Сьогодні Артем Мілевський — це майстер спорту України міжнародного класу, чвертьфіналіст Мундіалю-2006 та учасник домашнього Євро-2012. У його активі 50 матчів за національну збірну, 8 голів та 3 асисти. Але до того, як стати культовою постаттю українського футболу 2000-х, він був мінським хлопчиком, який мріяв про збірну білорусі.
Академік зі шкільної лави
Після дострокового завершення кар’єри через травми легенда Динамо Павло Яковенко зайнявся тренерською роботою. Він запропонував Григорію Суркісу амбітну ідею: зібрати найкращий юнацький «врожай» з усього колишнього СРСР. Отримавши «добро», Яковенко за рік об’їздив усі значущі турніри — від Санкт-Петербурга до Севастополя.
На олівець потрапляли лише найкращі гравці 1985 року народження. Серед сотень кандидатів першим запримітили саме Мілевського. Артем потрапив на радари ще зовсім дитиною під час донецького Меморіалу Ахатя Брагіна, а пізніше за його грою спостерігали на турнірах у Мінську та Санкт-Петербурзі. У підсумку в 15 років хлопець став «академіком».
Життя в «акваріумі»
Мілевський опинився у строкатій компанії: поруч були Олександр Алієв із Хабаровська та Денис Адлейба з Абхазії, яких Яковенко «перехопив» у московського Спартака. Процедура запрошення була простою: особистий дзвінок від Яковенка батькам. Попри сльози матерів, умови в Конча-Заспі вражали: шикарна база, сучасний критий манеж та стипендія у 150 гривень — на той час це була зарплата держслужбовця зі стажем.
Розпорядок дня був виснажливим:
- 07:00 — техніка та жонглювання в манежі.
- 11:00 — біг та стрибки на луках.
- 15:00 — ігрове тренування.
- 17:00 — заняття в тренажерному залі.
- 21:00 — акробатика або басейн перед сном.
У вільний час хлопці їздили в центр Києва: стриглися, заходили в McDonald’s та дивилися кіно. Вечорами ж «рубилися» в PlayStation, де Артем незмінно обирав Італію та забивав за Тотті й Дель П’єро.
Перші кроки та «предмет розбрату»
Академклас виступав під назвою Динамо (Обухів) і швидко почав громити всіх суперників у ДЮФЛУ та чемпіонаті області. У своєму дебютному матчі за область у Фастові Мілевський зробив дубль і отримав у подарунок побутову техніку — чи то магнітофон, чи то плеєр. Паралельно з футболом хлопці навчалися у школі №151, де Артем разом із іншими зубрив українську мову та історію.
Конфлікт інтересів виник у 2002 році, коли збірна України U-17 готувалася до Євро в Данії. Мілевського вмовляли прийняти українське громадянство. Батько Артема був категорично проти, адже бачив сина в мінському Динамо.
Проте спортивна мотивація перемогла. Як розповідав свого часу ЗМІ Павло Яковенко, вибір гравця ґрунтувався на бажанні рости в системі київського Динамо, де він уже в 17 років дебютував за основу. Після тривалих юридичних суперечок між федераціями України та Білорусі, у травні 2003 року ФІФА дала «зелене світло» на виступи за Україну. Цей випадок став прецедентом, який змінив світову систему юнацького футболу.
Спадщина
Мілевський став українським футболістом, але, як зазначали очевидці, з білоруською душею. В Україні його досі люблять, попри іронію щодо способу життя та легендарних халатів на базі. Багато хто шкодує, що його величезний талант реалізувався лише на третину, а мрія про італійську Серію А так і залишилася «віртуальною» мрією з вечорів за PlayStation у Конча-Заспі.
