Війна створила найбільшу українську діаспору в історії: мільйони сімей виїхали до Європи, Канади, США, Австралії. Багато дітей зараз займаються в топ-академіях місцевих клубів (від «Аякса» до «Бока Хуніорс»), де отримали можливості, яких вдома зараз просто немає через зруйновану інфраструктуру та еміграцію тренерів. Це, до речі, ще одна проблема, про яку мало говорять, бо дитячі тренери взагалі не надто відомі широкому колу людей. Хтось із них пішов служити, хтось загинув, хтось поїхав. І це також проблема, яку треба вирішувати на рівні УАФ.
Але зараз поговоримо про скаутинг. Федерації, що це зрозуміли, вже пожинають плоди. Марокко - найяскравіший приклад: на ЧС-2022 більше половини складу було народжено у Європі (Франція, Бельгія, Нідерланди, Іспанія). Федерація створила цілу мережу скаутів, які ще в юнацькому віці підходять до гравців та їхніх родин. Результат - Ашраф Хакімі, Хакім Зієш, Нуссаїр Мазрауї та історичний півфінал ЧС. Алжир зробив те саме з Ріядом Марезом та іншими французами алжирського походження. Можна продовжувати та продовжувати, але суть ви зрозуміли.
Україна поки що діє (або діяла донедавна) за принципом «хто сам прийде та захоче стати українцем». Це було нормально до 2022 року, коли таланти народжувалися усередині країни. Зараз ситуація змінилася на гірший бік. Варто визнати, що на певному рівні (недостатньому, на мій погляд) українська асоціація футболу стежить за тими українцями, які виїхали з країни останніми роками. І це вірно. Тому що для багатьох дітей може настати момент, яку країну вони представлятимуть, і якщо ми не будемо з ними працювати, вони можуть стати громадянами умовної Німеччини або Польщі.
Арсеній Копитчак
Але є й інша нагода залучити талановитих гравців. Можливість, якою раніше у нас не надто хотіли користуватися і вважали, що Україна не повинна нікого просити отримати наш паспорт та виступати за нашу збірну. Скаутинг на рівні діаспори – це не просто пошук гравців. Це питання національної ідентичності. Гравець, який обирає Україну, незважаючи на те, що виріс в Ірландії чи Бельгії, несе зовсім інший меседж світу: «Україна – це не лише територія, це дещо більше». Такі історії поєднують діаспору сильніше, ніж будь-які офіційні програми. З іншого боку є ризики. ФІФА суворо стежить за зміною «футбольного громадянства», є деякі юридичні нюанси тощо. Плюс конкуренція: Ірландія, Бельгія та США теж не хочуть відпускати своїх талантів. Тому УАФ потрібно діяти швидко та рішуче. Як у випадку з Ігнатковим, коли особисто Шевченко дзвонив батькам і вмовив самого гравця. Мабуть, вперше в історії нашої федерації (асоціації) є людина, яка може вирішувати такі питання та якій важко відмовити. Можливо, саме в цьому й має полягати місія Шевченка. Відмовити легендарному футболісту набагато складніше, ніж умовному Павелку чи Суркісу-старшому.
У довгостроковій перспективі активний скаутинг може стати справжньою «м'якою зброєю» України. Уявіть збірну, в якій поруч із Луніним та Ванатом грають вінгер із Дубліна, півзахисник із Брюсселя та форвард із Нью-Йорка. Це не просто посилення команди – це потужний сигнал усьому світу: Україна жива, росте та збирає своїх у всьому світі. Я не скаут і не експерт у таких питаннях, але за допомогою інтернету зміг знайти досить велику кількість гравців, які мають українське коріння. І це лише вершина айсбергу! У Німеччині, Іспанії, Аргентині, США та інших країнах є ще десятки хлопців з українськими прізвищами та корінням, яких ми навіть не знаємо. Питання лише в одному: чи встигне УАФ їх знайти до того, як вони остаточно оберуть іншу країну? Час покаже. Але час, як відомо, не чекає.
Чим ірландець відрізняється від бразильця?
Макс Ковалевскіс
На форумах та в соцмережах часто зустрічаю думку про те, що не варто нікого запрошувати, не варто нікого вмовляти. Усі бажаючі самі мають сісти на машину та приїхати до будинку футболу у Києві. А ми ще подумаємо, чи варто їм дозволяти виступати за українську збірну. Але тут важливо розрізняти запрошення гравців з українським корінням (особливо молодих) та умовного бразильця, який просто виступає п'ять років в УПЛ і потім має право отримати паспорт. Різниця колосальна. Тому що одна справа запросити юного футболіста з іншої країни (як того ж Ігнаткова), який потенційно може найближчі 10-15 років виступати за нашу збірну. А інша річ – дати паспорт людині, якій незабаром 30 років, вона все життя мріяла виступати за іншу країну, але погодилася кілька років зіграти за збірну України. Можна, безумовно, сказати: будь що буде. І просто сподіватися на те, що у нас у країні не буде проблем із талантами і вийде грати тими, хто одразу народився в Україні й в ній залишився. Але світ змінюється, і ми теж маємо змінюватися. Щоб не опинитися на задвірках футболу.
І тут важливо розділити всіх гравців з українським корінням на дві категорії. Перша категорія – це ті, хто сам відкрито говорить про своє коріння, і пишається ними. І/або готовий потенційно розглянути можливість зміни футбольного (або не тільки футбольного) громадянства. Друга категорія – це ті, хто може і не здогадуватися про українське коріння, або знає про нього, але не вважає, що це має значення і хоче розвивати кар'єру в системі збірних тієї країни, в якій він живе.
З першою категорією ми можемо і навіть маємо працювати. Ми маємо допомогти їм наважитися отримати українське громадянство (якщо в них його немає) та дати можливість виступати за збірну України. Особливо коли йдеться про талановитих футболістів. Друга категорія – це крайній випадок. З такими гравцями я зв'язувався б лише в тому випадку, якби вони були унікальними талантами.
Топ-4 таланта, які могли б грати за збірну України
Олександр Де Ріддер
У світі залишаються десятки молодих футболістів з українським корінням, яких УАФ поки навіть не помітила. Це не просто «потенційні новачки». Це ціле покоління, що виросло в європейських та заокеанських академіях, але має право на синьо-жовтий паспорт. Війна змусила мільйони українців виїхати за кордон. Багато хто з них не повернуться. І тепер саме діаспора може стати одним із головних джерел «свіжої крові» для національної команди. Ось чотири найперспективніших імені, які ще не викликалися до збірних України, але потенційно можуть стати її гравцями в найближчі роки.
Макс Ковалевскіс (Max Kovalevskis, 18 років, правий вінгер, виступає за «Шемрок Роверс», Ірландія). Народився у Дубліні. Мама українка, а тато латиш. Вже дебютував за першу команду «Шемрок Роверс» у 16 років та регулярно грає, у тому числі й у єврокубках. Швидкий, напористий дріблер, техничний, з гарними відгуками у своїй країні. Грає за юнацькі збірні Ірландії (U17-U20), але все ще доступний для України, доки не зіграв за національну збірну Ірландії. Сам в інтерв'ю зізнавався, що сім'я щоліта їздила в Україну до 2022 року. Цікаво, що деякі джерела вказують на те, що Макс має український паспорт. Якщо це правда, то це спрощує ситуацію. З 16 січня 2026 року в Україні офіційно дозволено множинне громадянство. Українці можуть мати паспорти країн ЄС, США, Канади, Великої Британії, Японії та інших дружніх країн, зберігаючи українське громадянство. Головний плюс у тому, що він сам говорить про українське коріння, був в Україні. Ковалевскіс грав за всі юнацькі збірні Ірландії і вважається великим талантом на місцевому рівні.
Александер Де Ріддер (Alexander De Ridder, 17 років, центральний півзахисник може зіграти в опорній зоні, «Андерлехт», Бельгія). Народився 5 червня 2008 року у Києві. Батько бельгієць, а мати українка. Де Ріддер у юному віці виїхав до Бельгії. У дев'ять років потрапив до академії «Андерлехта» і вже продовжив контракт до 2028 року. Один із найяскравіших проспектів клубу: високий (185 см), технічний, універсальний. Виступає за Бельгію U-16 та U-18, але також є непідтверджена інформація про те, що має український паспорт. І він тепер може не відмовляти від бельгійського, що важливо. «Андерлехт» вважає його майбутньою зіркою першої команди. Наразі він є ключовим гравцем дубля брюссельського клубу. У 16 років дебютував у дорослому футболі у другому дивізіоні Бельгії. Де Ріддер восени минулого року дебютував за збірну U-18, але на нашу користь може зіграти те, що він має дуже сильну конкуренцію на своїй позиції в центрі поля.
Олександр Губогло (19 років, захисник, «Монреаль», Канада). Народився у Оттаві. Українське коріння по лінії батька (повне ім'я – Юрій Олександр Губогло). З 2019 року займається в академії «Монреалю», де вже забивав по 9 голів за сезон у MLS Next. Раніше грав за U-17 Гаїті, але має право виступати за три збірні. Поки що залишається «невидимим» для УАФ, хоча канадські скаути відзначають його як одного з найперспективніших захисників свого покоління. Губогло грає на позиції правого латераля, але може зіграти і на лівому фланзі. Кар'єра Олександра зараз стрімко розвивається. Він уже зіграв у 19 років близько 30 матчів за першу команду, у нього чудові відгуки від фахівців і навіть викликався до збірної Канади U-20. Такими темпами він дійде і до національної збірної Канади, тому діяти потрібно швидко.
Арсеній Копитчак (Arseniy Kopytchak, 15 років, лівий вінгер/нападник, академія «Нью-Йорк Ред Буллс», США). Арсеній 2011 року народження. Українсько-американський футболіст, який уже «розриває» MLS Next за «Ред Буллс». Забивав найкрасивіші голи, викликається до табору юнацьких збірних США. Незважаючи на юний вік, вже зараз його багато хто в США називають великим талантом. Цікаво, що у всіх американських джерелах Арсеній вказується із двома громадянствами – українським та американським.
Усі вищезгадані футболісти вже виступають за юнацькі збірні інших країн, але все ще мають право змінити так зване футбольне громадянство. Тобто можуть виступати за національну збірну України. Троє з них відкрито говорять про своє українське коріння, що може потенційно полегшити завдання для УАФ. Цілком можливо, що вони дійсно мають український паспорт, що може полегшити і прискорити завдання. Але навіть якщо це не так, то вони мають можливість стати українцями.
Але, безперечно, є десятки інших футболістів, які також потенційно підходять для зміни футбольного громадянства. Судячи з Сергія Ігнаткова, Андрій Шевченко (сам чи за чиєюсь підказкою) вже усвідомив важливість пошуку юних талантів з українським корінням. На мій погляд, що більше буде вибір у тренерів національної збірної, то краще для всіх нас. Хто знає, можливо, колись ці «іноземні» таланти допоможуть нашій команді потрапити на чемпіонат світу чи чемпіонат Європи.
