​10 найкращих форвардів в історії «Динамо»

Динамо Київ 8 Липня, 17:33 721
​10 найкращих форвардів в історії «Динамо» | 19-27
Легендарний рейтинг, в якому Шевченко – навіть не в топ-2.

Нещодавно Віктор Леоненко порівняв себе із найкращими нападниками «Динамо» в історії, сказавши, що поступається лише Блохіну: «Для мене нападник номер 1 – це Блохін, я не гірший за Блохіна, Шевченка, Реброва, але Олег – найкращий, тому що він перший у всьому. Блохін – як Гагарін, тільки у футболі»

Ми вирішили допомогти Віктору та зібрали десятку найкращих нападників «Динамо» в історії. Одразу зазначимо, що тут не буде голеадорів, які грали на позиції вінгерів або «десяток», тому ми не побачимо Андрія Ярмоленка, Віктора Циганкова, Леоніда Буряка, Олега Гусєва, Андрія Бібу, Віктора Серебрянникова, Валерія Лобановського та деяких інших легенд, які чимало забивали.

Могли б потрапити в список, але були зовсім близько: Михайло Коман, Віталій Хмельницький, Володимир Онищенко та Ісмаель Бангура.

10. Браун Ідеє (2011-2014)

Нігерєць прийшов в «Динамо» влітку 2011 року разом із Дуду та Адміром Мехмеді. Саме Ідеє зумів найшвидше влитися у гру команди та дебютував із двох дублів у двох матчах. За словами самого гравця, шефство над ним взяв Андрій Шевченко, який був одним з небагатьох, хто розмовляв англійською. Форвард навіть одного із синів назвав Андрієм. «Шевченко для мене, немов батько. Коли я був маленьким, дивився його ігри. Для мене велика честь грати разом із ним в одній команді», – зізнавався легіонер.

Загалом з усіх африканських форвардів, яких «Динамо» підписувало в ХХІ столітті, саме Браун не просто багато забивав, але був справжнім лідером команди на полі. Можливо, Ісмаель Бангура був яскравішим, а Дьомерсі Мбокані майстеровитішим, але один надто швидко пішов, а інший був занадто лінивим, аби показувати свою майстерність постійно.

Навіть Артем Мілевський називав його «палицею-виручалкою», коли нігерієць майже в соло затягнув команду через кваліфікацію в ЛЧ. Його мʼячі проти «Боруссії» та «Феєноорда» стали вирішальним фактором того, що кияни таки подолали у кваліфікації дуже складних суперників.

Окрім того Браун Ідеє був найкращим нападником «Динамо» у праймовій УПЛ, яка була найбільш конкурентною в історії. У своєму першому сезоні нападник забив 12 мʼячів, як і Андрій Ярмоленко та Луїс Адріано. Більше (по 14) у Селезньова та Майкона. Вже в наступному сезоні динамівець забив 17, пропустивши вперед лише Мхітаряна. Таким чином лише вірменин за два перших роки нігерійця в Україні забив більше за Брауна в УПЛ. Із приходом Мбокані Ідеє став менше грати, а влітку 2014 року покинув клуб.

У 2019 році Браун заявив, що покинув клуб через початок війни: «Ви повинні були мати войовничий характер, щоб протистояти цьому, коли почалася війна. Уявіть, що ви тренуєтеся і слухаєте постріли. Тому я пішов з моїм агентом до власника команди. Спочатку він не хотів, щоб я йшов, він думав, що це була спроба агента заробити гроші. Ми поговорили по-людськи. Ви не можете жити без своєї сім'ї і працювати в таких умовах. Справа була не в грошах. Це було чисто питання безпеки. Він зрозумів це і відпустив мене».

За 107 матчів Браун забив 45 мʼячів, багато з яких були дуже важливими, але жодного разу не став чемпіоном.


9. Артем Мілевський (2002-2013)

Як би ми не ставилися до позафутбольного життя Артема, але за історію клуба тільки 7 людей забили більше голів у складі «Динамо». Міля став багато в чому символом «бель епох» 2000-х, коли український футбол був перенасичений грішми та хорошими легіонерами.

Але разом з тим це був час «золотих кліток», коли гравець «Динамо» міг отримувати зарплатню на рівні лідерів Серії А, при цьому планувати похід в «Арена-сіті» більш ретельно, ніж перехід в європейський топ-клуб. Навідміну від товариша Олександра Алієва, в Артема у активі є більше одного вдалого сезону, а деякі матчі та голи уродженця Мінська стали культовими.

У своєму праймі Мілевський однаково добре асистував та забивав. В сезоні 2008/2009 він став найкращим асистентом УПЛ, а вже через рік забив 17 мʼячів, ставши найкращим бомбардиром ліги. Тоді ж двічі поспіль Артем визнавався найкращим українським футболістом. «Всі тренери на нього в академії молилися. Говорили, що такі нападники в Україні потрібні. Всі нападники в академії хотіли бути на нього схожим за стилем гри», – згадував Роман Яремчук, для якого Мілевський був кумиром.


Навіть найзатятіші суперники визнавали його талант. «Особисто мені дуже подобався стиль гри Мілевського. Дуже складно було йому протистояти», – говорив Фернандінью, який на той час вже грав за «Сіті».

«Артем Мілевський завжди дуже добре діяв корпусом, це його стиль гри. Він завжди добре провокував на фол: підробляв м'яч під праву ногу», – це вже слова Вʼячеслава Шевчука.

«Намагалися не чіпати Мілевського, він дуже сильний, коли відчуває контакт зі спини. Відпрацювали повністю всі», – говорив Даріо Срна, коли згадував за рахунок чого «Шахтар» пройшов «Динамо» у півфіналі КУЄФА.

Не дивно, що гірники так боялися Артема, адже він досі залишається із 8 голами найкращим бомбардиром в історії «Класичного» за роки незалежності. Принципові суперники – фішка Мілевського, адже він встиг знищити «Спартак» у кваліфікації ЛЧ, а його знамените: «Почекай, б…., ми ще в Мінськ приїдемо, клоуне!» – памʼятають ледь не всі вболівальники киян.


8. Віктор Леоненко (1992-1997)

Гру Леоненка за «Динамо», звісно, можна оцінювати у мемах про голи Шепетівці, але не в час, коли нинішніх нападників чекає зустріч з «Кудрівкою». Одразу нагадаємо, що «Темпу» Віктор забив три голи – це лише на один більше, ніж «Барселоні».

Профайл Леоненка дуже близький до ідеального нападника: удар з обох ніг, хороша гра головою, дриблінг і швидкість. Якби не проблеми із дисципліною на полі та поза ним, динамівець цілком міг би бути топфорвардом Європи, хоча, за версією самого Віктора, так і було.

Свій найкращий футбол нападник показував, коли команду тренував Михайло Фоменко. В них були особливі стосунки:

«Пам'ятаю, коли він тренував «Динамо», то ганяв мене як ніхто й ніколи. Не знаю чому, але виділяв саме мене. Однак, коли я заходив до нього на передматчеву бесіду, то відзначав, що Іванович чітко та професійно пояснював, що він хоче бачити у моєму виконанні на полі. У нас кожен гравець знав свій маневр. Нічого зайвого, тільки професіоналізм. Від нього не віяло мандражем, а, навпаки, тільки впевненістю. Правда за часів моїх виступів я міг на полі відійти від тактичного малюнка гри та імпровізувати», – розповідав Леоненко.


Власне, любов до імпровізації могла стати однією з причин, чому Валерій Лобановський його не прийняв. «Він був нападником, який міг собі створити момент. Віктор міг не чекати на передачу. Він не був форвардом штрафного майданчика. Леоненко не був завершителем, але міг підхопити м'яч у центрі поля, обіграти 3-4 особи та створити напругу біля воріт суперника. Якщо проводити паралелі, то за своїм стилем гри Леоненко був схожим на Андрія Шевченка», – говорив про нього колишній партнер по «Динамо» Олександр Призетко.

А ще у Леонека була гарна швидкість, хоча й не було витривалості. «Всі тренери, крім Павлова, звинувачували в тому, що у мене зайва вага. Я їм, дурним, пояснював, що у мене хокейна фігура – купа м'язів, а жиру нема. Тому я і бігав швидко. З зайвою вагою так не побіжиш», – пояснював форвард.

Леоненко тричі на початку 1990-х ставав найкращим гравцем ЧУ, але жодного разу так і не став найкращим бомбардиром, хоча забивав справді багато.

Інша сторона Леоненка-гравця полягає у його самолюбстві. Олег Лужний у своїй автобіографії писав, що Леон-кіллер, як його називали вболівальники, ледь не присвоїв собі перемогу над «Спартаком» у 1994 році та просив усіх в команді називати його «папочкою». А до молодих Шевченка та Реброва говорив: «Ну що, чайники, вирішили, хто буде грати з татком попереду?».

При цьому він теж віддає належне таланту гравця та впевнений, що Леоненко міг заграти у Європі, якби вчасно там опинився.



7. Максим Шацьких (1999-2009)

У Макса не було такої яскравої харизми поза полем, як у Леоненка чи Мілевського, але він дуже старанно робив свою роботу. При чому тиск на узбецького нападника, якого в команді називали «Бай», був максимальний – він приходив замінити Андрія Шевченка.

Прізвиськом Шацьких завдячує адміністратору«Динамо» Олександру Чубарову: «Бай – це багата, заможна людина в Середній Азії. Якось мене так назвав Чубаров, адміністратор «Динамо». На той час ми всією командою вивчали англійську мову, і на одному із занять нас питали прізвиська. Я сказав – Бай, з того часу воно і приклеїлося. Ті хлопці, з якими я грав у «Динамо», до мене так і звертаються досі», – говорив Максим.

Що ж до футбольних якостей, то у Шацьких досі найбільше голів в історії чемпіонатів України (124), а також він найкращий голеадор серед легіонерів клубу. Макс двічі вигравав титул найкращого бомбардира Вищої ліги в 2000 та 2003 роках.

Узбецького нападника привезли із «Балтики», коли за ним полювали всі московські клуби. У Києві гравець одразу ж розпочав із дубля у ворота «Жальгіріса», а далі понеслося. Особливо плідною була їх звʼязка із Валентином Белькевичем: «Він говорив Максу Шацьких: «Узбек, я тебе прошу, не смикайся туди-сюди. Стань у воротарському, я тобі в голову потраплю – і виграємо».

Белькевич реально зробив передачу прямо в лоб, і Макс забив. Вони дуже добре один одного розуміли. Шацьких – веселий, він комусь іншому подібні слова б не пробачив», – розповідав Чубаров.

За роки в «Динамо» Белькевич асистував Максиму 22 рази. Також Шацьких чудово порозумівся із Ребровим – він віддав йому 7 гольових і отримав 8. Взаємодію з Максимом відзначав і бразилець Діого Рінкон: «Думаю, що на полі комфортніше всього було з Белькевичем і Шацьких. З ними я почував себе спокійно».


Деякі воротарі відверто боялися Шацьких: «Раніше незручним суперником вважав для себе Шацьких. Надто багато він мені забивав», – пригадував Олександр Горяїнов, який пропустив від узбецького футболіста 12 мʼячів.

Шацьких міг забити шедевральний гол, як із «Ньюкаслом», але часом не забивав із очевидних моментів, за що отримував нищівну критику від вболівальників. Але, коли настав час прощатися, фани вивісили четвертому бомбардиру в історії клуба банер: «Винищувач МАХ 16. 328 бойових вильотів, 142 збитих».

6. Віктор Каневський (1953-1964)

Історія Каневського – це своєрідний літопис післявоєнного Києва. Єврейський хлопчина пішов на завод «Арсенал» робити гравіювання на фотоапаратах «Київ». Паралельно грав у футбол за заводські колективи, а потім в «Динамо» згадали що в них займався талановитий юнак, який повернувся в клуб. Каневський прийшов із Лобановським, Базилевичем, Трояновським – людьми, які організують для Києва перше «золото».

На перших порах хлопця навіть хотіли відрахувати, але в матчі на першість військової частини, куди зарахували Каневського, він забив 8 мʼячів. Це побачив тренер головної команди Ошенков – і вирішив залишити форварда. «Ошенков зібрав «старших» – Зазроєва, Грамманікопула, Комана, інших – та й каже: «Я вам центрального нападника знайшов – завтра гратиме». Так я й почав виступати за основний склад», – пригадував Каневський.

Вболівальники обожнювали Каневу не лише за фірмовий фінт, який став мемом в чемпіонаті СРСР, а й за те, що він був одним з перших корінних киян в команді. Також у нього були своєрідні ігри розуму із голкіперами: «Скажімо, я підходив перед матчем до того таки Яшина і казав: «Готуйся, сьогодні я тобі покладу м’яча». А він: «Ні, не заб’єш!» Здебільшого таку суперечку вигравав я. Потім Яшин написав у книжці, що найбільше з нападників він боявся Каневського».


А от найкращий свій гол форвард забив у фіналі Кубка СРСР: «Мабуть, гол у ворота куйбишівських «Крил Рад» у фіналі Кубка СРСР 1964 року. Він справді і переможний, і красивий. М’яч відскочив від когось із захисників і я, згрупувавшись і підлаштувавшись під нього, пробив з льоту – у воротаря не було шансів», – згадував гравець.

В 1961 році сталося довгоочікуване чемпіонство, а київські газети так описували головного героя: «Назавжди запам'ятається вболівальникам сезон 1961 року: мудра гра організатора атак, геніального тактика, одного зі «снайперів» чемпіонату Віктора Каневського».

Вже у 1960-му Віктор отримав капітанську повʼязку, а за два роки поїхав на ЧС-1962 у Чілі. Він і досі входить у топ-10 бомбардирів клубу за всю історію. При тому, що в 1960-х радянська ліга була досить конкурентою, адже це були найкращі часи для збірної СРСР.

Проте людині, у якої в паспорті по-батькові написано «Ізраїлевич», було важкувато. Згодом порадили змінити на Ілліч. Але єврейське коріння давалося взнаки, наприклад, Каневського не відпустили тренувати збірну Алжиру в 1979-му, а також заборонили репатріацію в Ізраїль. Виїхав екс-гравець лише у 1988 році у США.

Антисемітизм в СРСР торкнувся і легенди «Динамо» – за ним шпигували та забороняли ім’я його батька


5. Ігор Бєланов (1985-1989)

Можливо, в когось закрадуться сумніви, чому володар «Золотого мʼяча» не увійшов в топ-3, але це ніяк не применшує таланту та майстерності гравця. Гарі Лінекер, який програв одеситу в голосуванні у 1986 році, часто жартує, що у світі ніхто не памʼятає про Бєланова, але в тому році він був нестримним. Версія Бєланова-1986 – один з найкращих футболістів за всю історію «Динамо», але «ЗМ» до нього прийшов багато в чому саме за виступи на ЧС у Мексиці, де яскравіший індивідуальний перформанс показав хіба Дієго Марадона.

Якщо ж ми братимемо лише «Динамо» 1986 року, то й сам Ігор визнає, що найкращим футболістом тієї команди був Олександр Заваров. Але й Бєланов багато забивав, в тому числі й важливі голи у переможному Кубку володарів кубків-1986. По ходу турніру нападник забив 6 мʼячів, а в фіналі віддав один асист на Заварова.

Якось і сам Лобановський розповів, як він бачив гравців в тій команді: «Це була справжня команда-зірка. Бєланов став володарем «Золотого м'яча» «Франс Футболу» того року, тобто гравцем-зіркою, саме тому, що вся команда була зіркою. У тій команді не було зірок-індивідуальностей, окрім Олега Блохіна. Блохін доводив свій клас протягом багатьох років, незалежно від стану команди.

Я зовсім не хочу образити «Франс Футбол», применшити досягнення Беланова, який справді чудово зіграв у тому сезоні і заслужив нагороду (втім, якщо не помиляюся. Франція в тому голосуванні поставила на 1-е місце Заварова), або сказати, що Блохін кращий за Беланова. Вони різні. Але для того, щоб проявити максимум своїх можливостей, Бєланову була потрібна ця команда-зірка. А коли її не стало, рівень Бєланова став звичайним».


Олег Блохін теж підтвердив думку про вирішальну роль ЧС: «У 1986 році в «Динамо» також було багато зірок. Стосовно Бєланова, він дуже вдало зіграв на чемпіонаті світу.

Під час моїх виступів в Австрії до мене приїжджали журналісти. Я поцікавився, за кого вони у 1986 році віддали свій голос. Сказали за Бєланова, бо він на чемпіонаті світу забив три м’ячі у ворота Бельгії. Його перший гол узагалі був просто шаленим!»

При цьому сам Бєланов все чудово розумів. Якось, вітаючи Заварова із днем народження, він написав, що його «Золотий мяч» – це і його заслуга. З точки зору результативності зараз багато хто міг би сказати, що гравець, який жодного разу не забив 10+ мʼячів за чемпіонат не може вважатися легендою, але роль Бєланова в команді Лобановського була величезною, а після «ЗМ» до нього стали готуватися особливо ретельно. Наприклад, Террі Батчер із «Рейнджерс» буквально добивав форварда киян, поки не вивів з гри. Це та плата, яку доводиться віддавати всім швидким та технічним гравцям.


4. Анатолій Бишовець (1964-1973)

Бишовець – одна із найбільш неоднозначних постатей в історії «Динамо». У 1967 році форвард киян потрапив у список претендентів на «Золотий мяч» від «Франс футболу». Хоч зайняв нападник лише 15-те місце, але випередив таких зірок як Джанні Рівера з «Мілана», Джачінто Факетті з «Інтера» та навіть юного Йогана Кройфа. Без перебільшення «Биш» був одним із найкращих форвардів Європи кінця 1960-х.

Бишовець – найкращий дриблер чемпіонату СРСР у свій період, що приносило зі собою не лише любов вболівальників, але й часті удари по ногам. Через травми форвард був змушений завʼязати із футболом всього у 27 років. За цей час він переніс три операції на гомілкостопі. Попри це тричі ставав найкращим гравцем чемпіонату. Його називали радянським Джорджем Бестом – і в цьому було багато правди.

«Якось мені сказали: «Ви ж, Анатолію Федоровичу, на глядачів грали, не на результат. Я це пам'ятаю». Він має рацію! – пригадував Бишовець. – Я завжди хотів зіграти оригінально. Гарно. То в падінні вдарю, то переграю в якийсь момент, то через захисника м'яч перекину».

Вже у 20 років Биш залетів у дорослий футбол, забивши 19 голів в чемпіонаті. Потім багато пропускав, але в наступні три роки був найкращим бомбардиром ліги за співвідношенням зіграних матчів та голів. У 1967 році нападник двома голами поховав «Селтік», який щойно взяв требл і вважався однією із найсильніших команд світу.

На ЧС-1970 киянин остаточно увійшов до списку легенд, забивши 4 голи на мундіалі. Проте він був не лише сильним футболістом, але й великою медійною персоною. Про пісню Висоцького і мільйон від «Фіорентіни» ви точно чули, але також він зіграв у фільмі Леоніда Осики «Дід лівого крайнього». Осика – один із представників українського поетичного кіно, а сценарій писав Іван Драч, який потім стане першим головою Народного Руху. Але свою участь у фільмі пізніше Бишовець не особливо афішував, тим паче, його голос дублювали українською.

В інтервʼю 2010 року він зізнавався, що, окрім могил близьких, його з Києвом вже нічого не повʼязує, адже покинув столицю України тодішній тренер ще в середині 1980-х. Після початку війни підтримує дії РФ та Анатолія Тимощука.


3. Андрій Шевченко (1994-1999, 2009-2012)

Шева точно гравець із найкращою карʼєрою у Європі серед українців, але в історії «Динамо» в нього є достойні конкуренти. Коли у 18 років Шевченко забив гол у ворота Кана в ЛЧ, стало зрозуміло, в Києві росте нова суперзірка.

Секрет Шевченка розкрив Лобановський: «Чому останнім часом усі стали так посилено цікавитись Шевченком? Тому що він грає у сучасний футбол. Він вміє і оборонятися, і діяти у середині поля, гостро атакувати, брати гру. Він уміє багато з того, чим має володіти сучасний форвард. Раз у нього розширені зони дій, отже, він наближається до універсалу.

Поки Шевченко ще не універсальний футболіст, але він прагне цього, вловлює вірний напрямок. Він не Ширер, який хороший тільки тоді, коли забиває голи. Шевченко, навіть не забиваючи, сприяючи створенню гостроти біля воріт суперника, залишається корисним для команди гравцем. А коли він почав ще й забивати, ним почали цікавитись найвідоміші клуби планети».

Лобановський навіть вважав свого гравця кращим за самого Роналдо «феномена»: «В мене є такий термін: «Зірки експлуатують самі себе», – промовляв Лобановський. – Вони свого багажу не поповнюють, а працюють над тим, що є. Хіба Роналдо додасть? Хіба він зможе розширити свій діапазон дій? Хіба він гратиме, як Шевченко?»

Шевченко не забивав захмарну кількість голів у Вищій лізі, в нього лише один титул найкращого бомбардира в Україні, але його рівень вражав, особливо в 1999-му році, коли після голу «Карпатам» у фіналі Кубка стало зрозуміло – Андрій пройшов цей рівень.

Найцікавіше, що в єврокубках Шева забивав навіть більше в середньому, ніж в Україні. Із сезону 1995/1996 по 1998/1999 у Андрія 0,69 голів за матч. Це більше ніж у всіх топових форвардів світу за цей проміжок часу: Роналдо, Дель Пьєро та Батістути.

Шева після повернення з Італії вже був побитий травмами, але все ще давав рівень. У єврокубках він міг забити неймовірний гол «Інтеру» або увігнати мяч у ворота «Ман Сіті», а красивий парашут за спину Пятову досі згадують, як один з найкрасивіших голів «Класичного».


2. Сергій Ребров (1992-2000, 2005-2008)

Найкращий бомбардир в новітній історії «Динамо» обходить двох володарів «Золотого мʼяча». Андрію Ярмоленку залишилося 6 голів, аби обійти тренера збірної, але Ребров – це особливе у серці вболівальників. Напринкінці 1990-х запитання, хто ж сильніший, Шевченко чи Ребров, могло спровокувати дуже довгу суперечку – і в кожного було б багато аргументів.

Хоч Ребров на два роки старший, але їх довгий час сприймали саме як дует, в якому не було одного фронтмена. У 1997 році тренер ПСВ боявся обох – і був правий: «Мене лякає, що можливості київських нападників занадто високі».

«Українці були технічнішими за нас, їхні нападники – Андрій Шевченко та Сергій Ребров – сильно виділялися на тлі інших. Вони на той час були, можливо, найсильнішим дуетом у світі. Ця парочка постійно тримала в напрузі Саутгейта, Адамса і Кемпбела, тому мені доводилося частенько допомагати їм», – говорив Стівен Джеррард.

«Кожен хоче забити і бути першим. Але, на щастя, я, напевно, був більше командним гравцем. Мені неважливо було, скільки я заб'ю. Я віддавав дуже багато передач Андрію», – вже слова самого Реброва. Але Сергій недоговорює, адже він дуже багато забивав та точно не був в тіні свого партнера.

А коли Шевченко поїхав у «Мілан», видав просто феноменальний сезон, забивши 8 мʼячів у Лізі чемпіонів. Його гол у кваліфікації «Ольборгу» найкраще характеризує лідерські якості форварда: техніка, координація, швидкість, шалений удар. «Гол був не таким гарним, як трудовим: згадую, як в тому моменті боровся за м'яч, як його видряпував. Ось це дорогого варте!» – пригадував Ребров.

В тому ж сезоні Ребров забив шалений гол у ворота «Русенборга», який змусив схопитися за головну навіть тренера суперників: «Моє серце належить «Русенборгу». Але я не можу приховувати замилування, коли бачу такі голи у виконанні Сергія Реброва! Я не маю претензій до воротаря: такі удари відбити неможливо».

При своєму невеликому зрості Ребров дуже добре грав головою, забиваючи «ПСВ» та «Русенборгу» в ЛЧ. Загалом Ребров круто грав у важливих матчах – за 43 матчі в ЛЧ в українця 21 гол. При чому перший свій мʼяч юний нападник забив у ворота «Барселони» Йогана Кройфа, а другий став переможним у ворота «Спартака». У сезоні 1997/1998 Ребров забивав у кожному з перших пʼяти матчів групового етапу ЛЧ.

В наступному розіграші у Реброва вже 4 голи у 6 матчах групового етапу, включаючи мʼяч у ворота «Арсенала» на «Вемблі» після 90-ї хвилини, коли коментатор «Першого національного» відправив всю країну спати, оголосивши про офсайд. Один з небагатьох голів, що змусив Лобановського посміхнутися.

В обох чвертьфінальних матчах з «Реалом» у 1999 році він асистував Шевченку, а в наступній ЛЧ Сергій забив 8 разів, ставши 5 бомбардиром турніру, хоча «Динамо» не вийшло у плей-оф. У «Тоттенгем» нападник переходив у статусі суперзірки, але в Лондоні пішло. Після повернення в «Динамо» Реброву було вже за 30, але це не завадило гравцю в першому ж сезоні забити 13 мʼячів в УПЛ і ще разок в ЛЧ. Ребров перевершує самого Олега Блохіна за кількістю голів у єврокубках: 31 проти 26.


1. Олег Блохін (1969-1988)

Одна лише книга рекордів Олега Блохіна заслуговує, щоб винести його на перше місце. Найкращий бомбардир «Динамо» із величезним запасом. У Блохіна 263 мʼячі – у Реброва менше на цілу сотню.

Найкращий бомбардир в історії чемпіонатів СРСР та Кубка СРСР, а також радянської збірної. У нього 5 голів у фіналах єврокубків, враховуючи три голи у ворота «Баварії» у Суперкубку Європи.

Але навіть цифри та рекорди не можуть розповісти про Блохіна, як його гра. Якщо ви з якоїсь причини не бачили той самий гол Блохіна «Баварії», то спробуйте подивитися на нього без нальоту мемності, а як на тотальну впевненість у собі та у своїй техніці.

«Цей Блохін – найшвидший нападник, проти якого я коли-небудь грав. Та ще й хитрий, як лис! Хто б міг подумати, що він кинеться на ворота, маючи перед собою чотирьох суперників», – говорив після матчу Георг Шварценбек із «Баварії».

«Звичайно, головною дійовою особою був Блохін, я в захваті від цього гравця, і мій захват анітрохи не зменшився би, не забий він два м'ячі у ворота моєї команди», – казав тренер «Баварії» Крамер.

Один із великих плюсів Блохіна як гравця – неймовірна стабільність. За 15 років карʼєри важко пригадати сезон, який би Блохін відверто провалив, хоча стиль гри і підготовки гравців у Лобановського був таким, що довго втриматися у найкращих кондиціях було важко. Але форварду допомагала генетика, адже обоє батьків займалися легкою атлетикою. На середину 1970-х у Блохіна булов середньому 0,7 гола за гру.

Киянин був не просто завершителем атак, його природні дані та егоїзм гнали гравця то у фланг, то вглиб поля за мʼячем, а любителю універсалізму Лобановському тільки того й треба було.

У 2022 році британське видання Tour Tour Two поставило Блохіна на 52-ге місце серед усіх футболістів в історії. Давайте чесно, аби про кого пісню «Віват, король» не напишуть. «Золотий мяч» українець отримав, передавши гегемонію Кройфа та Беккнбауера, які були наче Мессі і Кріш того часу, штампуючи нагороди.



Забирай бездепозитний бонус 1000₴ для ставок в betking по промокоду FCDK