Загалом понад сім десятків українців виступали у польській Екстраклясі. Наш герой – один із найбільш шанованих та відомих легіонерів з України у польському футболі. Це стосується і кількості зіграних матчів, і спадщини, яку по собі залишив Олександр Шевелюхін. Вихованець київського Динамо провів понад 100 поєдинків за Гурнік із Забже і став першим літописі клубу, хто досягнув такої позначки серед легіонерів.
Цікаво, що Шевелюхін вирушав до Польщі відверто догравати після того, як покинув Севастополь у 30-річному віці. Відтоді минуло 11 років, Олександр не лише завершив кар’єру футболіста у Польщі, а й розпочав там тренерську діяльність. Про нерозривний зв'язок з Україною, подарунок Валентина Белькевича, провокацію Марко Девіча та сусіда у роздягальні Аркадіуша Міліка – в інтерв’ю Футбол 24.
– Нині я працюю тренером у гданській Лехії, – розповідає Олександр Шевелюхін. – У минулому сезоні команда вилетіла у другий дивізіон. Зараз у Лехії новий власник, будуємо фактично спочатку нову команду.
– Нещодавно до Лехії приєдналися українці Богдан Сарнавський та Іван Желізко. У цьому є ваша заслуга?
– Ні, скоріше, мене запросили задля створення комфорту для цих хлопців. Я допомагаю їм у побутових справах та сприяю адаптації.
– Одна з останніх ваших команд – Радуня, де ви працювали разом із Остапом Маркевичем.
– Ми познайомилися взимку, Остап Миронович потребував асистента, який знав польські реалії. Тож ми трохи разом попрацювали. Зараз Маркевич повернувся в Україну, тренує Карпати. Разом із ним з Радуні переїхав бразилець Едуардо. Це хороший футболіст, який класно оперує м’ячем. Мені цікаво, як він проявить себе в українській лізі.
– Торік виповнилося 10 років з моменту вашого переїзду до Польщі. Коли їхали у Забже, то й подумати не могли, що Польща стане для вас домівкою?
– Дійсно, навіть уявити не міг. Все сталося несподівано – я хотів залишатися у Севастополі і вже приглядався до нерухомості, яку планував придбати. Нам подобалося у Криму, тому моя сім'я хотіла там залишитися. Однак на етапі погодження нового контракту я не дійшов згоди з президентом клубу Красільніковим. Коли мені розповіли про варіант з Польщею, то я одразу сказав: «Давайте тільки на тиждень, довше по переглядах я не їздитиму».
– Гурнік швидко ухвалив рішення підписати з вами контракт?
– Ми зіграли два спаринги, я забив гол і уклав дворічний контракт. Відтоді минуло багато часу, у Польщі народилася моя третя дитина, а старша донька закінчує школу. Чи пов’язую я своє майбутнє з Польщею? На сьогодні – так. Але ніколи не знаєш, що чекає у майбутньому. Можу лише сказати, що хотів би кращого життя для України. Мрію, що одного дня моя Батьківщина буде у ЄС та НАТО.
– Вас можна назвати інтегрованим в українські реалії?
– Хоч я давно мешкаю за кордоном, але постійно стежив за всіма подіями в Україні. Після 24 лютого це перетворилося на цілодобовий моніторинг. Ранок розпочинався і вечір завершувався читанням новин. Постійно лягав спати з думкою «Можливо, зранку прокинуся і вже перемога».
– Як ви дізналися про велике вторгнення?
– За тиждень до цього ми зібралися в Україну. Так склалися обставини – у дітей канікули, у мене кілька днів відпустки. Вирішили з дружиною провідати наших батьків, які мешкають на Київщині. Вирушили автомобілем, однак я через три дні повернувся літаком – мої вихідні завершилися. А через 3-4 дні мені зателефонував польський знайомий. То була 7-ма ранку: «Сашко, вас атакували росіяни, вас бомблять, почалася війна».
– Як дружина виїжджала з України?
– Я розумів, що батьки, дружина і троє дітей перебували у небезпеці. А я нічого вдіяти не можу. То був шок і суцільне жахіття. Врешті жінка з тещею та доньками на автомобілі виїхали через румунський кордон – зависли там на три дні. Буквально жили в автомобілі увесь цей час.
– Вас здивувала масштабна допомога польського народу?
– Це було приємно. На моїх очах поляки забирали українські сім'ї, везли їх в «Ашан» і купували продукти та речі першої необхідності на пристойні суми від 600 злотих. Таких випадків було багато – люди просто відчували поклик серця. Я теж намагався допомагати, забезпечував знайомих житлом та нічлігом. Чимало поляків не стоять осторонь і зараз. Завантажують повні буси і возять продукти на український кордон. Звичайно, завжди можна більше робити і сприяти. Проте я вважаю, що Польща зробила все, що могла. Сподіваюся, що Україна також стане європейською країною зі своїми націоналістичними цінностями. Мрію, що українська мова та культура розвиватимуться, а не піддаватимуться репресіям, як колись. І що українці почуватимуться щасливими, усі житимуть заможно у своїй країні.
– Ви народилися у Козині, неподалік Києва, і змалечку займалися у школі Динамо. Як виглядав ваш звичайний день добирання до столиці?
– О, це цікавий досвід. Відстань із мого Козина на Нивки – 45 кілометрів, які я долав за дві з половиною години. Все починалося з двокілометрового походу до автобусної зупинки із важкою сумкою, де були одяг, книжки та бутерброди. Комфортних автобусів не існувало, лише «рафіки». Від батьків я отримував дві гривні на день. Маршрутка з Обухова на метро «Видубичі» коштувала якраз дві гривні. Я не міг собі дозволити таку розкіш.
– Мали альтернативу?
– Користувався «рафіком», проїзд у якому коштував 50 копійок. Ще 50 копійок платив за метро. Так і вкладався – гривня туди, гривня назад. Звичайно, мав кишенькові гроші – на якісь горішки чи «Снікерс». Але так було не кожного дня. Мій ранок розпочинався з уроків у школі №163, а о 15:00 я відвідував футбольні тренування. Бувало, що затримувався у Києві до 20:00. В автобусі частенько місця не було – година-пік, люди з роботи повертаються. Хочеш залізти у салон, та нема куди. Вже не згадую про важку сумку в руках і дощову чи морозну погоду в очікуванні свого автобуса на зупинці.
– У вас пристойний зріст – 192 сантиметри. Ви одразу зупинили свій вибір на футболі?
– Все ж цього зросту недостатньо для баскетболу чи волейболу. Я мав знайомих гандболістів – на їхньому фоні виглядав малюком. Та й ці види спорту мені не дуже подобалися. Окрім футболу, лише хокей імпонував. Я виріс на річці Козинці, тому з ковзанами і ключкою давав собі раду.
– У 15 років ви дебютували у професійному футболі. Юрій Єськін випустив вас у складі Динамо-3.
– Спершу була перемога у фіналі ДЮФЛ із командою Віктора Кащея. Щиро вдячний цьому тренеру – він дуже мені допоміг. Поступово нас почали підпускати до Динамо-3. Минуло кілька тижнів тренувань і кільком хлопцям запропонували підписати перший контракт: мені, Лисицькому, Кутасу. Моєму щастю не було меж. Ти потрапляєш у великий клуб і тобі ще й екіпірування Аdidas видають – словами радість не передати.
– Матчі проти дядьків у Другій лізі загартували вас?
– Динамо-3 виступало у західній групі. Назавжди запам'ятав ці виїзди та суперників: Гарай (Жовква), Газовик (Комарно), Галичина (Дрогобич)… Я грав проти Василя Шведа, Володі Мазяра, Романа Толочка, Віктора Мглинця. Ввечері виїжджали потягом до Львова, зранку нас забирав автобус і ми їхали безпосередньо на матч. Назад – дзеркальний маршрут. То було шалене загартування і школа життя.
– У Динамо-2 та Динамо-3 нерідко грали футболісти з основи. Хто вразив найбільше?
– Сьогодні ввечері дивимося, як Динамо грає у Лізі чемпіонів, а наступного дня перетинаємося з ними у тренажерному залі. Пригадую, як Діма Михайленко любив після поєдинків відвідати качалку. Це дуже технічний футболіст, як і Артем Яшкін – другий Заваров. Можна згадати Кормільцева, Кирюхіна, Сашка Радченка. Я вже не кажу про ті дні, коли я тренувався з Сергієм Ребровим, Андрієм Шевченком, Андрієм Несмачним чи Жорою Деметрадзе. У тому Динамо кого не візьми – кожен талант, зірка і приклад для наслідування.
– Про Валерія Лобановського спогади залишилися?
– Коли згадую ті часи, то аж не віриться, що я працював з такими людьми. Валерій Васильович спостерігав за нашими тренуваннями. Більше я комунікував з Онищенком, Зуєвим та Пузачем. Це велика школа і фантастичні спогади.
– Ще двох легенд ви застали у ЦСКА та Кривбасі: Володимира Лозинського і Володимира Мунтяна. У складі криворіжців ви дебютували у Вищій лізі.
– Кривбас орендував мене у Динамо. Доля так розпорядилася, що я вперше вийшов на найвищому рівні саме проти рідної команди. Тренував нас тоді Олександр Іщенко. Кривбас програв 0:1, а я попросив футболку у Валентина Белькевича. Підійшов на полі, запитав чи можемо обмінятися. «Без проблем, давай у роздягальні», – відповів Валентин. Якщо чесно, я не дуже вірив у це. І коли Белькевич сам прийшов у нашу роздягальню, покликав мене і передав у руки свою футболку… Бережу її відтоді як реліквію.
«Боже, куди я приїхав? Усе навколо руде: сніг, горобці»
– Ви звикли до пристойного організаційного рівня у структурі Динамо. Як почувалися у Кривбасі?
– Не скажу, що все йшло гладко. Зарплатню платили через раз. Але робота з Іщенком та здобутий досвід нівелювали все це. Пам'ятаю, як вперше прибув потягом у Кривий Ріг. Вийшов зранку на перон і подумав: «Боже, куди я приїхав?» Усе навколо руде: сніг, горобці. У Кривбасі загалом я провів три з половиною роки і зберігаю у серці теплі спогади про той час. Зокрема, про роботу з Олександром Косевичем.
– Чим особливий цей тренер?
– Сан Санич насамперед організатор. Разом із президентом клубу Сергієм Поліщуком він відновив базу. На основі санаторію вони зробили класну тренувальну базу і фактично поставили Кривбас на ноги. У нас була суперова їдальня, класний басейн, нова сауна, аудіокімната. Кривбас за ініціативою Косевича викупив мій контракт у Динамо. Кататися по орендах було не дуже зручно. Коли ти молодий та ще й належиш іншому клубу, то про довіру мова не може йти. Тому у Закарпатті та Ворсклі я грав нестабільно.
– В еліті за Кривбас ви забили тричі. Один з голів залетів у ворота Динамо.
– Після того м'яча Шовковському я міг забивати ще раз. Буквально за три хвилини Олександр витягнув мій удар з кутового. Може, після дублю у Києві мене б повернули в Динамо.
– Із Кривбасом у вас є, мабуть, і суперечливі спогади. Наприклад, раннє вилучення у грі з Металістом. Вас нечасто з поля виганяли?
– За усю кар'єру, здається, мав два вилучення. Ще у Динамо-2 на початку отримував червону картку. А після Металіста я 5 матчів пропустив. Спочатку дали три гри дискваліфікації, а потім додали ще дві. Жахіття!
– То був грубий фол?
– Стовідсоткова симуляція з боку Девіча. У центрі поля трапилася якась зупинка, проти нашого гравця сфолили. Я розумію, що треба йти у чужий штрафний майданчик на «стандарт» і починаю бігти. У цей момент мене притримує Девіч. Фокус уваги зміщено – всі дивляться ще на ту частину, де відбувся попередній фол. У цей час мимоволі я відштовхую руку Девіча, але не ліктем, як це потім вигадали. Формально я вдарив Марко по руці, якою він мене тримав.
– Девіч впав і намагався переконати усіх, що ви влучили в обличчя?
– Так, хоча від такого удару на його обличчі неодмінно була б кров. На жаль, жодна камера цього не помітила. Моя совість чиста – я ніколи не грав у брудні ігри. Міг ногу високо підняти, у носа заїхати в ігровому моменті. Але пальці в очі пхати чи ліктями бити… Давайте говорити відверто. Вся Україна знає про специфіку суддівства тодішнього Металіста.
– Ви щось пояснювали арбітру?
– У той час судді у Харкові роздавали картки направо і наліво. Олег Орєхов вирішив не відставати. Ми добре з ним знайомі, не раз спілкувалися. Але на ту тему не говорили ніколи. Я – не злорадна людина. Просто у рефері не було іншого виходу, ніж судити так, як вони судили.
– На початку бесіди ви згадували про Севастополь та важкі переговори про продовження контракту з президентом клубу Красільніковим. Екс-воротар Севастополя Костянтин Махновський згадував: «Немає жодного футболіста у команді, який би сказав про нього хоч одне добре слово. Робота на окупантів – це максимум Красільнікова». Ви не виняток?
– Людина не дотримується свого слова. Людина фальшива і перевзувається у повітрі. Пригадую, як на зборах у Саках він ходив у красивій куртці з українським Тризубом – Красільніков тоді працював у ФФУ. І робив це доволі промовисто: груди вперед, плечі розправлені. Як справжній патріот. А як він на Львівщину їздив… Гостював у Самборі, коли ми їхали на виїзд у Добромиль. Все йому подобалося. А тут раптова анексія і Красільніков готовий служити окупантам. Це свідчить тільки про одне. Він – слабка людина, яка боїться своєї тіні.
– При ньому у клубі панував безлад?
– У Севастополь я прийшов на зарплату 10 тисяч гривень. Це трохи більше тисячі доларів на той час. У процесі співпраці я бачив, як Красільніков обманював футболістів. Життя усе розставило на свої місця. Севастополь і Крим втратили українську Прем'єр-лігу. Сумніваюся, що вони колись будуть у Прем'єр-лізі російській. Сам процес анексії я не застав. Може, й добре, адже я дуже імпульсивний. Я – українець і де б я не жив, українцем завжди буду. І, мабуть, реагував би на таку несправедливість радикально.
– Махновський розповідав, як перезавантаження у клубі запустив Маріуш Лєвандовскі. Поляк наводив лад усюди: від кухні аж до тренувальної форми.
– В УПЛ ми вийшли без відомих легіонерів завдяки колективній згуртованості. Мешкали у гуртожитку, харчувалися у старій їдальні, самі прали свою форму. Красільніков обмежував усе, що тільки міг. Навіть в контексті екіпірування. У нас було Lotto, але найгіршої якості. Де його шили? У погребі якомусь чи у гаражі, не знаю. Маріуш прийшов у команду, взяв у руки форму і здивувався, як у цьому шматті можна грати. Виключно його прямий контракт із власником Вадимом Новінським дозволив провести радикальні зміни у клубі.
– Одна з головних зірок Севастополя – нападник Юрій Плешаков. Кілька років тому він загинув у Криму за нез'ясованих обставин. Тодішні аванси мали підґрунтя?
– Якщо чесно, я шокований. Не знав, що він загинув. Мені згадується трагедія за участю Владислава Піскуна, коли він практично на наших очах здійснив смертельну ДТП… Щодо Плешакова, то задатки він мав – типова «дев'ятка», потужний форвард. Недарма йому Лєвандовскі організував перегляд у Краковії. Юра був нестандартним, цікавим гравцем. Але свій потенціал Плешаков не реалізував.
– На ваших очах зростав ще один талант – Аркадіуш Мілік. У Польщі інша система виховання молоді?
– Коли я приїхав у Гурнік, то Аркадіушу було 19 років. Ми сиділи поруч у роздягальні, Мілік носив м'ячі у статусі молодого. Аркадіуш пройшов велику школу Адама Навалки, який розгледів потенціал хлопця. Перед клубом стояло завдання – розвивати Міліка і заробити на ньому. Попри це, я вважаю, що його зарано продали. Можна було ще притримати, розкрутити… Зрештою, кар'єра у Міліка вдалася хороша. Польський ринок такий, що після року стабільної гри тебе продають за вигідну ціну.
– Якщо Мілік лише розпочинав, то ваш колишній суперник Северин Ганцарчик закінчував.
– О, розмовляв із Северином буквально місяць тому. Зараз він працює тренером. Ганцарчик з позитивом і теплом згадує період у Металісті та в Україні. Хто б міг подумати – в УПЛ ми грали один проти одного, а потім тісно потоваришували в Гурніку.
– В Екстраклясі ви грали до 35 років. Спокійно тримали рівень?
– На здоров'я ніколи не скаржився. Сам собі казав, що до 35 років гратиму в елітному дивізіоні. Навіть ще рік-два міг побігати. На жаль, Гурнік вилетів у другий дивізіон, прийшов новий тренер. Він розраховував на мене у новій ролі – в якості певного моста між тренерським штабом і гравцями. Клуб робив акцент саме на молодь, а я виходив на підміну. Я відчував у собі сили, ще хотів грати. Та з часом з’явилося відчуття, ніби збираєшся стріляти, але патрони холості. Та скільки холостими можна стріляти? Моя свічка догорала.
– Такий статус у Гурніку дозволив вам пройти плавну трансформацію у тренера?
– Так, двері у тренерську кімнату були відкритими для мене. Я мав тісний контакт з Марціном Брожем. На тренуваннях я відчував, що їду на Жигулях, а молоді хлопці – на Феррарі. Тому я розумів, що час закінчувати настав. Разом із тим, почалася моя тренерська кар'єра. І я щасливий, що вона триває дотепер.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
