‒ Після «Дніпра» лунали розмови, що вам пропонували поїхати в Німеччину, але натомість ви відправилися в «Динамо» разом із Миколою Павловим. Як усе відбувалося?
‒ На той час не було ні агентів, ні представників, тому я точно не знаю. Ходили чутки, що якась німецька команда мною цікавилась. Але особисто до мене ніхто не підходив. Тим більше, був зовсім малим і я дізнавався про це лише з преси. Футбол 90-х і все що навколо нього – зовсім інший час. Без агентів, їх просто не існувало, все вирішували тренери. Всім платили однаково, контрактів ми не мали, просто грали у футбол.
‒ Щоб зрозуміти контекст: варіант залишитися в «Дніпрі» розглядали чи рішення приймали за вас?
‒ Ні, це рішення я прийняв. Мене кликали трохи раніше, але я не хотів переходити в «Динамо», бо мене все влаштовувало в «Дніпрі»: чудовий колектив, гравці, з якими я виріс з 12 років, тренер.
‒ Як тоді стався перехід?
‒ Пам’ятаю, «Дніпро» знаходився на зборах у Криму, і Микола Петрович Павлов підійшов до мене і каже: «Треба їхати в Київ, прохання від президента Дніпра – Леоніда Кучми». Я можу помилятися, але щось схоже сказав. Я сказав «добре» і поїхав.
