Безперечно, кожен голеадор дбайливо ставиться до скарбнички з власними гольовими успіхами. В когось виходить видавати хет-трик раз на кар’єру, інший відзначається трюком із капелюхом однораз за десяток років, ще хтось трохи частіше, мегазірки можуть поставити багатоголля (й покери зокрема) на потік. У нинішнього ювіляра так само інколи виходило дошкулити голкіперам команд-суперниць тричі, а то й більше впродовж 90-хвилинки. Згадаймо мультирезультативність Олега Володимировича.
19.04.1971. Чемпіонат СРСР серед дублюючих складів. «Динамо» (Київ) – «Пахтакор» (Ташкент) – 6:1 (Блохін – 3).
Той матч на затишному динамівському стадіоні, безперечно, й не міг залишитися в пам’яті більшості вболівальників. Однак він став свого роду водорозділом, після якого про юного динамівця пішов поголос: зростає нова зірка. А сам Олег ту гру тоді розглядав імовірно як непоганий спаринг перед травневим юнацьким турніром УЄФА, в якому він брав участь у складі збірної U-18. До речі, через кілька днів Блохін відзначився дублем у ворота дубля «Кайрату», даруйте за словогру. А тогорічний наставник першої команди «Динамо» Олександр Севідов під час однієї із розмов сказав юному нападнику: «До основного складу тобі ще ранувато. Надто велике навантаження для тебе. Та… ще награєшся, з твоїми даними можеш стати великим футболістом. Лише вияви трохи більше терпіння».
01.09.1972. ХХ Олімпіада. Мексика – СРСР – 1:4 (Блохін, 7, 13, 14).
Про цей найшвидший зі своїх хет-триків сам Олег Володимирович згадує вельми побіжно, наголошуючи на командному успіху: «Без особливої напруги впевнено обіграли збірну Мексики». Куди більше емоцій спричинила тоді сама олімпійська атмосфера («мрія оприявнилася») та поразка в півфіналі від поляків («руйнування надій на перемогу»). Олімпійська «бронза» тоді не тішила.
09.07.1974. Чемпіонат СРСР. «Динамо» (Київ) – «Зеніт» (Ленінград) – 5:0 (Блохін, 23, 43, 48, 62, з пенальті).
На перший погляд, у такому успіху київського «Динамо» загалом і його молодого бомбардира зокрема немає чогось дивного: визнаний фаворит завдав нищівної поразки куди скромнішому колективу. Однак то була гра лідерів: на дату зустрічі кияни та ленінградці ділили перше місце в чемпіонаті, а тогочасна преса назвала гру «матчем сезону». «Зеніт», до того ж, до звітного матчу, в тому чемпіонаті ще не програвав. Попри шалену зливу (цілісінький день тривала!) й зовсім не липневу 10-градусну прохолоду, на трибунах Центрального стадіону (саме так у половині 1970-х називався нинішній НСК «Олімпійський») зібралася 40-тисячна авдиторія. Початок погрому гостей поклав Володимир Трошкін посеред першого тайму («в балетному стрибку», як зауважує у своїй книжці «Гол, який я не забив» Олег Блохін), а надалі вже забивав у тій грі лише Блохін. 21-річна висхідна зірка киян змогла запалити своє прізвище на табло найбільшої спортивної арени України чотири рази, рівномірно розподіливши свої голи між таймами. Останній гол у тій грі – приблизно за пів години до фінального свистка – Блохін провів із пенальті. Його сам автор каре, або, якщо хочете, покера (назви в європейській і радянській пресі різнилися, а чотириголлю в одному матчі один італійський колега дав влучний нік: «Хет-трик преміум») згодом назвав «преміальним», адже саме йому партнери по команді дали змогу пробити пенальті за фол гостей на Володимирі Онищенку. У доробку Олега Володимировича того дня є і жовта картка (офіційне формулювання: за спробу затіяти бійку), одержана за рахунку 2:0. Утім, емоції киянин приборкав і надалі виявляв свій гарт суто в забитих голах. Зазначу, що в тому вкрай невдалому для пітерців матчі їх кольори захищали й майбутній тренер чемпіонського складу синьо-біло-блакитних Павло Садирін, і зірковий нападник Володимир Казачонок. Вже згодом газетярі назвали ту гру у виконанні киян зразком тотального футболу. А наставник пітерців Герман Зонін по закінченні матча констатував: «Спекотно було нам. Кияни влаштували справжній шторм». Блохін не приховував задоволення: «Того дня в мене абсолютно все виходило – й штрафні…, й удар з лету… Ми, певно, в тому сезоні не піднімалися більше до такого фізичного та емоційного підйому».
03.09.1974. Чемпіонат СРСР. «Динамо» (Київ) – «Зоря» (Ворошиловград) – 5:0 (Блохін, 47, 84, 90).
Нещодавній чемпіон «Зоря» в сезоні-1974 не в змозі був чинити опір киянам. Перевага лідера чемпіонату над аутсайдером відчувалася впродовж усієї гри. Проте молодий форвард киян більшість своїх результативних дій у тій грі відклав на закінчення двобою. Виснажені постійними ривками, хитрющими фінтами й нестандартними діями майбутнього володаря «Золотого м’яча» захисники гостей під завісу матчу просто кинули спроби завадити тому домогтися хет-трику. В підсумку Блохін тричі пошив у дурні оборонців команди-суперниці, звівши на ноги 34-тисячний натовп на Центральному стадіоні в рідному місті. Незадовго до тієї гри «Зоря» більш гідно протистояла киянам у фіналі Кубка СРСР (хоч поступилася з великим рахунком, та в додатковий час), а тут не змогла налаштуватися на гру.
20.07.1975. Чемпіонат СРСР. «Динамо» (Київ) – «Арарат» (Єреван) – 4:0 (Блохін, 15, 44, 63, з пенальті).
І тут Блохіна прорвало в зустрічі лідерів. Вірменські футболісти на день матчу були найближчим серед переслідувачів «Динамо» в чемпіонаті, однак втримати кращого футболіста Старого Світу того року не змогли. 90-тисячна авдиторія (найбільша під час хет-триків Блохіна, до речі!) головного стадіону України була в захваті від виконавської майстерності земляка!
Тодішні оглядачі, твердячи про секрети успіху динамівців у тій грі, відзначали позитивну роль… тижневої відпустки, яку кияни провели в Ялті разом із родинами. Заряджені позитивними емоціями кияни досхочу навприкрили захисту вірменського колективу. Пресинг по всьому полю, затиснена оборона «Арарата», перший удар гостей у бік київських воріт лише на 35-й хвилині, та й той зі штрафного. Ну, й соло Блохіна!
05.04.1978. Товариський матч. СРСР – Фінляндія – 10:2 (Блохін, 42, 59, 84, з пенальті).
Якщо попередній хет-трик Блохіна припав у ворота вірменської команди, то далі київський форвард відзначився тричі вже безпосередньо в столиці Вірменії. Союзна збірна, в якій якраз половину становили українці, а половину – представники інших союзних республік, домоглася двоцифрового гольового здобутку в матчі проти фінів. Більше за всіх забивав тоді Блохін. Перший гол – результат титанічної праці нападника у відборі: киянин буквально обікрав фінського оборонця Еско Ранту й холоднокровно вразив ворота гостей. Другий – вправна гра на добиванні (воротар гостей не втримав м’яч після удару Анатолія Конькова). Третій – майстерне виконання пенальті.
22.06.1979. Чемпіонат СРСР. «Динамо» (Київ) – «Крила Рад» (Куйбишев) – 4:1 (Блохін, 31, 38, 66).
Цей хет-трик зірки нашого футболу прикметний тим, що відбувся не на Республіканському (Центральному – до Олімпіади-80) стадіоні, як здебільшого, а на стадіоні «Динамо». До того ж став єдиним за аншлагового зібрання на трибунах. Щоправда, зібрати 18 тисяч глядачів на грі київського «Динамо» в 1970-ті не було якимось надзавданням. Інша відмітна риса: двічі тоді Олег Володимирович вражав ворота гостей зі штрафного. Й ще: помітили, що найбільшу результативність Олег виявляв у матчах проти команд, які репрезентували міста, назви яких давали на честь комуністичних ватажків. Часи, наче, й змінилися, назви так само позбавилися червоних відтінків, а ось ментальність чималої частини їх жителів і дотепер часто-густо відгонить совковою гниллю.
26.04.1982. Чемпіонат СРСР. «Динамо» (Київ) – ЦСКА (Москва) – 3:0 (Блохін, 12, 71, 88).
Того квітневого вечора забивав лише Блохін! Ані Вагіз Хідіятуллін (майбутній спартаківець), ані Віктор Круглов (колишній торпедівець, а в післяфутбольному житті дипкур’єр радянського МЗС), ані їх партнери по лінії оборони втримати киянина не змогли. Пам’ятаю, як у тижневику «Футбол-Хокей» оглядач Юлій Сегеневич цей факт прокоментував такими словами: «У киян на повен голос заговорив Блохін». Достоту віртуозне повноголосся!
31.08.1985. Чемпіонат СРСР. «Динамо» (Київ) – «Динамо» (Москва) – 5:0 (Блохін, 36, 57, 64).
Того вечора надто мені запам’яталася стояча овація, влаштована своєму кумиру солідним глядацьким загалом (37 500 глядачів завітали на Республіканський останнього дня літа), коли на 71-й хвилині 32-річного нападника міняв Олексій Михайличенко. Саме того дня Олега було пошановано відзнакою за довгоочікуваний 200-й гол, забитий їм у попередній виїзній грі (оплескували навіть московські динамівці!), квіти татусю вручала й Іриша Блохіна, а сам матч перетворився на його бенефіс. Перший гол у матчі провів Вадим Євтушенко, останній – Олександр Заваров, а між тими двома подіями на полі царював Олег Блохін!
14.05.1987. Кубок СРСР. «Динамо» (Київ) – СКА «Карпати» (Львів) – 4:0 (Блохін, 10, 33, 50).
Ще один хет-трик Олега Володимировича на динамівському стадіоні. Єдина гра основного складу динамівців тогоріч на тій арені зібрала 15-тисячний фанатський загал. Розчарування від нещодавньої невдачі в півфіналі Кубка чемпіонів проти «Порту» тієї весни сновигало Києвом, мов ті туристи. Суперник, як направду, був не найсильніший, адже тоді львівська команда представляла 1-шу лігу й, звісно, куди їй було до європейського гранда. Менше з тим, слід докласти зусиль, аби й ворота цієї команди вразити тричі. В 34-річного нападника це вийшло! Можливо, забив би Олег Володимирович того вечора й ще, та на 73-й хвилині покинув поле під оплески вдячної динамівської торсиди, а замість нього вийшов Олег Морозов – нападник, якому так і не судилося виявити свої бомбардирські чесноти в «Динамо».
***
Знавці пригадають ще й хет-трики в передсезонках (зокрема, німецькому «Кіркхайму» в 1987 р.). Звісно, Блохін назоляв командам-суперницям не лише мультигольовими надбами. Гол бомбардира інколи був єдиним у матчі, натомість переможним і таким, що ввійшов у скарбничку світового футбольного мистецтва («Баварії» в першому матчі за Суперкубок УЄФА). До слова, роки опісля захисник тієї зіркової «Баварії» Франц Рот, даючи мені інтерв’ю, почувши прізвище Блохін, підняв великий палець вгору, віддаючи шану нашому нападнику, й промовив: «Він тоді вразив усіх нас!» Запам’яталися і дублі в доленосних матчах (київський матч за Суперкубок з тією таки «Баварією» або півфінал Кубка кубків-86 із празькою «Дуклою»). Приходять на спомин м’ячі, проведені в знакових фіналах («Зорі» в фіналі Кубка СРСР у 1974 р., «Ференцварошу» у 1975-му, дубль «Шахтарю» у фіналі Кубка СРСР в 1978 р. та ефектна крапка в динамівському віялі з мадридським «Атлетико» в 1986-му), а також ювелірно виконаний стандарт на свій день народження («Селтік» у 1986-му). Калейдоскоп гольових успіхів Олега Володимировича милує око достотним різнобарв’ям. Як там казали в ті часи, «ходити на Блохіна». Саме так! Що виметикує київський форвард цьогораз? Чи вітром-зірвидувом промайне повз захисників і майстерним розрахунковим ударом перекине кіпера, чи вправно поцілить у дев’ятку зі стандарту, чи, виявивши неабияке гольове чуття, першим встигне на добивання після потужного удару по воротах суперників партнера по команді. Обирайте, що вам до вподоби!
Багато в чому завдяки Блохіну київські (та й чи лише вони!) хлопчиська, народжені в 1960–1970-х рр., закохалися в ту чарівну гру й проносять те почуття крізь усе життя, не забуваючи про футбол навіть тепер, в окопах, беручи із собою на передову як талісмани речі з футбольною символікою.
Моя рідна Чоколівка пишається цілою низкою футбольних талантів, які народилися або проживали тривалий час тут, серед зелені величних парків, каштанового дивограю та сили-силенної спортмайданчиків. І нині, йдучи чоколівськими вулицями, зчаста бачу, як хлопці шкільного віку затято ганяють м’яча, та тепер уже здебільша на обладнаних штучнотрав’ям модерних майданчиках. Ми під час наших футбольних герців були Блохіни й Буряки, натомість вони, якщо вірити написам на їхніх футболках, дедалі більше мають за кумирів іноземних чарівників м’яча. Та вірю, що й у чоколівських (оболонських, борщагівських, etc.) нетрях рано чи пізно зростуть нові зірки вітчизняного футболу. Проте Олег Блохін у нашій футбольній історії назавжди залишиться першим українцем, що виборов «Золотий м’яч».
Многолітствіє, шановний земляче!
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
