Не всі тренери корисні. Чи варто звільнити Реброва за провал на Євро?

Збірна України 28 Червня, 12:22 675
Не всі тренери корисні. Чи варто звільнити Реброва за провал на Євро? | 19-27
Спроба порівняти роботу іноземного та українського тренерів у збірних України з різних видів спорту.

Цей текст спочатку мав бути присвячений сенсаційній перемозі чоловічої волейбольної збірної України у Золотій Євролізі. Однак наступного дня після неї футбольна збірна нашої країни зіграла свій стартовий матч на Євро-2024 у Німеччині. Контраст ситуацій в обох командах з результатами на важливих міжнародних турнірах виявився настільки разючим, що повз нього пройти в мене не вийшло. Тож вирішив зробити певний порівняльний аналіз виступів збірних у двох різних видах спорту. Як то давно заведено, починаємо з хороших новин, тобто, з волейболу.

Передумови приходу до збірної Рауля Лосано

Скажемо відверто: у чоловічому волейболі хороших новин не очікувалося. Вже мінімум рік триває конфлікт провідних гравців збірної з федерацією волейболу України. Нечастий випадок, коли у суперечці спортсменів та чиновників саме аргументи останніх виглядають значно переконливішими. Адже й тренувальний процес було організовано якісно, й обумовлені призові виплачувалися, а однозначно найкращій за складом в історії України збірній, так званому «gold generation», веденому тодішнім капітаном Олегом Плотницьким, все чогось не вистачало. То грошей хотілося побільше та пошвидше, то зовсім до абсурду доходило. Наприклад, з гравцями не порадилися перед зміною тренера команди. Хотілося б, звісно, подивитися, в якому клубі чи збірній будь-якого виду спорту про вибір наставника питають у гравців.

Як виявилося згодом, питання тренера виявилося ключовим. Латвієць Угіс Крастіньш очолював збірну протягом восьми років і саме під його керівництвом проходило становлення «золотого покоління» команди. Були й серйозні досягнення: перемога у Золотій Євролізі-2017, чвертьфінал ЧС-2022, чвертьфінал ЧЄ-2023. Проте атмосфера у команді у 2023-му році геть зіпсувалася, почалися конфлікти, й у чвертьфінал європейської першості збірна пробилася, не показуючи якісного волейболу. Велику роль зіграла удача, адже посісти у групі з шести команд третю позицію лише з двома перемогами у п’яти матчах потрібно було ще примудритися. Ба більше, у 1/8 фіналу українцям дісталася сенсаційна Португалія, а не якась із команд, наближених до топів. Португальців наша збірна обіграла, поступившись потім словенцям. А проблеми з грою невдовзі лише посилилися, призвівши до невдачі в олімпійському кваліфікаційному турнірі.

Навіть з дивану було видно, що Крастіньш втратив контроль над роздягальнею. Головною людиною там став, безумовно, найкращий український волейболіст, уже згаданий Плотницький. Але найкращий гравець далеко не означає – лідер команди. Особливо, якщо хапає великого розміру зірку.

Після завершення контракту Крастіньша, у квітні поточного року новим головним тренером збірної було призначено аргентинця Рауля Лосано. Він багато років працював зі збірними доволі міцними, але все ж другого ешелону світового волейболу. Найбільші побоювання викликав вік наставника. Все ж, 67 років – поважна цифра для нового серйозного виклику. Миттєво Лосано на голову звалилася велика проблема. Одразу 8 збірників або зовсім проігнорували виклик до національної команди, або, скажімо так, не надали стовідсотково аргументованих пояснень стосовно свого неприїзду. Це Олег Плотницький, Василь Тупчій, Ілля Ковальов, Дмитро Терьоменко, Горден Брова, Тимофій Полуян, Ян Єрещенко, Віталій Щитков. Перші п’ятеро входили до стартового складу команди Угіса Крастіньша. Щитков же був основним зв’язуючим до минулого року, коли конфлікт між гравцями та федерацією став надбанням громадськості; саме тоді Віталій був виключений зі збірної. За великим рахунком, із основи «gold generation» залишився лише центральний блокуючий Юрій Семенюк. Людина з абсолютно нетиповою спортивною долею. Адже Юрій працював вантажником у супермаркеті, де на двадцятирічного хлопця зі зростом 210 см випадково звернули увагу та запросили на волейбольне тренування. За десять років він став топовим європейським гравцем та цієї весни разом з польським «Проєктом» виграв свій перший євротрофей – Кубок виклику. Тільки Семенюк виявився непідвладним для зіркової хвороби, що підкосила збірну України.

Сенсаційна перемога у Золотій Євролізі

Перед Раулем Лосано постала проблема – зібрати команду фактично з нуля. За місяць, який залишався до старту Золотой Євроліги. Нетривіальне завдання. Довелося збирати з Суперліги всіх готових грати, переглядати їх та закладати фундамент нової команди. До заявки збірної потрапив навіть суперветеран 42-річний центральний блокуючий Микола Рудницький. І не тільки потрапив до заявки, а й, трохи забігаючи наперед, скажемо, що виходив на майданчик та набирав важливі очки.

За місяць підготовчих зборів Лосано більш-менш визначився зі стартовим складом збірної. Зв’язуючий – Сергій Євстратов, діагональний – Данило Уривкін, догравальники – Дмитро Янчук та Євген Кісілюк, центральні блокуючі – Юрій Семенюк та Максим Дрозд, ліберо - Олександр Бойко. Вже перший матч мав показати силу чи слабкість нашої команди, адже у суперниках були чвертьфіналісти минулого чемпіонату Європи – румуни. Стартова партія підтвердила побоювання: гра збірній України відверто не вдавалася. А далі за справу взявся 22-річний Данило Уривкін, який не є гравцем старту навіть у своїй клубній команді «Епіцентр-Подоляни». Він набрав найбільше очок у команді, і українці здобули перемогу в чотирьох сетах. Так само найкращим виявився Уривкін і наступного дня, в матчі з Азербайджаном. Правда, тут суперник був відверто слабеньким, і спортивних подвигів для звитяги здійснювати не довелося.

Третя гра проти міцної збірної Чехії стала найбільш невдалою на попередньому етапі. Чехи просто виглядали більш класною командою, і, незважаючи на виграш українцями одного сету, особливих шансів не проглядалося. Наступна ж перемога над Люксембургом була легкою та цілком прогнозованою.

П’ятий матч із командою Португалії мав велике турнірне значення для обох збірних. Українцям потрібно було перемагати, бажано в трьох або чотирьох сетах, щоб забронювати собі місце у Фіналі чотирьох. Португальці потребували звитяги для продовження боротьби за потрапляння туди. Після трьох перших сетів попереду були українці – 2:1, а ось у четвертій партії піренейці вели з великою перевагою – 19:11. Взагалі-то така різниця у професійному волейболі вважається фактично невідіграваною. Але. Після зняття з подачі суперників у нашої збірної на подачу вийшов Дмитро Янчук, а на передню лінію з лави – Микола Рудницький. І фантастика стала реальністю. Класні подачі першого та досвід разом із гренадерськими габаритами другого дозволили українцям зрівняти рахунок. А потім вдалося й дотиснути у кінцівці деморалізованого суперника. Ця перемога не тільки вивела Україну у фінал чотирьох, а й назвала опонента по півфіналу – команду Чехії. Останній матч попереднього етапу вже не мав турнірного навантаження, проте боротьба з бельгійцями вийшла запеклою. Суперник переміг у п’яти партіях.

Тим не менше, вихід у Фінал чотирьох видавався великою несподіванкою. З абсолютно новим складом та новим тренером, який мав місяць, щоб із гравців, що майже не грали на такому рівні, зліпити конкурентоспроможну команду. Після шести зіграних матчів стали зрозумілими принципи побудови гри від Рауля Лосано.

По-перше, це швидкість волейболу, і при цьому різноманітність комбінацій. За можливості заграється перший темп, адже одним із центральних блокуючих є Юрій Семенюк, ментальний лідер команди. Але при цьому друга передача може піти в будь-яку іншу зону, дезорієнтуючи блок.

По-друге, Лосано використовує широку ротацію складу. Якщо Крастіньш грав усі матчі однією сімкою, використовуючи заміни лише як спосіб дати відпочити комусь із лідерів, коли долю партії вже вирішено, то аргентинський наставник після середини сетів часто змінював гравців навіть за позитивного рахунку, щоб зберегти швидкість в атаці. Замість зв’язуючого Сергія Євстратова періодично у такі моменти виходив Дмитро Долгополов, чиї паси є більш темповими, хоч і не завжди очікуваними нашими атакуючими гравцями. А шикарний одиночний блок Долгополова потужному хорватському догравальнику Марко Седлачеку, напевно, досі у пам’яті багатьох волейбольних уболівальників.

По-третє, проблеми нашого «gold generation» є в принципі типовими для українського волейболу. Прийом подач, особливо планерів, продовжує у збірній шкутильгати. Проблемною ще з часів відсторонення від збірної Віталія Щиткова залишається позиція зв’язуючого (ось ще чому Долгополов виходив на майданчик частіше, ніж це, мабуть, планувалося). У такій ситуації Лосано зробив ставку на козир цього складу. А ним, безумовно, є подача. Те, що багато років було ахіллесовою п’ятою збірної, нарешті, почало працювати так, як треба. І це повною мірою відчули на собі наші суперники у головних матчах Євроліги.

Півфінал проти чехів нагадував матч попередньої стадії тільки більшу частину першого сету, аж до рахунку 16:19. Тут несподівано виблиснув наш догравальник Олександр Наложний, який вийшов на заміну, забив п’ять з п’яти в атаці, і на більше-менше українці таки забрали партію. Далі особливої боротьби вже не було.

У головному матчі Золотої Євроліги Україна зустрілася із господарями Фіналу чотирьох, волейболістами збірної Хорватії. Зрозуміло, що суперники виглядали фаворитами, і за підтримки своїх фанів хорвати мали відчутну перевагу у першій партії. Тільки у кінцівці українці змогли скоротити розрив до мінімального, але не більше. А ось другий сет наша команда провела впевнено, не випустивши суперника з 20-ти очок. Вирішальною у матчі стала третя партія, яку сміло можна називати португальським дежавю. Після рахунку 8:15 Євген Кісілюк та Віктор Шаповал потужними подачами просто знищили хорватський прийом. Правда, коли українці повели 24:21, то дозволили суперникам зрівняти рахунок, але на більше-менше сет залишився за нашими хлопцями. Такого удару господарі не витримали й абсолютно без шансів програли четверту партію. Україна – чемпіон Золотої Євроліги! Те, що здавалося ненауковою фантастикою перед стартом турніру, стало реальністю. Як це стало можливим? Судячи зі слів українських збірників, завдяки праці, праці і ще раз праці під орудою хорошого спеціаліста. Ніби нічого нового, але ж наскільки складно виконати!

MVP фіналу назвали Євгена Кісілюка, але варто відзначити й Дмитра Янчука, який провів найбільше часу на майданчику за всі ігри, і у вирішальних двох матчах виглядав справжнім лідером. Не варто применшувати й роль капітана Юрія Семенюка, який дограв фінал із очевидним пошкодженням (порівняйте цю жертовність із вчинками попереднього капітана). А взагалі – всі молодці! І подяка Раулю Лосано, обов’язково!

Після перемоги у Золотій Євролізі на збірну України очікують матчі Кубка претендентів за право наступного сезону виступати, так би мовити, у вищому дивізіоні для збірних з волейболу – Лізі націй. Кубок претендентів пройде у Китаї з 4 по 7 липня, участь візьмуть вісім команд, перший матч Україна зіграє проти Чилі. До Ліги націй проб’ються переможець змагань, а також збірна, яка матиме найвищий рейтинг. Саме збірна України наразі має найвищий рейтинг серед учасників Кубка претендентів. Трохи більше, ніж на 20 очок, українці випереджають бельгійців. Якщо оцінювати шанси потрапити до Ліги націй саме за цим показником, вийде відсотків 90. Але, звичайно, краще не рахувати відсотки, а стати переможцем турніру та пройти до Ліги націй автоматично.

Перед Раулем Лосано та командою знову стоятиме серйозний виклик, адже до всіх попередніх проблем зі складом додасться відсутність у Китаї з різних причин Юрія Семенюка, Дмитра Янчука, Миколи Рудницького та Олександра Бойка. Тобто, трьох гравців з уже трохи награної стартової сімки. До команди довикликані молоді волейболісти й уже зовсім цікаво подивитися, як впорається з черговими труднощами аргентинський наставник.

Провальний рік футбольної збірної України

А ось тренер футбольної збірної вже впорався. Та так, що краще не згадувати, а згадати потрібно. Після відбіркового циклу я вже писав свої враження від виступів збірної під керівництвом Реброва. Маючи ледь не найкраще в історії футбольне покоління, не зіграти жодного якісного матчу у відборі треба було ще примудритися. Вже тоді подальші перспективи команди виглядали вкрай туманними. Найцікавіше, що за той матеріал я отримав хвилю хейту від уболівальників. Ніби багатьом муки наших футболістів сподобалися. Справа, звичайно, була в іншому. Реальність полягала в тому, що жоден із спортивних журналістів та футбольних експертів серйозно не критикував команду Реброва. Здебільшого навпаки, хвалили, хоч і важко збагнути, за що. У нас же як заведено: люди більше вірять, як в анекдоті, чесним словам інших, ніж власним брехливим очам. Та якби те стосувалося лише футболу! Всі ж пам’ятають сумнозвісні 2-3 тижні, на які у орків вистачить ракет, чи каву в Ялті влітку 2023-го. Якщо хоч трохи проаналізувати, очевидний же абсурд, але більшість вірила. По телевізору ж сказали!

Для футбольної збірної така «тепла ванна» вилилася навесні у валідольний плей-оф до Євро. Якщо казати чесно, команду Боснії та Герцеговини українці пройшли тільки за допомогою футбольного дива, яке від них зовсім не залежало. Бо за перші 85 хвилин ігрового часу біля воріт команди, що у своїй відбірковій групі випередила тільки Ліхтенштейн, набравши майже вдвічі менше очок, ніж суперкоманда Люксембургу, не було створено жодного навіть напівмоменту. А самі при цьому пропустили. Проти «автобусу» біля чужого штрафного Україна просто не знала, що робити. Боснійці відчули таку самовпевненість, що навіщось побігли забивати другий. Не вистачило банально холоднокровності слабенькій команді. І отримали на контратаці у майже виграному матчі. Після чого розвалилися та пропустили ще один гол. Але заслуга саме нашої збірної тут мінімальна. Куди більшу роль зіграв черговий прояв фарту.

У фінальному матчі плей-оф проти Ісландії, не набагато сильнішої за Боснію, Україна знову пропустила першою, вже вкотре за Реброва проваливши стартову сорокап’ятихвилинку. Добре, що хоч тут обійшлося без допомоги футбольних богів, адже у другому таймі дійсно вдалося переломити хід подій та забити двічі. Однак головне питання ще з відбору продовжувало висіти у повітрі: що з таким футболом команді робити на чемпіонаті Європи? І знову на обговорення громадськості жоден так званий експерт цього питання не виніс. Так, ніби все було здорово та йшло за планом.

При жеребкуванні фінальної частини Євро збірній України вчергове пощастило. Знаходячись у четвертому кошику, отримали з другого та третього команди Румунії та Словаччини. Що за рейтингом, що за сукупною вартістю гравців від Transfermarkt ці команди перебували серед аутсайдерів у списку тих, що потрапили на турнір. До того ж, Бельгія з першого кошика зі своєю зміною поколінь точно була найкращим варіантом. Знову фарт, фарт і ще раз фарт.

Склад збірної України виглядав солідно. Тут і Андрій Лунін, який ледь не власноруч затягнув «Реал» у фінал Ліги чемпіонів. І Ілля Забарний, один з найкращих молодих центральних захисників АПЛ. І Артем Довбик, найкращий бомбардир Ла Ліги, і Віктор Циганков, що теж провів блискучий сезон у «Жироні». Ряд інших легіонерів, які хай і не виглядали у своїх клубах настільки добре, але відіграли сезон у не найгірших командах із топ-ліг Європи. Георгій Судаков та Микола Шапаренко, готові після Євро з УПЛ йти на підвищення за десятки мільйонів євро. Тільки одна проблема. Цілий рік команда з дійсно хороших гравців не грала, а мучилась. Чому? Я б відповів давньою приказкою. Військо баранів, очолюване левом, завжди переможе військо левів, очолюване бараном. Не будемо, звичайно, порівнювати нікого з людей із тваринами, щоб уникнути образ, але суть є зрозумілою. Одинадцять гравців, які б вони не були майстерні, робить командою головний тренер. Або не робить, як у нашому випадку.

Три контрольні матчі, зіграні перед Євро, знову залишили більше питань, ніж відповідей. Очевидною здавалася думка, що награвати основу потрібно в матчі з Польщею. Адже суперників рівня Німеччини у групі немає, як і рівня Молдови. Поляки, хоч за тактичними побудовами відрізняються від румунів та словаків, приблизно рівні з ними за силою. Відповідно, на них і варто випускати плюс-мінус той склад, який планувався на перший матч Євро. А вже потім на Молдову ставити напіврезерв – хай трохи потренуються «на кішках». Ребров усе зробив з точністю до навпаки. Що йому дали ті чотири голи від основи молдованам – загадка.

Зате самовпевненості точно додалося. Ось і отримали в першій же грі Євро три від румунів, абсолютно без шансів на порятунок. Вже звичний наш фарт цього разу зіграв за суперників, адже на три голи вони точно не напрацювали. А більше розраховувати не було, на що. Колективна гра знову відсутня, що у другому таймі призвело до збивання на індивідуальні дії та повного бардаку на полі. Наварив у такій ситуації навіть зазвичай незворушний Лунін. І до всього, ще й бельгійці програли словакам, знизивши до нуля вірогідність того, що в останньому турі їм нічого вже не буде потрібно. Удача пішла, а окрім неї, в Реброва весь рік нічого не було. Чемпіонат Європи програно буквально в першій же день боротьби у групі Е.

Незважаючи на необхідність будь-що перемагати словаків у другому турі, збірна України вчисту провалила перший тайм зустрічі, і лише завдяки Анатолію Трубіну, який замінив у воротах Луніна, пропустила тільки один м’яч. Все ж після перерви українці схаменулися та невдовзі провели першу якісну багатоходову комбінацію за два матчі, що завершилася влучним ударом Шапаренка. На жаль, та комбінація так і залишилася єдиною, однак вчасно свою індивідуальну майстерність показав Яремчук, вивівши за десять хвилин до кінця гри збірну України вперед. Час, що залишився до фінального свистка, команда героїчно відбивалася і перемогу таки втримала.

Гра, продемонстрована збірною у перших двох матчах проти далеко не топових суперників, залишала небагато надій на вихід із групи. Адже у поєдинку з бельгійцями за певних розкладів Україні не вистачало навіть нічиєї. Достатньо було румунам та словакам зіграти внічию у паралельному поєдинку, то тільки перемога виводила б нашу команду в 1/8. Ясна річ, що коли нічия влаштовує в останньому турі групової стадії обидві команди, то вона й стається.

Як збирався Сергій Ребров перемагати Бельгію, залишилося загадкою. Суперники, хоч і знаходяться на третьому місці у рейтингу збірних ФІФА, нічого особливого у попередніх двох матчах не показали, дуже ліниво провели вони й третю гру, хоч за нічиєї виходили у плей-оф одразу на Францію. Але то їхні проблеми. Нас повинно цікавити, що збірна України не продемонструвала теж приблизно нічого. Матч із мінімумом гострих моментів закінчився нулями на табло. Можна казати про проблеми зі складом, адже гру пропускали обидва наші основні вінгери Мудрик та Циганков, але навряд чи їхня присутність чимось зарадила б. Із Румунією обидва були в старті - і що? Не має великого значення стартовий склад чи тактична розстановка, якщо нормально не відпрацьовані командні взаємодії. І навпаки, навіть граючи другим-третім складом під орудою грамотного фахівця, можна здобути результат. Спитайте у Рауля Лосано - він знає.

А футбольна збірна України безславно залишає Євро-2024. Можна, звичайно, казати про нефарт, адже з чотирма очками посісти четверте місце у групі, коли прохідними з третьої позиції в інших групах були три очки, неприємно. Однак скільки можна сподіватися виключно на удачу? За грою збірна навіть на потрапляння на Євро не награла, пощастило з Боснією. Це якщо не згадувати попередню європейську першість, де команді ще Андрія Шевченка, вибачте, перло, як переможцю лотереї. Скільки ж можна?

Хто винен і що робити?

Як оцінити останній рік виступів національної збірної? Мені вистачить одного слова – провал. Жодного якісно проведеного повного матчу. Муки з абсолютно всіма командами від явних аутсайдерів типу Мальти до трохи слабших від нас на папері Румунії чи Словаччини. Майже в кожній грі, за винятком, мабуть, номінально домашнього матчу проти Македонії, ігрова яма від одного тайму до цілого матчу. З топовими збірними здобуто три нічиї, які до активу занести важко. Відбиватися всю гру, проводячи по дві-три контратаки за 90 хвилин, маючи у складі чимало творчих гравців – такий собі успіх. Особливо показовим у цьому плані є нічия з Італією в останньому матчі відбору. Коли нічия дорівнює поразці, наатакувати на показник очікуваних голів у 0,33 ще треба зуміти. А потім пів року розповідати, як команду вбив суддя, що у доданий час не призначив сумнівний пенальті на Мудрику. Хто завгодно винуватий у нашій невдачі, окрім нас самих. Все, як завжди.

Чому все настільки сумно? Тому, що не проглядається колективна гра. Сам по собі склад із хороших виконавців із топових ліг нічого не дає. Футбол – це командний вид спорту. А саме з командними діями величезні негаразди. В обороні це виливається у дірки та пожежі, які можуть з’явитися будь-коли та будь-де. В атаці – невміння виходити з-під пресингу через невдалі командні переміщення. Нездатність розкривати насичену оборону суперників з тієї ж причини. Коли немає належного руху, то нема з ким обігратися в пас. Немає пасу – немає футболу. Аксіома.

Хто винен і що робити? Вмикаємо логіку. Єдиний гравець збірної, кого можна відзначити на Євро – Анатолій Трубін. Воротар, зрозуміло, навіть при слабкій грі команди в цілому, здатен виблиснути індивідуальними діями при захисті власних воріт. Якщо з польових гравців виділити нема кого, значить, усі вони зіграли меншою чи більшою мірою погано. Відповідно, у своєму невиразному виступі винні не вони, а ті, хто ось так підготував їх до турніру. А саме, тренерський штаб. Найперше – головний тренер. Якщо людина за рік роботи не здатна налагодити командні взаємодії, її потрібно прибирати з посади. І в цьому, гадаю, полягатиме основна складність. Адже, незважаючи на низький рівень демонстрованої протягом каденції Реброва гри, критики на свою адресу він майже не отримував. Яка там критика, якщо навіть після матчу зі словаками у пресі всерйоз обговорювалося питання, чи можна вважати Реброва топ-тренером. Ну дещиці ж буквально не вистачає до Анчелотті з Клоппом! А потім із самою Бельгією внічию зіграв! Неважливо, що кращі роки бельгійської збірної вже пройшли. Неважливо, що цей результат нічого не дав у плані продовження боротьби на турнірі. Неважливо, що Україна посіла останнє місце у «групі життя». Ціла нічия ж! І ще перемога над словаками! Як за це можна критикувати?

Взагалі, складається враження, що деяких наших тренерів критикувати просто не можна. Той же Віктор Скрипник з 2019-го року, коли він повернувся в український футбол, невпинно лише деградує, як тренер. При тому, що у нові команди завжди приходив під певні фінансові гарантії. Зараз дотренувався вже до вильоту у Першу лігу з останнього місця з «Металістом 1925», командою з середнім для УПЛ складом. Хтось бачив хоч один різко критичний матеріал на адресу Скрипника? Ні, він продовжує вважатися одним з найкращих українських тренерів. А, наприклад, серба Ненада Лалатовича, який провалився із «Зорею», пилососили, аж гай шумів.

Впевнений, що розносів експертами Реброва ми теж не побачимо. Оскільки голова УАФ Андрій Шевченко не має репутації дуже рішучої людини і часто покладається на думку оточуючих, чи звільнить він у такій ситуації свого товариша та колишнього партнера по нападу? Сильно сумніваюся. Чи напише сам Ребров заяву за власним бажанням? Сумніваюся ще більше. Куди ж він подінеться від тренерської мрії свого життя? А це означатиме продовження ери «динамівських сердець» у збірній з усіма наслідками, що витікають із цього. Одне з найкращих поколінь в історії українського футболу продовжуватиме страждати на полі.

Просто порівняйте з волейбольною збірною, де досвідчений іноземний фахівець із другого-третього складу команди зробив переможців Золотої Євроліги. Нашому ж футболу за наявного підходу подібні успіхи ще довго не загрожуватимуть. Адже шанси на прогрес зараз є лише у разі приходу іноземця на посаду головного тренера. Тільки шанси, бо ніхто не застрахований від умовного Лалатовича. З українцями на чолі немає навіть шансів. Доводиться знову повторювати: гравці в нас є, тренерів нема…

Станіслав МАТУСЕВИЧ