Але вона так і не пролунала.
Наступного ранку він увімкнув новини і почув, що вперше за кілька тижнів у Києві настала спокійна ніч.
Я подумав: «Ну, дякую за подарунок».
Але друга ніч не була такою спокійною.
«Коли ввімкнулася сирена, було близько другої години ночі», – розповідає The Athletic захисник «Арсеналу» і збірної України. «Моя дружина прокинулася і сказала: «Давай сховаємося на парковці». Але, чесно кажучи, я був настільки втомленим, що нікуди не пішов. Вона підійшла ближче до вікна, щоб подивитися, що там у повітрі, і сказала, що бачить, що ракета була в повітрі, а потім наша система ППО її знищила. І це було так голосно.
Це було дуже страшно... жахливо, тому що мені ні з чим було порівняти».
26-річний футболіст провів тиждень в Україні, де жахи війни б'ють по психіці на кожному кроці, і коли ми розмовляємо з ним приблизно за тиждень після його повернення до Лондона, то бачимо, який вплив справила на нього ця поїздка.
Він повернувся до Великої Британії не тільки для того, щоб продовжити реабілітацію після травми, а й для того, щоб почати розповідати про благодійний матч Game4Ukraine, який відбудеться в суботу, 5 серпня, на стадіоні «Стемфорд Брідж». Мета цього матчу – зібрати кошти на відновлення життєво важливих освітніх ресурсів на його батьківщині, включно зі школою в Чернігівській області (територія, що була окупована російськими військами на 33 дні), яка була майже повністю зруйнована ракетами.
Невелику групу журналістів запросили для інтерв'ю із Зінченком, який після прибуття потиснув руку всім, хто чекав, кілька разів вибачився за затримку в лондонських заторах і подякував усім за можливість поговорити. Він говорить спокійно і нахиляється вперед у своєму кріслі, ніби наближаючи себе до тих, хто слухає, що він хоче сказати.
«Чому б вам не почати з розповіді про вашу поїздку в Україну?» – пропонує організатор зустрічі, розповідаючи про свою тижневу поїздку з колишнім нападником «Челсі» та «Мілана», а згодом тренером збірної України Андрієм Шевченком (з яким Зінченко співпрацює в організації Game4Ukraine) та їхню зустріч із президентом України Володимиром Зеленським для обговорення цього заходу.
Мало хто очікував стати свідком того, що послідувало за цим.
Протягом дев'яти хвилин крім Зінченка не говорив ніхто.
Протягом дев'яти хвилин він дозволив собі виплеснути невелику частину смутку і гніву, які накопичувалися в ньому з моменту початку вторгнення в лютому 2022 року.
Протягом дев'яти хвилин він був безсилий зупинити сльози, коли заново переживав розмови та спостереження зі своїм народом, які залишаться з ним назавжди.
«Я розмовляв із дітьми, які навчаються в цій школі», - каже Зінченко про зруйновану будівлю в Чернігівській області. «Слухаючи їх, розумієш, що це справжні, правдиві розповіді дітей. Чесно кажучи, я був у шоці. Такого навіть у кіно не побачиш. Тому що це діти, вони не можуть брехати. Вони просто говорять справжню правду.
Вторгнення почалося півтора року тому, і, бачачи всі ці ситуації з телефону, з ноутбука, з дзвінків, повідомлень тощо, я вже був у шоці. Але ми люди, ми починаємо до цього звикати – на жаль чи на щастя, я не знаю.
Але це зовсім інша історія, коли ти бачиш усі ці зруйновані будівлі на власні очі. Це зовсім не ті враження, що з телефону. Я не можу сказати, що це було не страшно. Звичайно, було. Але водночас ти думаєш, чи варто мені боятися, чи краще прийняти все як є і спробувати зробити щось хороше, допомогти людям, допомогти своїй країні».
З моменту повернення Зінченко щодня відвідує тренувальну базу «Арсеналу», де він відновлюється після травми литки, через яку він достроково завершив минулий сезон. Але з того, як він говорить, стає зрозуміло, що, перебуваючи тут фізично, ментально й емоційно він усе ще перебуває в Україні.
Трьома днями раніше було зруйновано дамбу ГЕС у Новій Каховці на півдні України, внаслідок чого було затоплено десятки міст і сіл по обидва боки річки Дніпро. Від початку вторгнення до 30 червня цього року, за даними Управління ООН з прав людини, в Україні було 25 170 жертв серед цивільного населення, з них 9 177 осіб загинули і 15 993 дістали поранення.
Поки Зінченко їхав у машині зі свого будинку на півночі Лондона на інтерв'ю, він розмовляв телефоном із волонтерами, які працюють у цьому районі.
«Історії, які я чув... чесно кажучи, я навіть не можу вам пояснити», – каже він. «Деякі люди не мають змоги покинути свої будинки, тому що вода вже так високо. Уявіть собі будівлі в три-чотири поверхи, які просто йдуть під воду. А дехто не має можливості виїхати, бо вони вже дуже старі.
Страшну історію я почув про одну жінку, яка тримала на руках двох маленьких дітей, які народилися лише кілька місяців тому. Вона просто була на даху з обома і трималася за останній, не знаю... камінь. Вона намагалася вижити, але, на жаль, не змогла, разом із дітьми.
Слухаючи цю історію, думаєш: «За що?».
Він злиться, за його словами, щодня. «Тому що я дійсно хочу знати, що вони роблять. Чого домагаються? Щоб перемогти? Якщо ця війна варта одного нашого життя, або одного життя тварин, яких вони вбили кілька днів тому в зоопарку, або в Каховці, де зруйнували дамбу, то чи варте це того?
Можливо, я погано знаю історію. Але я знаю, що кожна війна закінчується за столом переговорів. І врешті-решт, ви просто подумаєте: скільки людей загинуло? Скільки людей втратили своїх близьких? Скільки людей втратили свої домівки, роботу чи щось іще?
І заради чого? Для чого?».
Його емоції оголені для загального огляду.
Як він справляється з ними психологічно? «Будь ласка, будь ласка, не лізьте до мене в голову, – благає він, – бо я не знаю, що там зараз. Чесно, в це важко повірити».
Слухаючи промову Зінченка, важко уявити, як йому вдається виступати за свої команди (збірну України, «Манчестер Сіті» і, після трансферу в липні 2022 року, «Арсенал»), коли його думки настільки поглинені тим, що відбувається вдома.
«Спочатку, – каже він, – мені було важко розібратися у всьому. Кожен із нас був у шоці – я говорю про українців. Я розмовляв зі своїми товаришами по збірній, які грають за кордоном, і більшість із них навіть не могли вийти на тренувальний майданчик, щоб тренуватися, щоб продовжувати. Тому що ніхто цього не очікував. Але врешті-решт, ти мусиш це робити...
У вас є два варіанти: здатися або спробувати допомогти, наскільки це можливо. І я думаю, що використання таких можливостей для того, щоб представити свою країну якнайкраще, – це найпотужніша допомога з мого боку.
Ми повинні продовжувати. Я можу допомогти звідси набагато більше, ніж якби я був там у цей момент. Але я обіцяю вам, що я дуже хочу бути там, навіть зараз. Тому що це моя батьківщина, я просто хочу бути там.
І напевно після завершення кар'єри я буду жити в Україні».
За словами Зінченка, коли почалося вторгнення, «Манчестер Сіті» надав йому психологічну підтримку і провів «кілька бесід». «Але, чесно кажучи, я б не сказав, що це мені сильно допомогло», – каже він. «Що мені дуже допомогло в психологічному плані, так це розмови з сім'єю, зі своїм оточенням, з друзями».
Важливим було і перебування на полі.
«Футбол – це моє життя, і коли я на полі, я починаю забувати про все. Ось чому я вважаю, що футбол – це така потужна можливість згуртуватися, бути єдиним, надсилати будь-які повідомлення, веселитися».
Під час свого візиту до Чернігівської області він і Шевченко провели час, граючи у футбол із дітьми. За словами Зінченка, це був єдиний раз, коли він побачив, що вони посміхаються і сміються. Він сподівається, що таких моментів у їхньому житті буде ще багато, але побоюється тривалого впливу того, що їм довелося пережити за останні півтора роки.
«Це теж одна з найстрашніших речей. Тому що я розумію, що це велика, велика душевна травма для всіх них. Життя у воєнний час – це найстрашніше, що може статися для всіх батьків. Уявіть, що вам п'ять, шість, сім років, і раптом до вас у дім приходять зі зброєю. Це вже психічна травма.
Я знаю, що навіть після того, як ми переможемо цю навалу і закінчиться війна, буде ще багато роботи в плані психічних речей. Тому що багато людей, всі ми, українці, повністю змінилися».
Разом із дружиною Владою у Зінченка є дворічна донька Єва і ще одна дитина на підході. «Бути гарним батьком – це найважча робота у світі», – усміхається він, дозволяючи собі хвилини радості серед смутку. «У неї великий характер і велика індивідуальність, – каже він про свою донечку, – з якою буде важко впоратися. Але це найприємніший вік».
The Athletic
Єва, а також її брат чи сестра – це частина його прагнення зробити все можливе, щоб допомогти людям на батьківщині.
«Коли вони виростуть, вони питатимуть мене: «Тату, коли в нашій країні була війна, що ти робив? Як ти допомагав людям?». Я просто хочу подивитися в очі своїм дітям і сказати: «Ну, я і ваша мама, ми намагалися зробити все, що могли».
Так що це те, що я намагаюся зробити. Ось що в мене в голові».
Незважаючи на те, що Game4Ukraine відбувається за день до матчу за Суперкубок Англії проти колишнього клубу Зінченка, «Сіті», на стадіоні «Вемблі», Олександр каже, що всі його партнери по «Арсеналу» «готові грати і дуже хотіли б бути там. Для мене це дуже багато значить. Це означає, що ми не самотні.
Тому і для мене, і для Андрія Шевченка, і для всіх нас в Україні ця гра така важлива. Крім грошей, які ми намагаємося зібрати на відновлення школи, це ще й важливе послання – потужне послання – всьому світу про те, що ми всі разом.
Я знаю, що деякі люди втомилися від цієї війни. Але моє єдине послання полягає в тому, що ми маємо триматися разом. Тому що якщо не Україна, то це може бути інша країна, вірно? Сьогодні це Україна, але якщо ми не зупинимо війну зараз і не зупинимо їх, то наступною може стати ваша країна».
Сара Шепард, The Athletic
Переклад і адаптація – Олег Дідух
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
