Італія – країна, в якій завжди знали, що таке істинне воротарське мистецтво. На цій позиції в країні величних бомбардирів та вишуканих «фантазіста» були і залишаються не менш значущі голкіпери. Сьогодні на такі лаври претендує Джанлуїджи Доннарумма. Проте ще не завершив кар’єру інший Джиджи – Буффон. Ще раніше були Діно Дзофф, Анджело Перуцці, Джанлука Пальюка, Франческо Тольдо та інші. Серед них – Джуліано Сарті.
Дивним чином Джуліано Сарті, а його колекції абсолютно заслужених трофеїв позаздрить будь-який інший голкіпер з Апеннін, виявився практично не задіяний у збірній. В «скуадрі адзуррі» в його активі всього вісім матчів за вісім років. Цікаво, що в цих поєдинках Італія жодного разу не програла.
Сарті помітили тільки у 1959-му, на ЧС-62 тренери надавали перевагу Лоренцо Буффону (саме так – родич, Лоренцо є двоюрідним братом дідуся «нинішнього» Буффона, за деякими даними пращур голкіпера ПСЖ займає восьме місце у списку кращих голкіперів Італії 20-го століття). На ЧС-66 грав Енріко Альбертозі. Останнього взагалі варто вважати злим генієм Сарті, адже Альбертозі спочатку відправив Сарті в запас у «Фіорентині», а згодом не залишив жодного шансу в «скуадрі адзуррі ». Деякі речі не зміниш, хай Сарті й старався.
«Перехід до «Фіорентини» представляв для мене велику проблему. Я був неписьменний, говорив на діалекті, навіть поїздка на трамваї виливалася в серйозні труднощі. Мене рятували книги, товстелезні флорентійські фоліанти... З того часу я вважав за краще осилювати брошури по 120-130 сторінок – ненавиджу читати двома порціями! Ось, щойно придбав Луїса Сепульведу – «Історія равлика, яка виявила важливість повільності». Я обожнюю повільний темп!», - згадував пізніше сам Сарті.
Саме у місті народження Данте Аліг’єрі Флоренції Сарті пізнав перші промені слави. Його кар’єра у складі «Фіорентини» – це, перш за все – фантастичне чемпіонство 1956-го, коли «фіалки» зазнали єдиної поразки тільки в останньому турі, пропустивши два м'ячі на 85-й і 90-й хвилинах (1:3 в матчі з «Дженоа»), й випередили «Мілан» на 12 очок. Чотири наступні, неймовірно важкі роки, коли «Фіорентина» незмінно приходила другою, а Фортуна наче відмовлялася помічати будья-які намагання гравців команди, були успіхом інших команд. «Фіорентина» поперемінно поступалась визнаним грандам – то «Мілану», то «Ювентусу».
Дійшло до того, що навіть у Кубку Італії «фіалки» постійно програвали на останній стадії. Спочатку трапилася поразка від тоді непередбачуваного «Лаціо» в фіналі відновленого турніру в 1958-му (0:1), потім невдача з всесильним «Ювентусом» у фіналі 1960-го (2:3). Аж раптом, коли його вже втомилися чекати, стався новий прорив. Було виграно Кубок країни та Кубок кубків у 1961-му. Ці титули були відвойовані відповідно в «Лаціо» (2:0) та шотландського «Рейнджерс» з Глазго (2:0 у гостях, 2:1 удома).
От тільки грав у тих фіналах саме згаданий вище Альбертозі. І тут Сарті, який продовжував вважатися один з найбільш талановитих футболістів Італії на своїй позиції, зважився на складне рішення. Навіть з урахуванням зовсім не «голкіперського» зросту, який складав усього 178 сантиметрів, у нього завжди вистачало пропозицій продовжити кар’єру в інших клубах.
П'ять років, а це був період з 1958-го по 1963-й, проведені часто «під» талановитим колегою по амплуа, змусили прийняти, можливо, багато в чому запізніле, проте разом з тим і чи не найправильніше рішення у кар'єрі Сарті. Він перейшов у міланський «Інтер», де Джуліано, вибивши з «основи» самого Лоренцо Буффона, здобув свої головні титули.
Варто сказати, що титулів у Сарті могло бути значно більше, проте йому сильно не пощастило як у фіналі чемпіонату країни 1964-го, так і у фіналі КЄЧ-1967. В тому міжнародному матчі Сарті мало не наодинці протистояв чудовому «Селтіку». Партнери намагання Джуліано не «підтримали» – ту битву «чорно-сині» програли заслужено.
На превеликий жаль, вже за три дні після поразки від «Селтіка», за яку Сарті соромно точно не було, трапився куди менш приємний матч з «Мантуєю» в чемпіонаті Італії. Вся команда зіграла вкрай погано, але в пам'яті залишився ляп голкіпера. Джуліано впустив м'яча у ворота після досить нескладного прострілу Беньяміно Ді Джакомо, і тим підписав вирок своїй команді, яка програла 0:1. Скудетто дісталося «Ювентусу», адже той у останньому турі обіграв «Лаціо» 2:1 і випередив «Інтер» на одне очко. «Ювентусу», в який Джуліано й перебрався через рік.
Історія «Гранде Інтера» на тому тимчасово завершилася. Але Сарті вже не матиме до того жодного стосунку. Пройде немало років, коли онука Сарті 11 років, дівчинка Софія, зронить м'яча з рук на змаганнях з художньої гімнастики: «Дідусю, вибач! – Мила ти моя маленька, зі мною сталося рівно те ж саме. І це вже не змінити, цьому не допомогти».
Сарті мав доволі оригінальну манеру ведення гри. Промовистим є вже те, що він зазвичай грав без рукавичок, і тільки через багато років намагався пояснити чому - мовляв, Нойєр відчуває м'яч точнісінько так само, як і я голими руками, в цьому й полягає його талант, я так не міг!
Джуліано одягав рукавички тільки в дощ, але партнер по «Фіорентині» Курт Хамрін все ж зумів посіяти в ньому зернята сумнівів – мовляв, шерсть допомагає вхопитися за м'яч, ти просто правильної амуніції не зустрічав. Однак Сарті так і залишився в пам'яті й кінохроніці – з білими, незахищеними кистями рук.
Сарті був досить незвичайним футболістом протягом усієї кар’єри, а вже в 50-60-ті роки він і зовсім здавався революційним гравцем, іншим, дивним. Джуліано володів приголомшливою реакцією, однак зовсім не мав схильності до ефектних сейвів – вважав за краще правильно вибрати позицію й заволодіти м'ячем без всякого позування, «просто» скориставшись своїми габаритами, які дозволяли цілком якісно перекривати ворота. У цьому він виразно нагадував свого сучасника Яшина, якому дісталося куди більше міжнародної слави як тоді, так і в цілому.
Колезі Льву Сарті віддасть окрему хвалу, визнаючи його найсильнішим голкіпером в історії футболу – поряд з Буффоном (правда, Джуліано не уточнив, якого саме він має на увазі - Лоренцо або його далекого родича Джиджи)...
Сарті став чи не першим в Італії кіпер-свіпером, тобто воротарем-ліберо. Такі голкіпери грали принаймні до лінії штрафного майданчика й прекрасно взаємодіяли з партнерами по лінії оборони «Гранде Інтера»: мова про реального ліберо Піккі, стоппера Бурньїча, лівого бека Факкетті. Однак була у Сарті риса, яка дивним чином суперечила його манері виходити з воріт досить далеко. Якщо вже хтось із суперників виривався на побачення з ним, Джуліано не вибігав назустріч, а вважав за краще до останнього зберігати максимальну дистанцію, залишаючись на лінії. Логіка була така - тримати дистанцію, щоб мати більше часу зреагувати на удар. Такий стиль чомусь іменувався «геометричним». На противагу стилю «реактиви» – коли воротар моментально вилітає назустріч атакуючому футболісту. Це був суперечливий підхід, але таке бачення футболу теж мало право на життя.
«У мене ніколи не було тренера як такого. Свого часу мене, торговця насінням та іншими дурницями, який сидів на трибунах стадіону «Ченто», покликали й запропонували стати в ворота – я став і зіграв. Моїм першим тренером був Артуро Маффеї в «Фіорентині» – це бронзовий призер Олімпіади-36 в стрибках в довжину, таким був підхід і бачення роботи Фульвіо Бернардіні. Саме тоді я зрозумів, як потрібно грати в рамці – геометрично! Не тільки голова, як багато хто вважає нині, а й все тіло повинно перекривати траєкторію удару. Я завжди мав перебувати на лінії удару. Я був першопрохідцем цього напрямку, й Віані тоді сказав: «Або Сарті геній, або він збожеволів».
До слова, інші великі голкіпери, колишні футболісти «Інтера» – Лоренцо Буффон та Джорджо Гецці – взагалі завжди залишалися на лінії воріт. Джанлуїджи Буффон та Самір Ханданович – теж типові «геометрика», а Хосе Рейна – проміжний варіант між «геометрикою» та «реактивою».
«Як же вам краще пояснити, щоб ви точно зрозуміли? Голкіпер завжди повинен відштовхуватися від того, хто буде бити, й витримувати правильну дистанцію – щонайменше два метри від потенційної точки удару, і тоді м'яч обов'язково помре в руці воротаря. «Реактиви» даремно кидаються на м'яч, надаючи масу можливостей атакуючому гравцеві. Боюся, в Коверчано нині приділяють «реактивності» занадто багато уваги», - розмірковував Джуліано.
Чи не привід замислитися? А ось одкровення з іншої області. «У 1964 році в Глазго за температури -15 й північному вітрі я зійшов з розуму й з'явився на полі в рожевих трусах. Ну не було інших! Коментатор знущався... Через кілька років Андзолін запитав мене - що це було в Глазго, а я відповів: «Краще вже ці труси, ніж ваш ублюдочні зачіски!».
З Роберто Андзоліном Сарті перетнеться в 1968 році в «Ювентусі» – голкіпер-ветеран прибуде в Турин винятково в якості, як планувалося, дублера колеги, який був на п'ять років молодшим. Хтось пам'ятає голкіпера Андзоліна?
І останній урок від майстра. «Перше завдання голкіпера – «очистити повітря». Нехай без крику, але повагу забезпечити. Вчіться у Буффона! І ще. Якщо ви вважаєте, що колишній півзахисник може поліпшити майстерність голкіпера, то глибоко помиляєтеся. Допомогти воротареві може тільки колишній голкіпер».
Вже в солідному віці – в 71 рік, будучи оточений чотирма дітьми й сім'єю онуків, Сарті відчув, що в нього поболює серце. На виклик з'явився лікар й тут же зажадав від хворого, щоб той кинув курити. «Послухайте, лікарю – середня тривалість життя людини 78 років – як же ви можете відібрати у мене сім років настільки солодкого куріння сигар?!»
Він пішов у 83. Пішов з життя як величний футболіст – неоднозначний, суперечливий, багато в чому недооцінений. Проте щодо Сарті точно можна сказати одне – це був футболіст, який зумів стати голкіпером-епохою.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
