Україна не награла на перемогу – 17 ударів майже ні про що
Команда Шевченка зіграла дуже натужно. Усі ці дальні удари та передачі з флангу дуже нагадували Динамо Михайличенка – тих не найкращих його зразків. Чогось осмисленого тренерського побачити так і не вдалося. Ніби й 17:3 за ударами без натяку на моменти в гостей, але все надто повільно й академічно. У штрафний майданчик заходили рідко й натужно, а ударів звідти було непристойно мало. Головні моменти приходили після помилок естонців, коли вдавалося перехопленнями розкрити масовані редути опонента, а швидкі рішення не давали змоги їм перебудуватися.
Проблеми починалися від першого пасу. Матвієнко і Пластун вбивали надто багато часу перепасовками в центрі, а потім здебільшого віддавали ближньому. Коли Сидорчуку, Шахову чи Коваленку вдавалося вирватися на відкритий простір, не завжди йшла швидка передача вперед. Це була секунда-дві, поки естонці встигали заново зачинятись у зонах. У наших півзахисників проблеми з постійним рухом назад спиною до воріт, повільним прийняттям рішень. Коли тільки вдавалося вмикати швидкі комбінації в дотик низом, гостям ставало сутужно. Питання в тому, чому цього було так мало.
Заміни також не дуже допомогли. Швед уже й забув, коли виходив на поле, хоча кілька гострих пасів виконав. Буяльський грав надто боязко, Безусу позиція лівого вінгера не дуже комфортна, але наш третій у матчі капітан (після Ярмоленка і Шахова) загалом впорався з відповідальністю лідера, заробивши і виконавши переможний стандарт. Шепелєв намагався загострювати, але грав досить наївно, змушуючи Шевченка та його італійських помічників розчаровано махати руками.
Естонія змушує замислитися
У те, що збірній України поки рано думати про себе як про команду топ-рівня, багатьом фанатам досі не хочеться вірити. Так, ми пройшли величезний етап, коли наша основа здатна розбиратися з чехами і словаками, яким раніше програвали. Можемо на куражі бити чинних чемпіонів Європи. Однак це зовсім не ті перемоги, які дозволяють говорити, що ми сильніші за ту ж Португалію.
Дуже, звісно, хочеться, але говорити про великі успіхи на Євро-2020 занадто рано. Подібні матчі показують, що ми можемо стати як сенсацією Чемпіонату Європи, так і одним з розчарувань – щільно закриється якийсь не сильніший за нас суперник, піде гра в голкіпера, не зайдуть дальні удари умовного Маліновського, і спробуй потім розбити цю стіну. Забагато залежить від індивідуальних налаштувань, замало злагодженості, щоб говорити про машину для перемог.
На жаль, не можна сказати, що хтось з найближчого резерву зробив вагому заявку на те, щоб вибороти місце у старті. Соболь був одним з найактивніших, але регулярно помилявся у ключових моментах – потрібен був пас на вільного Циганкова, йшов удар. Мав вирішувати все сам, віддав на прикритого Бєсєдіна. Болбат своєю співпрацею з Ярмоленком сподобався більше, але правий фланг сьогодні був менш активним, а вінгер Вест Хема незвично пасивним. Шахов і Сидорчук віддали кілька перспективних передач з розриванням захисних ліній, але мали б більше тиснути, а не зводити гру до дальніх ударів. Циганков непогано комбінував, але також був не до кінця вбивчим у кінцевій стадії атак..
Дай Боже, щоб уся справа була в недооцінці та ставленні до спарингів
Україна зіграло матч посередньої якості. Гол Безуса дещо вводить в оману, адже на останніх хвилинах це естонці посміливішали і почали шукати перемогу, а ми губилися навіть на своїй половині поля. У нас не було 8-9 гравців основи, але й Естонія до перерви також виставила омолоджений експериментальний склад, який потрібно було навантажувати значно більше. Коли все котилося до безславної нічиєї, на лаві запасних веселилися Караваєв з Миколенком, посміхалися інші гравці.
Можливо, збірну України просто неможливо налаштувати на товариські матчі проти таких суперників з другої сотні рейтингу ФІФА. Може, нульова вага гри змінює ставлення. Або переоцінка власних можливостей, мовляв, ми їх на класі рано чи пізно розкатаємо. Та в багатьох моментах наш резерв нічим особливим не переважав естонський командний механізм, крім контролю м'яча, і це дуже сумно, бо нагадувало матчі безпорадності проти Мальти та Саудівської Аравії, які так хотілося вже залишити в минулому.
Фарт, який лякає, або Запоріжжя як Львів
Ось і дебютувало 8-е місто у ролі домашнього стадіону команди №1. Славутич-Арена стала 12-м стадіоном. На нового господаря українська футбольна дружина чекала 10 років, якщо говорити про міста. Львів – унікальне місце для національної збірної України. Тут «синьо-жовті» виграли 16 матчів, двічі завершували внічию і жодного разу не програли. Запоріжжя дебютувало у пам'ятному стилі. Таких перемог, коли вирішальні голи забивали у компенсований час, Львів побачив чимало – Вірменію, Білорусь та Австрію дотикали після 90-ї хвилини.
Словаччину в Лізі націй били там же завдяки голу на 80-й, Румунію у спарингу – на 78-й. А ще були 2 переможні голи на фініші першого тайму. Рятівний штрафний Безуса мав ще одну львівську нотку. Колишній нападник Карпат Зеньов вдало підставив голову під удар Романа – у воротаря гостей фізично не було шансів. Разом з Пластуном вони провели декілька сезонів у Львові, про що з посмішкою згадували після матчу, незважаючи на поразку команди Сергія. Усе могло бути інакше, реалізуй Зеньов свій підступний удар з льоту по воротах практично безробітного сьогодні Луніна.
Збірній України продовжує щастити. Так було в Лізі націй, продовжилося у Європейській кваліфікації, триває досі – в нинішній кульмінації не менша частка вини суперника. Ми виграємо матчі, де не дуже награємо на такий результат. З одного боку це вселяє позитив у команду, яка починає вірити в себе ще більше, дотискати суперників завжди приємно. З іншого – дещо лячно, адже фарт має властивості повертатися своїм гіршим боком у зовсім невідповідний момент.
Тарас Котів
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
