Якщо зробити тактичний історичний екскурс, то про опорника як про ролеву модель на футбольному полі, як на мене, можна повноцінно казати від чемпіонату світу 1966 р. (знаю-знаю, що сотню років тому Герберт Чепмен упровадив систему з двома опорниками, однак у полі мого розгляду сьогодні – моноопорництво). Тоді у фінальному протистоянні із західним німцями наставник англійців Альф Рамсей використав схему, яку Ноббі Стайлз у своїх мемуарах визначив як 4–1–3–2. Власне, сам Стайлз і приховувався за одиничкою в цій схемі. Прикметно, що в півфіналі проти португальців Стайлза фактично розміняли на Ейсебіу (персоналка ж бо!), тому казати про його діяльність саме в опорній зоні було б не зовсім слушно. Натомість у фіналі Стайлз був саме опорником і за великим рахунком, на мою думку, батьком-засновником (або, якщо хочете, сином-реалізатором ідеї Рамсея) цієї функції у світовому футболі.
Якщо наблизитися до кінця ХХ ст., то найхарактерніший приклад внеску в розвиток значущості опорної зони – німець Дітер Айльтс. Ця людина справді опікувалася суто випалюванням атакувальних зазіхань супротивників, була жорсткою та непоступливою у відборі, тямила в перехопленнях і могла нав’язати силову боротьбу опонентам. Чи здатен був Айльтс віддати влучний довгий пас? Із цього приводу багато іронізували, не спостерігаючи за ним такої чесноти. Дехто з оглядачів навіть дав життя терміну «айльтсизація футболу»: мовляв, руйнівник має бути винятково руйнівником. Британський дослідник футбольних тактик Джонатан Вілсон ті часи описав як «естетика поступилася місцем прагматиці». А висновок: мовляв, Айльтс став символом цього. Однак бременський ванклабмен Айльтс – це не лише перемога німців на Euro-96, це й численні протуберанці креативу в клубному футболі під орудою Отто Рехагеля. Та прізвисько «Пилосос», яким преса пошанувала Дітера, все ж таки якнайкраще свідчить про його функції на футбольному полі.
Тарасове слово
На наших теренах опорники мали неабиякий авторитет у збірній у різночасся, адже хтось справді був пилососом, хтось хвилерізом, хтось непрохідним муром, а із завданням руйнування могли впоратися непогано. Й незабутній Андрій Гусін (починав на позиції форварда, але якнайкраще розкрив свій потенціал саме в опорній зоні), й пітерський замовчувальник війни волинського походження (з позицією на полі він краще давав собі раду, ніж із позицією щодо війни, яку розв’язала країна, де він живе), й Сергій Сидорчук брали й самовідданістю та безкомпромісністю на футбольному полі, й коли-не-коли креативними надбами. У цьому контексті можна казати й про Тараса Степаненка. Однак цей ветеран українського футболу є чинним гравцем і має, як на мене, передати своє розуміння дій в опорній зоні молодшій генерації. А в опорній зоні «Колоса», як засвідчила його нещодавня гра проти «Епіцентра», просто конче потрібен досвідчений і вправний та водночас повносилий гравець. Різноманітні портали, що вивчають скіли гравців, у Степаненка, насамперед, виокремлюють агресію та водночас спокій (самосупереки тут немає, адже йдеться про жагу боротьби та малу кількість невимушених помилок). Крім того, чеснотами Тараса є стрибучість, гра на перехопленні й пас (як короткий, так і довгий). Ну й досвід, і вміння читати гру – при ньому. Важливим скілом Степаненка є, як на мене, ще й підказування на полі. Тарасове слово, вчасно вжите, здатне позитивно подіяти на партнерів. Чи буде затребуваним цей набір якостей у «Колосі»? Поки що не маю відповіді на це запитання. Влитися у будь-яке командне середовище після екватора змагань – не найпростіше завдання. Та хай щастить Тарасові у футболці нового для нього клубу!
Роздум про Думанюка
Якщо брати гравців опорної зони в сучасній Українській Прем’єр-лізі, то хочу кілька слів сказати про Артура Думанюка, який дебютував у вищому дивізіоні нашого футболу вже у вельми солідному за футбольними мірками віці. Уродженець Тернопілля мене приваблює ігровою дисципліною. Якщо подивитися його теплові мапи в різних матчах, то виникає враження, що інших гравців його амплуа, які настільки суворо діють саме в опорній зоні, тобто там, де мають за своїм профілем, в Україні просто немає. Звичайно, в цьому контексті можна закинути Артуру, що, мовляв, він не є прихильником творчості на полі. Однак згадаймо його осінній переможний гол у ворота «Оболоні». Артур відгукнувся на навіс зі штрафного, відірвався від опікунів (їм і не спало на думку, що за цим невисоким опорником варто стежити в штрафному майданчику), пробив головою, влучив у штангу й миттєво зреагував на відскок, коліном спрямувавши м’яч у сітку воріт «пивоварів». В його грі мені до вподоби високий відсоток точності лонгболів, не менший відсоток виграних дуелей на 2-му поверсі (попри не гренадерський зріст). І, скажімо, в матчі проти полтавців Думанюк запам’ятався 100%-вою (6 із 6-ти!) точністю передач на чужій половині поля. Що це, як не свідчення максимальної відповідальності гравця!
Динамівський дуалізм
Володимир Бражко чи Микола Михайленко? Опорна дилема динамівського тренерського штабу розв’язується цього сезону по-різному. На певних етапах сезону краще виглядає то один, то інший опорник біло-синіх. У кубковій грі з «Інгульцем» вони перебували на полі одночасно, хоча й не дублювали функції одне одного. Й, до речі, саме ювелірна передача Михайленка (а назагал у нього більш як 89% точних передач у чемпіонаті й доволі високе місце на початку другого десятка серед усіх гравців нашої Прем’єр-ліги) з лівого флангу зумовила, зрештою, гол у ворота гостей (Олександр Піхальонок радо відгукнувся на такий вишуканий пас). Бражко своєю чергою відзначився ювелірним асистом на гру раніше, коли в зустрічі з «Епіцентром» довгим пасом через усе поле вивів на ударну позицію Андрія Ярмоленка. Вдвох Бражко й Михайленко перебували певний час на полі й під час запального матчу киян у Житомирі. Й так само каші не зіпсували
Два якісні вітчизняні гравці одного амплуа в одному клубі – це перевага чи проблема? Як на мене, перше. Й хочу, щоб вони були одноклубниками якнайдовше, адже ці два хлопці, конкуруючи за місце в основі, як мені здається, сприяють прогресу одне одного. Аж ніяк не здивуюся, якщо ринкова ціна на кожного з них найближчим часом упевнено піде вгору.
Найкращий віцечемпіон
Ніде правди діти, попервах сприймав появу Івана Калюжного в збірній скептично. Занадто жорстко діяв цей опорник на полі, ризикуючи наразитися на картку насиченішого кольору, ніж жовтий. Та й інколи виникало враження, що його фізичної снаги на 90 хвилин не вистачало. Однак потроху до мене прийшло розуміння скілів Івана. Зі здобуттям срібної нагороди чемпіонату України й дальшим переходом до амбітнішого футбольного проєкту «Металіст 1925» (і все це супроводжується любов’ю до нього вболівальників, прізвиськом «СуперІван» аби кого ж не пошанують!) він наче дістав друге дихання. І тепер він не лише капітан, а й справжній лідер своєї клубної команди на полі.
Кубковий матч із київським «Локомотивом». Іван сумлінно відпрацьовує на руйнування (як же він наздогнав прудконогого гравця «залізничників», який начебто й виходив на ударну позицію, на початку матчу!), вміло зберігає м’яч, за нагоди прицільно пробиває по воротах (за кількістю ударів у поточному чемпіонаті України – в половині другого десятка серед компанії гравців, спрямованих суто на креатив) і в змозі дати чудовий довгий пас. На його рахунку зокрема й асист. До речі, гра 1925-х із червоно-зеленими, як на мене, стала яскравим доказом наявності вправного опорника в однієї команди й браком такого в іншої. Усі голи «Металіст 1925» забивав ударами з-за меж штрафного майданчика. Завадити цим ударам київська команда була не змозі.
Прикметним є такий момент. Зо оцінками sofascore.com, Калюжний є найкращим гравцем чемпіонату України в своєму амплуа (в усіх офіційних матчах поточного календарного року його оцінки набагато перевищують 7 балів), однак у загальному списку гравців нашої Прем’єр-ліги за середньоматчевою оцінкою Іван перебуває десь на початку 4-го десятка. Вважаю, що це серед іншого й підсвідоме небажання аналітиків визнавати важливу роль опорника в українському футболі. Чи мають вони рацію?
***
Колись, на початку 1980-х у радянському фільмі «Надія та опора» розповіли історію про те, як столичний науковець-агробіолог, попри мрії про захист дисертації, оселився в селі й очолив колгосп, що пас задніх, поступово налагоджуючи справи в ньому. Кінокритики тоді не стільки характеризували художні особливості кінострічки, скільки співали оди «герою – нашому сучасникові», «справжньому господареві на землі», що працює «в ім’я майбутнього». От опорник і є чимось на кшталт такого мандрівника в хащі незвіданого, надто коли переходить в опорну зону з інших позицій на полі. Й зчаста стає справжнім дбайливим господарем ситуацій на полі, незрідка – капітаном команди (Сидорчук, Степаненко, Калюжний тощо). Й, звісно, сумлінно працює в ім’я майбутнього результату команди.
Чи прагматика, як і наприкінці минулого століття, дотепер перемагає естетику на футбольних полях? На це запитання можна відповісти емоційно, а можна тверезо. У будь-якому разі опорник у сучасному футболі – це трохи більше, ніж опорник часів раннього Айльтса. Й довгий ювелірний пас на форварда – конче потрібна риса модерного гравця цього амплуа. Неабияк тішить те, що такі гравці в нашому футболі є. Крім того, помітив, що на опорне перепрофілювання у вправних гравців інших амплуа йде аж ніяк не багато зусиль (Дмитро Криськів – тому свідчення). І відповідно – далі буде.
Олексій РИЖКОВ
