- Це було дуже важливо. Я перші два місяці відчував, ніби в мене щось відняли. Хотів приїхати в моє рідне місто. Такого Києва я не бачив ніколи. Дуже мало людей, і багато військових зі зброєю. Я гуляв містом, ходив місцями, які любив. Не знаю, чомусь це було мені потрібно. Бачив обгорілий будинок на Оболоні, де я виріс. Блокпости та їжаки біля дому, де живу.
З одного боку, відчуваєш величезний біль від усвідомлення того, що сталося, скільки страждань, скільки смертей і руйнувань нам принесли. З іншого - захоплюєшся незламністю людей. На центральній вулиці в Ірпені не було жодного вцілілого будинку. Ми заїхали в лікарню, зруйновану вщент. На стадіон. Там було дуже багато дітей, ми зробили маленький майстер-клас, поспілкувалися, били пенальті. Я бачив в них бажання грати, попри будь-що.
А потім ми зайшли до тимчасового містечка, де живуть люди, які втратили практично все. Звісно, вони плакали, розповідали жахливі історії про окупацію. Але нас там пригощали малосольними огірками та варенням. Навіть у темряві, у найважчий час свого життя українці мають витримку і гостинність, які захоплюють.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
