг. Батька з «Торпедо», щоправда, не відраховували два роки, надавали якусь матеріальну підтримку, проте ми дійшли до повної убогості. Батько, наприклад, ходив у черевиках для катання на ковзанах, а мама змушена була піти працювати в артіль, де виготовлялися калоші. Щодня їй доводилося мати справу з клеєм, що призводило до частих головних болів, а в кінці життя вона взагалі страждала через втрату пам'яті. Батько вступив до школи тренерів, і в 1949 році йому дуже пощастило: за облігаціями державної позики він виграв 50 тисяч рублів і зміг закінчити навчання, а мама припинила працювати в артілі».


Борис Аркадьєв, великий радянський тренер-практик і теоретик футболу, називав Севідова гармонійним гравцем.

«Фізично сильний, швидкий і маневрений, впевнено почував себе в комбінаційній грі, володів сильним ударом», – таку характеристику форвард Севідов отримав від сучасників. У футболі, як і в житті, важко говорити категоріями «якби» та «можливо»,але ми не маємо підстав не довіряти оцінкам тодішньої преси та спогадам футбольних зірок 50-х, які одноголосно твердили – Севідов у післявоєнні роки був одним з найперспективніших молодих форвардів СРСР.

Можливо, радянський футбол втратив хорошого гравця, але він здобув непересічного тренера. Олександр Олександрович у неповних 30 років прийняв свою першу команду – скромний колектив «Зеніт» (пізніше – «Труд») із міста Ступіно Московської області. Молодий тренер швидко привів команду до перемоги в чемпіонаті області й вивів її в першість РРФСР. «Труд», виступаючи на вищому рівні, здобув перемогу в своїй зоні, у 1953 році – третє місце, а в 1954 році – виграв фінальний турнір всеросійської першості, отримавши право виступати серед команд майстрів Класу «Б».

Далі було запрошення в провідну команду МРСР – «Молдову» (Кишинів), яку він кілька років поспіль утримував у Класі «А» від вильоту, а в 1962 році – в мінське «Динамо» (попередня назва – «Білорусь»), де тренер Севідов і досягнув свого прориву. За сім років у цьому клубі Сан Санич здобув бронзові медалі чемпіонату СРСР 1963 року та вивів команду в фінал Кубка СРСР 1965 року, де білоруси програли трофей «Спартаку» тільки в додатковому матчі. Очоливши алматинський «Кайрат», Севідов відразу ж у 1970 році повернув його в Вищу союзну лігу.

Словом, на час запрошення в київське «Динамо» Олександр Олександрович Севідов справедливо входив у число найцікавіших тренерів радянського футболу нової генерації. 50-літній спеціаліст приймав команду після свого вчителя Віктора Маслова. «Динамо» у другій половині 60-х досягло величезного ігрового прогресу, провело тактичну революцію, наслідки якої повною мірою вдалося оцінити тільки через десятиліття, а також здобуло три чемпіонські титули й два кубки СРСР, проторувало шлях радянських команд у єврокубки, де перемагало іменитих суперників. Словом, очолювати команду після таких успіхів було неймовірно відповідально, особливо, якщо врахувати, що Маслова «пішли» несподівано для багатьох в розпал зміни поколінь.


Але Севідов показав себе в роботі з «Динамо» сміливим спеціалістом і чудовим кадровиком. Саме при ньому розкрилося чимало із визначних майстрів нашого клубу 70-х років. Сан Санич чудово відчував своїх футболістів – когось вводив у склад миттєво, блискавично, ніби не даючи часу на роздуми ні гравцеві, ні вболівальникам, ні пресі, а інших – бережно, поступово, хвилинка за хвилинкою. Саме при Севідові дивовижним чином завершилася сага із переходом Колотова в «Динамо». Талант казанського «Рубіна», ледве не погублений через те, що осмілився вибрати не московські клуби, став важливим елементом динамівської гри. Як і захисники Фоменко та Решко. Як і тонкий, вишуканий півзахисник Буряк. Як і сам Блохін, який дебютував під керівництвом Маслова, але розкрив свій очевидний талант уже в команді Севідова.

«Севідов змінив в «Динамо» старшого тренера Віктора Маслова і, на мій погляд, дуже відрізнявся від свого попередника насамперед в чисто зовнішніх проявах характеру. Це були різні люди. Розсерджений якою-небудь невдачею, Віктор Олександрович завжди вирував, метал, як то кажуть, громи і блискавки. Севідов же не був прихильником подібних розносів. Він вважав, що сам футболіст змінився за п'ятнадцять-двадцять років розвитку нашого футболу. У команду, в основному, приходять люди з вищою освітою, з досить високою культурою, ерудовані, котрі розуміються на своїй справі. Тому, вважав він, діловий тон набагато доречніший у рішенні будь-яких, навіть дуже спірних, питань. Севідов - меломан, і ми знали, що музику він любить несамовито, знає її майже професійно. Бути може, ця любов до музики зробила Севідова дуже м'яким і доброю людиною. Він любив пограти з хлопцями у шахи, задушевно поговорити про життя. Все це зближувало тренера і нас, гравців. Ми ставилися до нього з великою повагою», – писав пізніше в одній зі своїх книг Олег Блохін.


Покращений мікроклімат колективу, величезна мотивація багатьох новачків стартового складу, а також спортивне честолюбство команди допомогли досягти чудового результату в перший же рік роботи Севідова. Після сьомого місця попередника «Динамо» стало чемпіоном СРСР. Ще один штрих до портрету Сан Санича: «Сьогодні радість перемоги по праву повинен розділити з нами Віктор Маслов, з іменем якого пов'язані найгучніші перемоги «Динамо» в шістдесятих роках. Віктор Олександрович залишив нам багату спадщину, прищепивши команді культуру гри, творче ставлення до справи всіх без винятку футболістів», – сказав він у інтерв’ю про здобуття золотих медалей. Похвальна скромність і велика повага до роботи колеги.

Між тим, у «Динамо» продовжувалися еволюційні зміни та введення в склад нових футболістів. 1972 рік – це золотий час Блохіна, який із 14 голами в 27 матчах став найкращим бомбардиром чемпіонату СРСР (після одиничних появ у складі в попередніх сезонах). А от «Динамо» звання чемпіона не захистило – спершу від «Зорі», а через рік – від «Арарату». При всіх успіхах і міцному закладеному фундаменті робота Севідова в київському клубі виявилася нетривалою.

Завдяки голу Колотова з пенальті «Динамо» вело в рахунку 10 жовтня 1973 року на «Лужниках», але Севідов замінив Буряка та Блохіна на Зуєва та Кондратова, і в підсумку Левон Іштоян, який проводив великий сезон, зрівняв рахунок на 89 хвилині і забив переможний м’яч на 103-й. Команда ще поверталася в Київ, а опікуни клубу з числа керівників республіки вже обдумували тренерську відставку…


Зараз, через роки, не можна з одного ракурсу оцінити фатальну подвійну заміну та втрату чемпіонства та кубка в протистоянні з «Араратом». Напевно, праві ті, хто каже, що на 87-88 хвилинах за мінімальної переваги недоречно знімати з гри лідерів. Але чи мало тренерів відмовилися б від спокуси підкріпити в таких обставинах захист на останні миттєвості гри? Та й теорія про «мс» для хлопців із лави запасних вписується в догму подій. Не беремося судити через роки. Сталося те, що сталося. Але очевидно, що Олександр Севідов залишив у Києві незавершене будівництво, проте той фундамент, який він заклав у «Динамо», дозволив його наступникам, молодим тренерам-новаторам Лобановському та Базилевичу, вже за кілька років вивести команду вже на зовсім новий рівень амбіцій.

Після найкращої команди СРСР Севідов пішов працювати з підростаючим поколінням – і юнь московської ФШМ в 1974 році зайняла друге місце на Всесоюзних юнацьких змаганнях. Це ж як треба любити футбол, щоб після успіхів і переживань у єврокубках і Вищій лізі знайти віддушину в дитячо-юнацьких матчах!

Надалі Севідов працював у московських «Динамо» та «Локомотиві», бакинському «Нефтчі», волгоградському «Роторі», владикавказькому «Спартаку», де був тренером-консультантом. Довів свій рівень золотими медалями з московським «Динамо» в осінньому чемпіонаті СРСР 1976 року (плюс бронза 1975), виграними Кубками СРСР 1977 і 1984, виходами в півфінал Кубка кубків 1978 і 1985 років.

Великий тренер пішов із життя 15 квітня 1992 року в Москві, в 70-річному віці після тяжкої хвороби. Але в чому велич людини, спеціаліста та керівника колективу, яким є, безсумнівно, по посадових обов’язках тренер – запитайте в Ступіно, Алмати, Мінську чи Кишиневі, і ви почуєте хороші слова та теплу згадку про його роботу. В Києві також сама історія підтвердить – Сан Санич зробив свій вклад у прогрес нашого клубу, він ввів у гру «Динамо» свіжу кров, і багато з його учнів, тих, кого він першим поставив у склад або ж довірив постійне місце в основі після статусу резервіста, перевершили свого учителя, що є найвищою оцінкою тренерської роботи – з погляду історії.