– У 28 років я закінчив. Так, у юнацтві, молодості були перспективи. Міг віддати передачу, виконати стандарт. От тільки не вистачало швидкості. І я ще тоді розумів, що без неї важко грати у футбол. Маючи батька за приклад, вирішив почати тренувати дітей. Спочатку у тій сільській школі групу організував, потім у Винниках батько дав мені групу, після чого перейшов до школи Карпат. Взяв 1965 рік – вже була готова команда – і ми за два роки посіли третє місце у Радянському Союзі.
Враховуючи, що у Луцьку був граючим тренером, 5 років працював з дітьми, подав документи до Вищої школи тренерів. Як не дивно, мене взяли. Можливо, й були ідеологічні питання до мене, але, припускаю, що це на себе взяв директор карпатівської школи, який бачив моє бажання.
– Що являло собою навчання у ВШТ? Ви буквально ходили на лекції?
– Так, було два роки навчання, причому лекції читали найкращі викладачі московського інфізу. Була повноцінна підготовка, нас добряче муштрували. Три пари в день, практичні заняття, проведення тренувань, стажування. Закінчив на «відмінно», що викликало у багатьох подив. Адже про школу я вже розповідав, так само клеїв дурня в інфізі. А от у ВШТ я присів на то по-справжньому, багато читав.
– Що для вас на той час стало найбільшим одкровенням у прочитаному?
– По-перше, я поїхав на стажування до Лобановського. Побачив, як він працює. Їздив також до Бєскова. Побачив дві різні концепції: ігрові вправи у Спартаку та фізичні кондиції з пресингом у Валерія Васильовича. Намагався собі робити якусь золоту середину.
– Але все ж здається, ви є ближчим до спартаківського футболу…
– І там, і там були свої плюси та мінуси. Для себе зрозумів тоді, що хотів би бачити максимальний контроль м’яча, але, звичайно, і не відмовлятися від пресингу. Пізніше їздив до Капелло, Анчелотті, дивився, багато перейняв.
– Ті ж італійці розповідали, що самі вчилися у Лобановського…
– Валерій Васильович два місяці сидів у Голландії, спостерігав за Аяксом Рінуса Міхелса. І треба врахувати, що йому багато в чому йшли назустріч. Маю на увазі і селекцію, і створену лабораторію Зеленцова. Це був вже зовсім інший підхід, який він мав можливість застосувати. В нього були найкращі футболісти, які і майстерність мали, і могли витримувати навантаження. Молоді тренери могли лише мріяти про таке.
– Ви якось сказали, що саме нідерландський футбол для вас був ідеалом?
– Так. Я товаришував з чемпіоном Союзу з настільного тенісу Борисом Холодовським, а в нього знайомий працював на телевишці. І вечорами нас туди пускали дивитися закордонний футбол: Аякс, Баварію, Борусію… І саме Аякс, що тричі поспіль виграв Кубок чемпіонів, мені дуже засів до голови. Неєскенс, Кайзер, Кройф – їхня команда тоді не залишала каменю на камені від суперників. І збірна Голландії, яка у 1974 році дивом не виграла чемпіонат світу. То був взірець футболу тоді. Ми цим жили і бажали зробити щось подібне. Зрозуміло, це непросто, а Динамо Київ якраз підійшло до того. Повторюся, до Лобановського була довіра, він працював тривалий час і зробив топ-команди у 1975-му, 1986-му і ще в 1998-99.
– Якраз останню його топ-команду ви перемагали…
– (Сміється) У нас у Львові теж була хороша команда. Ми два роки їх перемагали, причому за грою. Вони нічого не могли зробити.
– Для вас це було щось особливе?
– Звичайно! Перемогти самого Лобановського, та ще й неодноразово – то було серйозно. Тим більше таку команду: Шевченко, Ребров, Калітвінцев, Каладзе, Хацкевич, Белькевич… А в мене половина команди раніше на область грала. Плюс, звичайно, Мізін, Гецко, Паляниця, Полунін, інших багато. Не вдалося, на жаль, її зберегти, але це інша історія.
– Під час тих матчів з Динамо не нагадували Лобановському, як були в нього на стажуванні чверть століття тому?
– Він така людина, що все знав. Йому не треба було нічого нагадувати. Ми спілкувалися, тим більше, що він, ставши тренером збірної, цікавився нашими думками. Розмовляли неодноразово у неформальній обстановці. Він був комунікабельною людиною, без пафосу: все слухав, міг своє щось сказати.
– А багато хто називав Лобановського зверхнім…
– Можливо, він був таким відстороненим від усіх у дні матчів. Коли грали, крім «добрий день» та «до побачення» від нього не почути було. Він жив грою, і для нього головним було перемогти. Я його у цьому розумію. А в інших ситуаціях ми спокійно могли спілкуватися неформально, він любив трохи коньяку випити.
– Чим він цікавився під час ваших розмов?
– Тоді збиралися провідні тренери: Яремченко, Павлов, Фоменко – і Лобановський слухав кожну думку. Ясно, що приймав рішення він, але були такі бесіди.
