Зайдіть у Google і вбийте: «Андрій Шевченко відвідав».
Мілан, фото з Модричем, база «Реала», якийсь меморандум у Відні, конференція в Ісландії, фінал Євро, фінал клубного чемпіонату світу, знову матч у Мілані, відкриття поля в Баку, вечір футбольних легенд...
Десь між рядками якимось чином затесалися «Охматдит» і воїни ЗСУ на фронті — мабуть, довелося хоч на кілька днів показатися на роботі. Політика є політика.
Зрештою, давайте чесно: всі розуміють, що президентом УАФ Андрія Миколайовича «обрали» в Офісі президента. Як і Сергія Станіславовича — призначили головним тренером національної збірної. Тут, власне, і розуміти не треба — він сам про це казав.
Андрія Миколайовича, вочевидь, ставили на роль вітрини.
Місія зрозуміла, але не для президента УАФ. Президент УАФ має не лицем торгувати, а — хай і не потужно — працювати: щоб клуби не подавали колективні скарги на суддів, щоб половині Прем’єр-ліги було де грати, щоб єврокубки не закінчувалися в серпні.
Щоб збірна, яку очолює цілий член комітету, показувала результат, а не утримувала одного з найдорожчих тренерів у Європі, розвалюючись на ходу.
Так, шановні, тримайте свою риторику при собі. Ми йдемо в Європу. А там так не прийнято — там люди вірять і підтримують рідну команду попри всі чвари та негаразди. «Єднаймося, браття! Вірні збірній!» — волає армія незламних ботів у соцмережах.
Від цього цирку розриває голову.
Як можна вболівати за цю жалюгідну зграйку безсовісних піжонів, яким абсолютно начхати, чим живе країна, завдяки якій вони зараз мають змогу грати у своїх Парижах, Лісабонах чи Лондонах і спокійно планувати життя?
Вони ж саме це транслюють своєю грою на полі: байдужість — тотальну, неприкриту байдужість. Іноді настільки демонстративну, що в голову не влазить, як людям кортить показати свою шляхетну зверхність.
Річ у тім, що аватари, які зараз представляють національну збірну України, не мають жодної емпатії. Коли на Дубай полетіли іранські шахеди, Сергій Ребров сказав, мовляв: «Ну нічого, ми в Україні так чотири роки живемо» — з Іспанії, граючи в падель.
Після ганебного матчу зі шведами цілий головний тренер із фірмовим презирливим вишкіром виходить і каже: «Ми програли, це футбол». Схему шведів подають як несподіванку, коли навіть діти знають, що це типовий стиль Поттера.
Буквально автограф під власною некомпетентністю. Розвал на атомарному рівні.
Реброву навіть забракло мужності після матчу подати у відставку. Нехай формально — контракт сам спливе за два місяці, — просто як жест, як вияв честі.
Але де та честь — і де ці самозакохані аватари. Миколенко — єдиний, хто сказав як є: «позорище».
Хай чхали ви на людей — але невже ви самі себе настільки не поважаєте? Невже не хотілося зіграти на чемпіонаті світу — продати себе, таких гарних хлопів у модних штанях, якомога дорожче? Це ж бабло, кеш, «двушки».
Навіть добре, що програли. Може, це нарешті закінчиться.
Але, знову ж таки, їм начхати: зашкварені Тищенко та Мазурашу вже підтримали збірну Реброва. Не збірну України (нащо вона їм здалася?) — збірну Реброва. Так би мовити, план-антикриз від покровителів. «Братва уміраєт, но нє сдайоцца!».
Усе це настільки жалюгідно, що аж нудить.
Дві легенди, які вписали український футбол в історію, через 20 років загнали його в багно й витерли об нього ноги.
