30 березня, якраз на Теплого Олекси олімпійський чемпіон і віцечемпіон Європи Олексій Михайличенко святкує свій ювілей. Твердячи про здобутки Михайличенка-гравця, не можна оминути увагою унікальність його нагородної колекції. Єдиний із наших футболістів, який 1988 р. доклався до успіху збірних й на олімпіаді, й на Euro. Перший у світі гравець, який став три роки поспіль чемпіоном трьох різних (й не останніх у футбольному відношенні) країн. А, власне, зі своїми клубними командами з цих країн він здобував національне чемпіонське «золото» аж сім сезонів поспіль. Відтак 1990-ті для Михайличенка – це шлях безперервних тріумфів. Саме якраз його можна назвати першим із наших легіонерів, у кого вийшло збудувати видатну ігрову кар’єру в Західній Європі.
Та загострити увагу хочу на дещо іншому. Як ви вважаєте, хто з наших футболістів найбільше номінувався на «Золотий м’яч»? Ну, власне, відповідь не надто складна. Рекордсменом тут є Андрій Шевченко, якого було висунуто аж 8 разів на здобуття почесного призу. Були в легендарного форварда й здобуття нагороди, й місця в чільній трійці, в десятці, й роки, коли, попри висування, за нього не було віддано голосів. 4 рази номінували на «Золотий м’яч» Олега Блохіна та Олександра Заварова. А от далі в цьому списку серед наших гравців – Олексій Михайличенко, який тричі опинявся серед номінантів. Скептик би тут дошкульно пошпетив сьогодення та патетично запитав би: мовляв, а хто з нинішніх наших гравців може ввійти до списку номінантів бодай однораз? Такі виконавці є (хоча й… ), але зараз – не про це. Про них окремим разом. А сьогодні, до ювілейної дати хочу згадати ті найкращі сезони Михайличенка-гравця, в які його було пошановано відзначенням футбольної Європи.
1988: від Мюнхена до Сеула
Той сезон достоту казковий для Олексія! Гол англійцям на Euro, 5 забитих голів на переможній Олімпіаді в Сеулі, зароблене в фіналі проти бразильців пенальті й червона для опонента, що сфолив на киянині. Ну, й натхненна гра на внутрішній арені, чого вже там. Про неї якось згадують менше, зважаючи на значущість міжнародних звитяг, а дарма, як на мене. Однією з найяскравіших перемог динамівців у чемпіонаті тоді стала звитяга над московськими автозаводцями. 79 000 глядачів на Республіканському стадіоні (нині – НСК «Олімпійський») напрочуд теплої весняної днини стали свідками бліцкригу. Вже в першому таймі в ворота гостей було забито 3 м’ячі, а початок погрому вже на 3-й хвилині матчу поклав саме Михайличенко потужним ударом метрів із 18-ти. Тоді він сформував пару нападників з Олегом Протасовим (Ігор Бєланов дістав травму й не брав участі в матчі), і був дуже ефективним у тій ролі. Мені чомусь дуже гостро запам’яталася і домашня перемога киян на фініші того сезону над московськими одноклубниками. Тривалий час команда Лобановського поступалася в рахунку, проте наприкінці гри зусиллями Андрія Канчельскіса (так, цей нинішній росіянин, який тепер у спілкуванні з тамтешніми медійниками періодично відзначається нелояльними до України заявами, колись забивав за киян) та Олексія Михайличенка домоглися важливої звитяги. Чому згадався саме той гол Олексія з пенальті? Остання хвилина, нервове напруження, й абсолютно ідеально пробитий 11-метровий, власне, самим Олексієм і зароблений. Лівою ногою, потужно, точнісінько в кут. І, до речі, показово, що удар із точки довірили не штатному динамівському пенальтисту Ігорю Бєланову (певно, його хиба в фіналі Euro ще була в пам’яті), а саме Олексію.
Зрештою, за підсумками року, Михайличенко став 4-м у голосуванні на «Золотий м’яч», поступившись лише зірковому помаранчевому тріо: Марко ван Бастену, Руду Гулліту й Франку Райкарду. Останньому, до слова, лише чотирма очками. Своєю чергою, Олексій випередив тоді іншого зіркового нідерландця, нинішнього тренера Ораньє Роналда Кумана на два бали. Ну, й як вишенька на тому торті-смаколику-1988 для Михайличенка – визнання кращим футболістом України (другий рік поспіль, до слова) та СРСР. А якщо конклюдувати той рік, то можна виснувати: Олексій самопевно став одним із лідерів «Динамо».
1989: попереду Мальдіні та Лінекера
Якщо 1988-го Михайличенка просто не міг не опинитися серед лауреатів сезону з огляду на визначні команді звитяги й неабиякий власний внесок у них, то 1989-го він потрапив до списку пошукачів «Золотого м’яча» всупереч усьому. Адже не секрет, що тоді навіть найдопитливіші футбольні газетярі не мали змогу спостерігати за іноземними чемпіонатами, й чудова гра Олексія в складі «Динамо» на внутрішній арені (попри назагал не надто успішну гру команди) могла й пройти повз увагу європейців, що голосували. Менше з тим, 12-те місце він посів, випередивши зокрема таких зірок як іспанець Мічел, майбутній герой фіналу мундіалю німець Андреас Бреме, харизматичний ліверпудліанець Джон Барнс, а також «міланіст» Паоло Мальдіні та англієць Гарі Лінекер.
Той сезон для киян виявився невдалим, проте Михайличенко в низці матчів виходив на поле з капітанською пов’язкою. Після Euro-88, за словами Анатолія Бишовця, Михайличенко став «сильніше, досвідченіше, буваліше». Й статус чинного 4-го за класифікацією France Fotball гравця Європи – вагома річ! Зокрема мені надто згадується двобій киян з «Араратом» уже наприкінці сезону. Шансів на чемпіонство – немає, дрібненький пізньоосінній надокучливий дощик, глядачів – обмаль (ну, за мірками тогочасся, 16 000 – це справді мізер), однак гра киян тоді спричинила справжнє пожвавлення динамівської торсиди, й ледь не вперше того сезону весь стадіон в окремі моменти гри скандував: «Ди-на-мо», «Ди-на-мо»! А я того сезону з трибун бачив практично всі домашні ігри киян, крім однієї – тієї, коли динамівці програли «Спартаку» 1:4 в присутності 100-тисячної аудиторії. Не можу сказати, що Михайличенко тоді з «Араратом» був кращим на полі, але він капітанствував у тій команді, й це, як на мене, далося взнаки. Та й капітанство Олексія в тогорічних єврокубкових матчах так само незабутнє!
І ще один тогорічний спогад. Наприкінці серпня Михайличенко, який відновлювався від пошкодження, вийшов на поле в складі динамівського дубля на матч проти волгоградського «Ротора». Так сталося, що той матч став єдиною грою дубля того сезону, яку я споглядав із трибун затишної динамівської арени. Так ось: таку натхненну гру Михайличенка, як того вечора, ще я бачив, певно, під час славнозвісного матчу проти «Зеніта» в 1986 р., коли Олексій чотири рази вразив ворота пітерців. А дублю «Ротора» Олексій тоді забив тричі! Розумію, що слід зважати на рівень опонента, проте, якщо твердити про емоцію, то тоді я був під справжнім враженням від, як здавалося, взагалі-то рядової футбольної події.
І все ж таки: голосування європейців за Михайличенка в 1989-му – це інерція попереднього року чи оцінка саме тогорічних зусиль Лесика? Як на мене, ті, хто безапеляційно твердить про інерцію, не мають рації, а Олексій справді виокремлювався з кращого боку на тлі назагал не надто потужної гри клубу.
1991: від Генуї до Глазго
Тогоріч Олексій розділив 21-ше місце в голосуванні France Football. Прикметно, що початок року він провів в італійській «Сампдорії» і став у її складі чемпіоном країни, а о другій половині року вже захищав кольори шотландського «Рейнджерс», зробивши разом із командою чудовий заділ для майбутнього чемпіонства.
Тоді, пізньорадянської пори ми продовжували жадібно ловити будь-яку закордонну інформацію, не маючи змоги ані власноочно з трибун зарубіжних стадіонів, ані з екранів своїх телевізорів (3 стандартні телеканали для радянської людини – совкова мізерія) побачити жадане футбольне видовище. Проте вже в Інтернет-епоху уможливлені відео з італійських і шотландських стадіонів тогочасся. Відтак і маємо змогу оцінити звитяги Олексія в далечині.
Прикметно, що в чемпіонському для «блучерк’яті» сезоні-1990/91 Михайличенко провів суперову гру (й забивав, і робив асисти, і назагал вів гру) за «Сампдорію» проти «Пізи», яку того сезону тренував… Мірча Луческу. Щоправда, безпосередньо в тому матчі грою керував не він, а Лука Джанніні. Незадовго до закінчення сезону румунського фахівця звільнили з пізанського клубу через незадовільні результати. А «Вежі», до слова, того сезону вилетіли із серії А. Якщо ж казати безпосередньо про 1991-й рік, то Михайличенко влучним ударом поставив переможну крапку (3:0 став рахунок!) у звитяжному для майбутнього чемпіона виїзному матчі в засніженій Болоньї.
«Не анархіст!»
Звісно, не лише згадані сезони вийшли в Олексія. У феєричному для всього «Динамо» 1986 р. він став найкращим бомбардиром команди в чемпіонаті! В менш вдалому 1987 р. був, як на мене, чи не найкращим у півфінальних кубкочемпіонських двобоях із «Порту». Через тиждень після прикрої київської поразки від «драконів» Олексій дебютував у складі збірної в матчі проти НДР. «У нього вийшло залишити в роздягальні й хвилювання, що обов’язково супроводжує офіційну гру, й спогади про незабиті тижнем раніше м’ячі у ворота «Порту» в півфіналі Кубка чемпіонів», – наголошував Лобановський. Той тиждень між тими двома іграми запам’ятався різкими змінами в київській погоді. Захурделило тоді неабияк! Сила-силенна снігу випала на Золотоверхий! Може, це, а також гіркота розчарування після поразки улюбленого клубу в єврокубку вплинуло на киян-уболівальників, і вони не заповнили стадіон на збірну – «лише» 95 000 глядачів.
«Грає в своє задоволення, проте не анархіст – завжди пам’ятає, що поруч із ним є команда», – Валерій Лобановський влучно, як ніхто інший, вміє кількома словами описати гравця, зокрема в цьому разі нинішнього ювіляра.
Якщо твердити про ігрові чесноти Михайличенка, то мене, насамперед, тішив колосальний обсяг роботи, який він виконував на футбольному полі. Зіграти у відборі в центрі поля (збільшити обсяг тіла, як тепер кажуть, але не за рахунок рук, а за рахунок ніг!) – будь ласка, віддати довгий розрізний пас під час контратак – не проблема, удари з обох ніг – до ваших послуг, вправна гра на другому поверсі – так само серед характеристик, підчатувати помилку кіпера й вправно зіграти на добиванні – будь ласка (приміром, матч «Динамо» – «Банік» у 1989-му), прикрити м’яч корпусом, заробити небезпечний штрафний, підсадити супротивника на картку – без проблем, зіграти на вістрі – так само можливо, чому ні! Егоїзм на футбольному полі? Аж ніяк не про нього. Вмінням не скнарити, побачити партнера у вигідній позиції Олексій так само не був обділений. Він став чи не єдиним гравцем із зіркових команд Лобановського 1970–1980-х рр., який знайшов та якнайкраще виявив себе за межами батьківщині. Італія та Шотландія – даль даленна для вихідців із СРСР. Інший триб життя, мислення, світосприйняття, зовсім інакші, як тоді казали, суспільно-політичні формації, лад, та інший футбол, зрештою. І киянин аж ніяк не загубився ані на італійських, ані на шотландських стадіонах. Можливо, трохи шкода, що не затримався в Італії, адже серія А тоді, безперечно, була найсильнішою лігою в світі. Та з іншого боку тричі поспіль виграти три різні чемпіонати – вкрай нечаста нагода на футбольному віці. Й перехід до «Рейнджерс» аж ніяк не безвислідний! Запам’ятався голом (з пенальті, власними зусиллями й заробленим) хлопець із Борщагівки глазвегіанцям ще за очним двобоєм із киянами восени 1987 р. Важливо й те, що, як на мене, стиль гри Михайличенка був водночас й італійським (вміння суворо дотримуватися визначеної на гру тактики, закладене Валерієм Лобановським, та й Анатолій Бишовець долучився, чого там), і британським (жага боротьби, непоступливість, гарна гра головою). Універсалізм такого штибу (як Валерій Лобановський характеризував Лесика, «його діапазон – від воріт до воріт, від бічної лінії – до бічної») трапляється не так уже й часто.
Молодики, які не пам’ятають Михайличенка-гравця, згуста нарікають Михайличенку-тренеру: мовляв, до чого довів «Динамо»! Мається на увазі, безперечно, його друга каденція в рідному клубі. Про першу, куди успішнішу, люди із закороткою пам’яттю геть забули, а дехто через надто юний вік, і не зможе пригадати її. Як, власне, і його загалом успішну тренерську роботу з українською молодіжкою. І як гравець, і як тренер першої збірної він обігрував збірну Англії (хай і не надто мотивовану). Жоден з інших тренерів із національною збірною України не завдавав поразки збірній Англії! У 1988 р. звитягу одержала все ж таки збірна іншої країни, хоч під орудою українця, проте більш як на дві третини – 9 із 13 гравців – складена з українців. А тепер ми лише скрушно зітхаємо: «Де ми, а де – вони!» Й риторика в нас нині якась аутсайдерська, попри те, що маємо чималенько легіонерів у провідних європейських чемпіонатах, ба навіть у клубах, які задають у них тон! Куди й поділося таке собі наше футбольне чваньство 1980-х? Пішло, як поза хмару? Ой, леле, коли нинішнього березня геть не бачиш у грі наших з англійцями й натяку на небезпеку біля воріт родоначальників, то шкребуть коти футбольну душу…
Якщо ж погратися в якбитологію та уявити, що на мундіаль-2010 наша збірна під орудою Михайличенка таки би поїхала (ну, не були ми тоді аж надто гірші за Грецію, за всієї поваги до еллінів), то, певно, й не втратив би Олексій Олександрович тренерську практику на тривалий період. А так, вийшло так, як вийшло. Перезапуску тренерської кар’єри через багато років за великим рахунком уже не сталося. І якось не надто приємно від того, що тінь від не найкращих результатів клубної команди під орудою Михайличенка наприкінці 2010-х – на початку 2020-х рр. для частини любителів футболу закриває непересічні успіхи Михайличенка-гравця. Тема Олексія Михайличенка як тренера варта окремої розмови, натомість тема Михайличенка-гравця достоту безмежна. І його колекція командних титулів унікальна! Шануймо нашого видатного майстра! Многая літа, Олексію Олександровичу!
Олексій РИЖКОВ
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
