Чемпіонат, який усі лають, коли він іде, але якого дуже не вистачає, коли його нема, взяв паузу. В Україні не гратимуть із середини грудня до самого кінця лютого – що, враховуючи непередбачуваність нашого часу, робить із цих 17 турів повноцінною зліпок епохи. Хто може бути впевненим, що те ж Полісся за ці пару місяців не стане клубом, який розпродає склад і рахує кожну копійку? У війну усі живуть одним днем, і футбольні клуби, як атрибут розкоші – мабуть, навіть більшою мірою, ніж прості люди.
Закінченню першої частини сезону ми вирішили присвятити цілий цикл матеріалів. Про персоналії та прізвища ми будемо говорити в наступних частинах, а поки що я просто поділюся тенденціями, які подарувала нам перша частина сезону.
Різниця між першою лігою та УПЛ як ніколи мала
Величезною, термоядерною потужністю у новому сезоні стало Полісся. Команда закінчила чемпіонат на третьому місці, але навіть не результат найкраще відображає суть перфомансу житомирців. Не було взагалі жодної гри, в якій Полісся виглядала б новачком – тобто кимось безпорадним, не готовим до нового рівня.
Програші Полісся були зовсім не за грою: з Дніпром-1 залетіла гармата від Бабенка, Руху та Чорноморцю програли, як мінімум не поступаючись за якістю. Команда, у складі якої більш ніж достатньо гравців ще з першої ліги (Козак, Будкiвський, Кушніренко, Крушинський – та й Смоляков з Інгульця переходив, фактично, звідти), просто не помітила конкуренції на новому рівні.
Хтось скаже, що Полісся посилилося гравцями топ-рівня, і з ними будь-який дурень здатний перестрибнути два рівні. Але згадайте, як тій же Говерлі зовсім не допоміг Одонкор , як довго для збереження місця в еліті (принаймні впевненого) потрібно було оновлення всього складу. Зараз же ЛНЗ, який виходив у вищу лігу лише через перехідні матчі, видає впевнену серію без поразок і планує рятуватися навіть без усіляких “стиків”, та й Оболонь, яка порівняно з першою лігою стала лише слабшою, зберігає шанси.
Полісся всерйоз націлилося на медалі вже у дебютному сезоні, що буде як мінімум повтором рекорду Ворскли у сезоні-96/97. Тоді полтавський клуб одразу після виходу до вищої ліги завоював “бронзу”. І, зважаючи на все, сам наш футбол повернувся приблизно в ті часи. Усі найкращі гравці не просто поїхали – деякі, як Кухаревич, поїхали, навіть не дуже награвшись у вищій лізі. І якщо команди вищої ліги втратили лідерів, зірок, найкращих, то команди першої ліги, зрозуміло, не втратили майже нікого. Відповідно, точкове посилення дозволяє команді злітати нагору, як гравцю з козирними картами.
Чинна УПЛ не приймає складнi форми
До моменту виходу матеріалу Скрипник таки підпише контракт з Металістом 1925? Коли я набираю цей текст, офіційно харків'яни про це ще не оголосили – але вже й сам тренер не приховує факту переговорів. Вже і особа змінника активно мусується (Долганський), і цей хід намагаються піднести як демонстрацію амбіцій “двадцять п'ятих”...
Звичайно, це в кращому разі саме демонстрація амбіцій, а не самі амбіції. На жаль, тренер, який приїжджав в Україну як суперзірка (Зоря звикла грати в єврокубках – і для наступного кроку вперед покликала тренера з успішним досвідом роботи в Бундеслізі!), виявляється все менш актуальним у нових реаліях.
Починалося все чудово: Скрипник повернув луганчанам бронзові медалі після двох років паузи. Але варто було початися війні, як у людини перестало виходити хоч щось. Спочатку п'яте місце завдяки величезному фарту, потім виліт від грузинської Дiли – і нарешті відсутність навіть імітації боротьби за єврокубкову зону. Він виявився не потрібним однією з найстабільніших команд ліги – і, як наслідок, йде до колективу з напевно гарною зарплатою, але мінімумом перспектив. Зараз місце в єврокубках “двадцять п'ятим” і близько не світить, а все, що стосується двадцять п'ятого року, неймовірно далекий обрій планування для всієї України.
До речі про величезний фарт. Коли команда в останніх чотирьох турах чемпіонату відіграє 9 очок відставання, це завжди не лише героїзм одних, а й дурість інших. І цю дурість організувала саме ставка прямого конкурента Ворскли на естетичний, гарний футбол. Ротань так любив контроль м'яча, так насаджував європейський підхід (з шоколадками найкращим на тренуваннях!), що за один рік дійшов від претензій на топ-3 до боротьби за виживання.
Чемпіонат України стає середовищем, у якому чим простіше, тим краще. Це складно пояснити однією-двома тезами, але вже той факт, що хороші гравці з України прагнуть виїхати, а дорога займає десятки годин, формує картину, в якій треба спрощувати гру. Мудрик поїхав, тому мудро погано і неправильно. Будь-яка комбінаційна гра призводить до ляпів на своїй половині поля – і це, до речі, легко зрозуміло. Надто невисокий бюджет, щоб мати можливість набирати найкращих захисників, надто короткі контракти, щоб вибудовувати оборону довго.
“Чим далі від воріт, тим ближче до каси”. Стара футбольна приказка стає як ніколи актуальною, бо Ворскла з Олександрією, так би мовити, по черзі продемонстрували безперспективність складних форм. Олександрійці більше у першій частині року, полтавці більше у другій, але у будь-якому разі хвалені “ромб”, “пресинг”, “тiкi-така” та інші атрибути солодкого футбольного життя завдали лише шкоди. Який сенс намагатися розігрувати пас, якщо Шевченку просто дарує голи? Який сенс грати з високою лінією оборони, якщо Чеснаков саме через це програє у забігах, навіть коли має п'ять метрів фори?
І взагалі, успішні в Україні ті, чию силу можна пояснити однією-двома тезами. Дніпро-1 демонстрував неймовірний темп за Максимова. Чому? Він збудував броньовану оборону навколо Сарапія, Сватка та Бабенка, одного забитого стало вистачати у левовій частині матчів. У чому сила Полісся? Ривки Макуани просто підривають захист суперників. У чому хайскіл Кривбасу? Дібанго перевантажує фланг суперника. Все просто, зрозуміло – і, напевно, сила ще й у тому, що 5-7 середніх гравців чітко розуміють маневр і не забивають голову 33 варіантами виходу з оборони.
Грандів не боїться ніхто
Досить про сумне. У нас найцікавіший чемпіонат за багато років. Боротьба ведеться на всіх рівнях і, головне, без знижок на авторитети. Шахтар виходить проти напівдубля Ворскли – і виявляється не в змозі врятувати навіть нічию. Динамо грає на полі Полісся, отримує чисельну перевагу – і... див. попередній пункт.
До нового, важкого часу звикнути дуже важко – і чим вище ти забрався в ситі часи, тим важче тобі звикати до голодних. Усі аутсайдери та завсідники першої ліги ніби служать живою ілюстрацією анекдоту про бібліотекаря, який каже: “Подумаєш, криза – всі просто почнуть жити, як я”. Подолати труднощі, склепати непогану оборону, незважаючи на п'ять втрат у складі – це хліб команд на кшталт ЛНЗ, боси якої прямо говорили, що це не вони досягли прогресу, а УПЛ опустилися до їхнього рівня.
Динамо з Шахтарем звикли жити в розкоші – і нібито відвикли обходитися мінімумом. Найкраще це помітно при погляді на їхню оборону: “гірники” збирають якусь команду ветеранів, а кияни загалом розпочали сезон із одним із слабких центрів захисту у всій лізі. Можна довго говорити про небажання найсильніших їхати в Україну, але коли бачиш того ж таки Шабанова у Поліссі, а Бескоровайного у Кривбасі, починаєш думати, що причина в іншому.
Дві команди, які виграли усі чемпіонати України останніх тридцяти років, думали пройти весь сезон на чистих м'ячах. В атаці зірки були в обох, Динамо ще й класно посилилося у завершення, а про захист клуби, таке відчуття, просто не стали думати. Коли Таловєров після чудового молодіжного Євро був не потрібен Славії і в результаті навіть оренди в якийсь із грандів не “удостоївся” – це показник, що дехто хотів упоратися з простими смертними однією лівою.
Дуже приємно, що це їм не вдалося.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
