Фабула міфу виглядає приблизно таким чином. У 1942 році в окупованому Києві німецька влада організувала матч між гравцями «Динамо» та командою «Люфтваффе». Голодних та виснажених киян лякали розстрілом у разі їхньої перемоги. Під час гри німці за підтримки свого судді грали надзвичайно грубо, ламали наших. Проте кияни розтрощили окупантів, десь так 6:1 чи 5:1, на радість місцевим глядачам. Суддя навіть дав фінальний свисток раніше, щоб зменшити ганьбу. А після матчу динамівців таки розстріляли у Бабиному Яру.
Гарно, героїчно, потужно. Але об’єктивний аналіз демонструє, що ми маємо чергову версію старого радянського анекдоту, який завершується словами: «Так, але не Петросян, а Саркісян, не у шахи, а в карти, й не виграв, а програв». Тобто, все було так, але трішечки не так.
То що ж там було насправді? Давайте подивимось.
Історичні факти
«Матчем смерті» вважається гра, що відбулася 9 серпня 1942 року на київському стадіоні «Зеніт» (нині – «Старт») між командами «Старт» (1-й київський хлібзавод) та «Флакельф» (команда німецьких льотчиків та зенітників). Вона завершилась перемогою господарів з рахунком 5:3. Згідно з легендою, після матчу на знак помсти гітлерівці розстріляли київських футболістів, зокрема, чотирьох, яким поставили пам’ятник біля стадіону «Динамо».
Насправді то був один з десяти матчів, які зіграла влітку 1942 року в окупованому Києві команда «Старт», створена з гравців (чинних та колишніх) київських клубів «Динамо» та «Локомотив», і ще декількох колишніх футболістів. Збереглись афіші всіх матчів, де зафіксовані склади київської команди. Загалом за неї зіграли 17 гравців.
Всі матчі, що були зіграні командою «Старт» (окрім першого, який відбувся на стадіоні Палацу спорту (нині – НСК «Олімпійський»), пройшли на стадіоні «Зеніт».
- 7 червня. «Старт» – «Рух» (українське спортивне товариство) 2:0.
- 21 червня. «Старт» – збірна угорського гарнізону 7:1.
- 28 червня. «Старт» – збірна артилерійської частини (Німеччина) 7:1.
- 5 липня. «Старт» – «Спорт» (українське спортивне товариство) 8:2.
- 17 липня. «Старт» – військова команда RSG (збірна залізниці, Німеччина) 6:0.
- 19 липня. «Старт» – MSG. Wal. (угорська частина) 5:1.
- 26 липня. «Старт» – GK SZERO (збірна угорських частин) 3:2.
- 6 серпня. «Старт» – «Флакельф» (Німеччина) 5:1.
- 9 серпня. «Старт» – «Флакельф» (Німеччина) 5:3.
- 16 серпня. «Старт» – «Рух» 8:0.
Непереможність «Старту» пояснюється тим, що в команді виступали досвідчені професіонали, яким протистояли звичайні аматори.
Склад команди «Старт» у матчі 9 серпня, який подається як «матч смерті» (з замінами): Микола Трусевич, Олексій Клименко, Іван Кузьменко, Михайло Свиридовський, Микола Коротких, Федір Тютчев, Михайло Путистін, Василь Сухарєв, Володимир Балакін, Михайло Мельник, Макар Гончаренко, Павло Комаров, Юрій Чернега, Петро Сотник.
Четверо учасників «матчу смерті» згодом були страчені німцями: воротар Микола Трусевич, захисник Олексій Клименко, півзахисники Іван Кузьменко та Микола Коротких. Саме їм у червні 1971 року було поставлено монумент на стадіоні «Динамо».
Утім, страта цих гравців не мала відношення до «матчу смерті». Трусевича, Кузьменка та Клименка, які працювали на хлібзаводі, разом зі ще шістьма гравцями (Путистін, Гончаренко, Тютчев, Свиридовський, Балакін, Комаров) 18 серпня заарештували та відправили до Сирецького концтабору.
Головна версія: за доносом у тому, що динамівці мали відношення до НКВС. За версією Макара Гончаренка, донос зробив Георгій Шевцов, голова товариства «Рух», після розгромної поразки його команди від «Старту» в останньому матчі (16 серпня).
За версією Михайла Свиридовського, доніс на динамівців Георгій Вячкіс, фізкультурний діяч, колишній чемпіон України з плавання, колаборант, що співпрацював з гестапо.
24 лютого 1943 року Трусевич, Кузьменко і Клименко були розстріляні серед інших в’язнів концтабору. Версії причин страти: помста німців за диверсію на заводі спорттоварів; покарання за те, що один з в’язнів вдарив лопатою собаку коменданта табору; покарання за те, що група в’язнів, яку вивозили на роботи в місто, хотіла вбити конвоїра. В’язнів вишукали та розстріляли кожного третього (варіант – кожного п’ятого)… Федір Тютчев, який теж стояв у тій шерензі, напевне, знав правду, але він помер 1959 року, не сказавши про ті події ані слова.
Щодо Миколи Коротких, його ще 6 вересня 1942 року видала гестапо рідна сестра – як колишнього службовця НКВС. У нього знайшли фото у формі НКВС й закатували до смерті.
Окреме питання, на якому не робили акцент за радянських часів: яким чином така велика кількість класних футболістів опинилась в окупованому Києві?
По-перше, до основного складу «Динамо» станом на червень 1941 року входили лише троє учасників майбутнього «Старту»: Трусевич, Клименко і Комаров. Гравців основного складу переважно було евакуйовано. Більшість інших спортсменів опинились у лавах частин Червоної армії, що були швидко розбиті влітку 41-го та повернулись додому. Решта просто не змогли (або не захотіли) залишити Київ до здачі міста німецькій армії.
Коли окупаційна влада почала налагоджувати в Києві культурне та спортивне життя, у місті було створено декілька футбольних команд. Однією з них став «Старт», який організував директор хлібзаводу №1 чех Йосип Кордик, великий фанат футболу. Через Миколу Трусевича він залучив до команди вісім гравців, яких оформив робітниками на завод. У голодному Києві то був великий стимул. Решта гравців працювали у різних установах (міська управа, поліція).
У секції фізкультури і спорту міської управи «Старту» виділили спортивну форму та інвентар. У наявності були лише червоні футболки – тож навмисного прорадянського наміру (на якому потім робили акцент в радянській літературі) команда не мала: просто що дали, у тому й грали.
І ще факт (неперевірений): хоч перед початком матчу проти «Флакельфу» кияни були змушені зігувати, вітаючи суперників, вони вигукнули не «Хайль Гітлер!», а традиційне «Фізкульт-привіт!»
Радянський міф
Навіть сама поява терміну «матч смерті» є предметом міфологізації. Вважається, що його першим вжив письменник Лев Кассіль у статті в газеті «Известия». Проте ані дата виходу газети, ані назва статті Кассіля ніколи не вказувались. Насправді статтю, у якій вперше згадувався футбольний матч в окупованому Києві, написав воєнний кореспондент Євген Крігер, вона вийшла в «Известиях» 16 листопада 1943 року під назвою «Так было в Киеве».
До речі, за романом Льва Кассіля «Воротар республіки» у 1936 році було поставлено кінофільм «Воротар», де в ролях футболістів збірної СРСР та команди «Чорні буйволи» зіграли гравці київського «Динамо». Серед них було декілька учасників київської серії «Старту».
А власне назву «Матч смерті» створив письменник Олександр Борщаговський – так звалась його кіноповість, написана по гарячих слідах, яка друкувалась в газеті «Сталинское племя» (серпень-вересень 1946 року). Але за два роки Борщаговський став «космополітом номер один», саме з нього почалась велика антисемітська кампанія, спочатку скерована проти групи театральних критиків. Борщаговському на певний час стало не до літературної діяльності, й тільки 1959 року вийшла його повість «Тревожные облака», яку потім було екранізовано як «Третій тайм» (1962), за його сценарієм.
Того ж, 1959 року, у видавництві «Фізкультура і спорт» вийшла повість Петра Сєвєрова і Наума Халемського «Последний поединок» з коротким вступним словом Володимира Балакіна, учасника «матчу смерті». Суперників киян було названо командою «Люфтваффе» – слово знайоме, на відміну від «Флакельф», та й солідніше.
Фільм «Третій тайм», добре зроблений талановитим режисером Євгеном Кареловим (автор «Служили два товарища») за участі популярних у той час акторів, посприяв зміцненню міфу про «матч смерті». Незабаром (1964) чотирьох загиблих футболістів вшанували посмертним нагородженням медаллю «За відвагу».
У повісті Анатолія Кузнецова «Бабий Яр» (1966) є глава «Футболисты «Динамо». Легенда и быль». Дуже точна назва. Адже поруч із коректною інформацією про те, що команда була не «Динамо», а «Старт»; що зіграла вона декілька матчів, а не лише єдиний «матч смерті» тощо – фігурувала брехлива історія: «Судья скомкал время, дал финальный свисток; жандармы, не дожидаясь, пока футболисты пройдут в раздевалку, схватили динамовцев тут же на поле, посадили в закрытую машину и отвезли в Бабий Яр».
Звісно, у книзі Кузнецова не друкували фото, зроблене після «матчу смерті», де київські гравці по-дружньому стоять разом із гравцями «Флакельфа», хіба що не обіймаються. Проте є чіткий ідеологічний висновок: «Такого случая еще не знала история мирового футбола. В этой игре у украинских динамовцев не было другого оружия, они превратили в оружие сам футбол, совершив бессмертный подвиг. Они выигрывали, зная, что идут на смерть, и они пошли на это, чтобы напомнить народу о его достоинстве».
До 30 річниці початку німецько-радянської (Великої вітчизняної) війни, у червні 1971 року, біля київського стадіону «Динамо» було відкрито пам’ятник чотирьом загиблим гравцям-динамівцям. На ньому вибито слова Степана Олійника: «За наше сьогодні прекрасне Вони полягли у двобої… У віках ваша слава не згасне, Безстрашні спортсмени-герої».
Міф було міцно закарбовано в мізках радянського суспільства. «Матч смерті» посів своє місце серед інших сюжетів на кшталт 28 панфіловцев, Зої Космодем’янської, Єгорова-Кантарії тощо. Й живе навіть сьогодні.
Розвінчання міфу
Зрозуміло, що декілька учасників матчів «Старту», що жили після війни у Києві, згадували на публіку саме те, про що було написано в книгах. У цьому сенсі Макар Гончаренко, найбільш активний спікер, мало чим відрізнявся від матері Олега Кошового, яка мусила переказувати тези роману Олександра Фадєєва «Молода гвардія». Правда не була потрібна – якщо існувала легенда.
Утім, ще в 1971 році, коли йшлося про спорудження пам’ятника героям-динамівцям, лунали голоси щодо недоцільності вшанування людей, які в окупованому місті фактично були колаборантами. Але партійна лінія пролягала в іншому напрямку: були потрібні герої. До речі, окрім чотирьох вбитих нацистами гравців, у складі «Старту» були також четверо осіб, засуджених після війни радянським трибуналом як посібники окупантів: Микола Голімбієвський, Лев Гундарев, Георгій Тимофєєв, Юрій Чернега. А Павло Комаров залишив Київ разом з німцями, після війни жив у Канаді…
Вже у часи незалежності вийшли такі ґрунтовні роботи, як стаття журналіста Георгія Кузьміна «Гаряче літо сорок другого» (1995) та книга історика, генерала СБУ Володимира Пристайка «Чи був «Матч смерті»? Документи свідчать». Потім вийшло ще декілька публікацій на тему того, що «матчу смерті» як такого не було.
У 1974 році прокуратура міста Гамбург відкрила справу про «матч смерті». За допомоги Генеральної прокуратури СРСР було зібрано та вивчено багато документів, проведені допити свідків. Справу було закрито в лютому 2005 року, гамбурзький прокурор Йоген Кульманн оприлюднив висновок: «Поширювана тривалий час у колишньому Радянському Союзі версія про те, що причиною розстрілу чотирьох гравців була перемога в матчі проти німецьких окупантів 9 серпня 1942 року є очевидною вигадкою».
Невеселі висновки
Як відомо, історія вчить лише тому, що нічому нас не вчить. Достатньо сьогодні просто подивитися на путінську Росію, що перетворилася на сталінський Радянський Союз – після років «перебудови», вільної преси початку 90-х, наявності Інтернету тощо.
Але ж тяжіння до міфу та легенди непереборне. Віра у неіснуюче – тепліша за холодне знання. Пам’ятаю, як у середині 1970-х років у Радянському Союзі ходили чутки про те, що популярну телеведучу Валентину Леонтьєву заарештували за шпіонаж. Про це, мовляв, розповідалось у фейлетоні під назвою «Бабушка в окошке», що нібито вийшов у газеті «Известия». І хоча ніхто того фейлетону не бачив, а ведуча спокійно вела свою програму «Від усієї душі», люди охоче вірили, що це правда. З тієї ж опери, наприклад, міф, що «Бітлз» дали імпровізований концерт в аеропорті Шереметьєво по дорозі до Індії – про що потім написали пісню Back in the USSR. А як же?
Та що питати з радянських (та пострадянських) людей, коли навіть творці французького кінофільму «Ліга мрії» (United Passions, 2014) про історію ФІФА вставили в сюжет згадку про «матч смерті» в окупованому Києві. Утім, цей фільм – замовний панегірик ФІФА, є не меншим лайном, ніж російський «Матч» (2012), де коротун Сєргєй Безруков зображує голкіпера Трусевича.
Не маю ілюзій, що ще багато людей ще багато часу віритимуть у «матч смерті». Бо читати джерела, де приведені документи, протоколи допитів, спогади учасників подій, нудно та ніколи. А міф – він гарний та надихаючий. Тож цей матч, на жаль, триватиме не 90 хвилин, ба навіть не 90 років.
Завершимо словами відомого дисидента-політв’язня Семена Глузмана з його післямови до книги Володимира Пристайка:
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!