Що в цієї усміхненої людини за спиною якась трагічна історія — ви зрозуміли б не відразу. Він весь у подіях — ось тут особисто готує футбольне поле, ось там веде нараду просто неба з тренерами ДЮСШ, а ще метрів за десять роздає хлопчакам манішки, фішки та м’ячі. А ще за півгодини сам фарбує бордюри і керує облагородженням території — бо до модного містечка Бородянка не вгадаєш, хто приїде сьогодні — володар “Золотого м’яча”, голлівудський актор чи президент якоїсь країни.
Про те, що пережив Володимир Шома за місяць окупації та півроку з гаком війни, найкраще розповіла б його машина. Старий “фордик” буквально зрішили кулями. І тим дивніше, як час від часу підходять якісь люди, обіймають цього мужика, поплескують машиною зі словами: “рятівниця рідненька”.
Це здивування на рівні самої Бородянки: їдеш центральною вулицею — той багатоквартирний будинок знищений скинутою авіаційною бомбою, ця одноповерхова хатка знесена в каміння танковим пострілом, а ось ті будиночки ніби зрізані осколками. А вулицею ходять мирні люди, носять кульочки з овочами та булками по тих вулицях, де ще навесні стояли розбиті танки та викрадені окупантами машини, сплюндровані каракулями “V”…
Цвяхи б робити з таких людей
Кажуть, володар Кубка України 1986 року Шома був футболістом жорстким, вольовим — у підкати стелився, то ноги не прибирав. Отримував болісний удар чи навіть рвану рану — від заміни відмовлявся. Захисник у футболі виявився захисником і в житті. Тільки близькі друзі знали, що Володя служив у десанті. Сам на день десантури міг підняти чарку. Дивилися з іронією: “ну-ну, розкажи, діду, про бойові роки”.
Про що розповідати? Як директор скромної районної ДЮСШ, Шома більше займався організацією тренувального процесу та розвезенням дитячих команд із турнірів. Як голова Бородянської федерації, проводив чемпіонат та кубок району. Треба підготувати поле — сам засукав рукави і сам покосив, пофарбував, підготував. Потрібно створити умови для футболу (але без грошей або з найменшим) — сам узяв сокирку і молоток, збив будки запасним, зробив роздягальню, сам запінив вікна, сам набив з брусів лави. Звичайне життя звичайного провінційного спортивного чиновника. Хочеш своїм футболом займатись — працюй без вихідних за мізерну зарплатню. Та ще й, мабуть, принеси те, не знаю що, візьми звідти — не знаю де. Адже якось при цьому турніри проводилися, команди грали, медальки здобувалися…
Але де можна було розглядіти людину — це в інших місцях забувають своїх героїв, а в Бородянській федерації кожен великий померлий футболіст або тренер увічнений турніром-меморіалом. Пам’ять про своїх Шома шанує та прищеплює це молоді.
Ох, як згадалося це у перші жорсткі дні війни!
Герої серед нас
На Київщині загриміло першого ж дня війни. Пішли десанти на Гостомельський аеродром, пішли танки через путівці. Перші бої — і одразу такі, що грюкали шибки у вікнах. А потім колони техніки повалили прямо через села і містечка, стріляючи по житлових будинках, розстрілюючи пішоходів, що зазівалися. Коли окупанти вперше отримали по зубах, пішла ненависть. Викликали авіаційне підкріплення.
Нелюд за штурвалом літака усвідомлено бомбив багатоповерхівки. У завалах страждали десятки людей, їх могли врятувати — але вже йшли міські бої, прострілювалася вся територія аж до меж Києва — ці люди загинули у темряві та вогкості підвалів, інших просто рознесло під бомбами. Місто горіло, світилися пожежі вночі — наче вдень.
У цей трагічний момент багато хто втік — навіть ті, хто повинен, зобов’язаний за обов’язком служби, залишатися з людьми. Залишились волонтери. Декілька диваків — будівельник, пожежник, якийсь різнороб — на своїх машинах вивозили і родичів, і сусідів, і всіх, хто траплявся. Наш герой був одним із них. На своєму старенькому легковику він за одну ходку забирав по 5-7 дорослих, а з дітьми іноді віз стільки “пасажирів”, скільки раніше могла потягнути маршрутка.
Мордаті нахаби намагалися втиснутися попереду старих і дітей, іноді доводилося виганяти. Хворих везли під кулями, відкриваючи у березневий холод вікна — щоб осколками під обстрілами не засипало людей у салоні. І обстріл був, і міни лежали. Іноді легковик лавірував повз орків так близько, що, здавалося, ось-ось танк зачепить гусеницями.
Проміжок між проходом колон міг становити 15-20 хвилин. За цей час волонтери на легковиках влітали до селища, брали людей на евакуацію та відвозили до найближчих сіл. Звідти хто міг — їхав за кордон через Львів чи Ужгород, хто не міг — переїжджав у сусідні області, надомником до простих людей. Але головне було врятуватися ось тут, бо хто у недобру хвилину виїжджав на вулицю велосипедом або виходив з відром по воду — був зрешечений з автоматів. Так загинуло і кілька футболістів, які просто йшли у своїх справах, але потрапляли під обстріл колони.
Отак директор ДЮСШ Шома вивозив людей під кулями. Він врятував життя понад 50 людей.
Ви розумієте, що означає слово “черга”?
Шома був у ті дні всім для багатьох сотень городян. Дізнавшись, що в одному місці є хворі діабетники, він метнувся, щоб привезти їм інсулін. Але не знав, що сусіднє село під окупацією. І ось, коли він під’їжджав, по його “фордику” пустили кілька десятків куль. Передок машини став, мов решето. Скло подірявило, ніби голландський сир. Сам водій врятувався лише тим, що пірнув під торпеду машини та покотився у кювет.
Якимось дивом ліки не розбилися, він доставив їх людині, людина вижила, хоча вже наближалася діабетична криза. Автоматна черга розсікла залізо автомобіля, але не дістала до скельця ампул.
Про те, як вижив, Шома каже скромно: “Народився в сорочці”. Також народилися в сорочці ті, кого він врятував і вивіз із містечка — на момент окупації 13-тисячний райцентр залишався з 1,5 – максимум 3 тисячами мешканців. Ті, хто залишився, позаздрили мертвим — обстріли з “градів” та артилерії, бомбардування, автоматні черги, постійні танки-броньовики на повному ходу. Люди голодували, їли хліб із якихось висівок, не вірили, що ще побачать свіжу булку чи улюблений тортик…
Це зараз у Бородянці працюють кав’ярні та суші-бари, відкриваються та відновлюються магазини. Містяни чекають — ось-ось запрацює навіть улюблений АТБ. А у квітні місто було розбите, знищене, кожен захід: розбір завалів, повернення електрики, відновлення маршруток — робилося як подвиг, наскільки все було розбито. Якби місцева влада не схитрилася приховати цистерну дизельного палива від окупантів, не було б навіть чим заправити машини, які їхали розтягувати багатотонні уламки будинків.
Легко було рознести місто авіаційними бомбардуваннями, але як важко було повертати його до життя!
Був би живий Пікассо – малював би не “Герніку”, а “Бородянку”. Можливо, нашого Пікассо вбили фашисти-окупанти своїми бомбардуваннями чи розстрілами мирних жителів. Загинули під завалами, можливо, нові Шевченка та Чайковський, знищені “градами” та “артою” наші Блохіни та Шовковські.
Але Шома намагається зберегти і футбол у Бородянці, і ось тут трагедія — начебто авіабомби рознесли не вдома, а сам спорт.
Куди поділася футбольна команда Бородянки
Артисти та політики дуже охоче приїжджають попіаритися до розбитих українських міст. Хтось, може, від щирого серця. Хтось — з брудною думкою. Але щоб хтось прийшов і зробив щось для людей — цього не чекайте. От і виходить, що у капітана футбольної команди згоріла квартира, а з нею і бутси. Так і залишилося. У тренера з боксу бомбардування знищили будинок, у будинку згоріли “лапи”, “рукавички”, “груша”. Тренує дітей просто неба і сподівається, що осінь буде ласкавою — діти довше зможуть займатися прямо в полі. Воротаря футбольної команди призвали, він зник безвісти на східному фронті. Місцевий арбітр із усією родиною був у своєму будинку, знищеному бомбардуванням. Батьки просять: “Розкажіть нам щось про нашого сина!” Але що розповісти? У багатьох будинках під бомбами від людей не залишилося нічого. Патологоанатоми у такому випадку говорять страшну фразу: “Не залишилося біологічного матеріалу для впізнання” .
Війна – це жах, і будьте прокляті ті, хто її розв’язав.
А життя йде. Коли Андрій Шевченко з голлівудським актором Лівом Шрайбером приїхав на тренування місцевої ДЮСШ, діти вперше за багато місяців усміхалися, сяяли радістю. На кілька годин вони забули про повітряні тривоги. Бідолашний Шева ледве дістався джипа — його готові носити на руках і вимагали автографів для себе, для братика, для сестрички, для однокласників. Здається, володар “Золотого м’яча” менше страждав від уболівальників навіть за часів виступів Мілана… Але усмішки цих хлопців того варті, так, Андрію?
Сюди приїжджав Боно. Буде дуже смішно почути його моторошний акцент зі словом Borodyanka у якійсь новій пісні U2. Сюди приїжджали всі ті політики, яких ви знаєте в обличчя, якщо навіть не знаєте їхніх прізвищ.
А футбольної команди Бородянка не має. Більше не має. Тому що половина команди на фронті, а головний тренер помер від серцевого нападу першого дня після окупації. Він переживав за своїх синів, за своїх футболістів, розкиданих різними селами району. І коли настало звільнення — просто не витримало серця. Дужою та мужньою була людина, жити б і жити — але її немає. І це не єдина жертва з-поміж футбольних людей у Бучанському районі. Їх зібралося вже на “Небесну команду”, і та команда – вибачте, живі! — була б сильніша за ту, що залишилася.
Родом із Бородянського району — мама Олега Блохіна, він сам по молодості любив відпочивати на тутешніх ставках та озерах, а також їсти тутешні деруни та варенички. Але якщо з’явиться колись раз на сто років футболіст, хоч близький до дару великого (без іронії) Блохіна, у нього ось саме зараз не буде шансів. Футболу у Бородянці немає. Стадіон зайнятий — в адмінбудинках сидять переселені організації, офіси яких розбиті, а на місці, де хотіли робити штучне гарове поле, містечко переселенців у модульних будиночках.
Сам Шома не сумує. Вже склав план зимових турнірів, хоче провести один і на великому полі. Але прямо зараз футбол Бородянки потребує допомоги — знищено інвентар стадіону, погоріли форма, амуніція, м’ячі. Гості приїжджали із сувенірчиками, а Бородянській ДЮСШ потрібні газонокосарка, футбольна форма, апарат для наведення ліній на поле. Дуже багато всього потрібно. Як не допомогти такій команді?
Андрій Корнієнко
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
