Це було в домашньому поєдинку з «Шахтарем» у травні 2009 року (1:0).
– Фанати вивісили банер Max-16, але ви в тому матчі так і не зіграли. Тренером самі знаєте, хто був тоді (Юрій Сьомін, - прим.). Наскільки прикро було?
– Дуже прикро було. Я був дуже злий – це м’яко сказано. Я досі не розумію і ніколи не зрозумію: ти вже задачу вирішив, остання гра, тим паче знаєш, що і ти йдеш, тренер, але й футболіст. 10 років – це не 2-3 роки. Я віддав, можна сказати, найкращі роки свого життя. Як я їх віддав, приніс чи не приніс користь – це вже інше питання. Це було підтвердження від уболівальників. Цифра нижче трохи більша мала бути – збитих мало бути вдвічі більше. Але це вже інша історія.
Тому я був злий. Я сидів на центральній трибуні зі своєю сім’єю, з друзями, і коли я це побачив… До речі, цей банер у мене досі, я його зберігаю і зберігатиму, скільки зможу. Я тоді теж заплакав. Не те що мурашки – я не знав, як себе повести.
Я хотів туди, до них поближче – на полі це було б легше зробити. Але принаймні почуття гордості, почуття вдячності вболівальникам – що ці 10 років, які я був у «Динамо», не просто так я провів. Це, напевно, була відповідь на ці 10 років. Повторюся: я мав зробити набагато більше.
Але тим самим я для себе видихнув, заспокоївся: не прийшов, 10 років пробув, а згадати нічого. Для мене це було дуже важливо, тому що завжди казав і казатиму: футбол – це гра для вболівальників. Без них порожні трибуни – ми самі бачили, що це не футбол. Це треба цінувати.
– Знайшли для себе розуміння, чому він так зробив?
– Ні. Я намагався не підіймати цю тему. Потім, коли Хацкевич прийняв «Динамо», я вже був у його штабі. Ми в Іспанії на зборах побачилися, ми сиділи вечеряли, і його команда сиділа навпроти буквально в десяти метрах. Миколайович мене питає: «Ти не проти, якщо ми запросимо, каву вип’ємо?» Кажу: «Та я вже забув, мені до одного місця».
Ніколи ця тема не підіймалася, я навіть не хотів питати, чому і як. Не знаю. Я потім з Ігорем Михайловичем, з Григорієм Михайловичем багато разів про це розмовляв. Вони кажуть: «Можливо, нам треба було натиснути?» Я кажу: «З іншого боку, це теж неправильно. Є тренер, який приймає рішення. Як натиснути? Ну, не захотів – це його право, він відповідає за все».
– Як тренера - так. Але ж є й людська сторона. Ви самі казали, що все вже було вирішено тоді, матч не мав ніякої турнірної ваги, всі знали, що це ваш останній сезон у «Динамо».
– Згоден. Людський фактор, знову ж таки.
– Нічого дивного, так?
– Абсолютно, – зізнався Шацьких на ютуб-каналі Дениса Бойка.
