Михайло Фоменко: « Для всіх нас існувало тільки перше місце, все інше розцінювалося як невдача»

Динамо Київ 13 Травня, 18:49 568
Михайло Фоменко: « Для всіх нас існувало тільки перше місце, все інше розцінювалося як невдача»
Продовжуючи згадувати про перемоги київського «Динамо», які відбулися рівно сорок років тому, в пам'ятному для команди 1975 році, ми знову повертаємося до захисників.

Продовжуючи згадувати про перемоги київського «Динамо», які відбулися рівно сорок років тому, в пам'ятному для команди 1975 році, ми знову повертаємося до захисників.

Центр захисту тієї команди у складі Михайла Форменка (на фото праворуч) та Стефана Решка в середині 70-х вважався одним з найнадійніших у Європі. Холоднокровні, тактично грамотні та фізично підготовлені динамівці успішно діяли проти форвардів кращих команд континенту. У дев'яти матчах Кубка Кубків 1974-1975 та двох іграх Суперкубка команда Валерія Лобановського пропустила лише п'ять м'ячів! Про це ми згадуємо разом із заслуженим майстром спорту Михайлом Фоменком.

- У «Динамо» не прийнято оцінювати внесок у загальну перемогу конкретного виконавця, не буду і я відступати від цього принципу. Мене часто запитують: хто в команді 75-го року був лідером? Не можу знайти відповідь, кожен з того складу був особистістю, як на футбольному полі, так і в житті. Футболісти які приїжджали до Києва були лідерами у своїх командах, в «Динамо» ж Лобановському належало «сколотити» з них боєздатний колектив. Він з цим успішно впорався.

- Ви прекрасно взаємодіяли на футбольному полі зі Стефаном Решком. У житті вас пов'язували дружні стосунки?

- Ми ставилися і ставимося один до одного шанобливо. Були нормальними приятелями. Яким би не був дружнім колектив, він завжди розбивається на кілька груп. Я більше спілкувався з Коньковим та Онищенком, разом проводили час в довгі дні заїздів і передсезонних зборів. Унікальність тієї команди полягала в тому, що хлопці в будь-якій ситуації стояли один за одного горою, в разі чого за тебе вступала вся команда.

- У 1973 році «Динамо» очолив Валерій Лобановський. Що нового дав молодий тренер команді, яка стала через три роки найсильнішої в Європі?

- Колишній наставник Олександр Севідов передав Валерію Васильовичу прекрасний колектив. До слова, Лобановський за три роки зробив мінімальні кадрові зміни, зосередившись на науковому підході до тренувального процесу та відновленні. У 1975 році «Динамо» додало в інтенсивності гри, організованості, агресивності дій. З'явився пресинг, добре, що фізичних кондицій нам вистачало на всі 90 хвилин. Плюс Лобановський знайшов підхід до кожного з гравців, зумів змусити повірити в себе і в команду. Для всіх нас існувало тільки перше місце, все інше розцінювалося як невдача.

- Чому успіх 1975 не знайшов логічного продовження у наступних сезонах?

- Тепер, через роки, коли емоції вляглися, можна з холодною головою розставити все по своїх місцях. Все пізнається в порівнянні. У наступному після 1975 сезоні ми вийшли до чвертьфіналу Кубка чемпіонів, одинадцять динамівців у складі збірної СРСР посіли третє місце на Олімпійських іграх. Через рік був півфінал Кубка чемпіонів. Тепер це був би величезний успіх. Тоді ж, після «зіркового» 75-го, цей результат розцінювався виключно як невдалий. На мій погляд, гравцям та тренерам не вистачило досвіду тривалих виступів на такому високому рівні. Плюс у більшості гравців накопичилася втома, давали знати травми. Це пізніше тандем Лобановський - Зеленцов прийшов до золотої середини «дозування» навантажень, а в першій половині 70-х ми працювали на знос. Знижок не робилося нікому, всі перебували в рівних умовах. Позначилася і зміна поколінь, адже молодим хлопцям потрібен був час для акліматизації в команді з настільки високими вимогами. По суті, тренеру довелося створювати нову команду. Досягнень, подібних нашим, «Динамо» домоглося лише в 1986 році.

- Яке найяскравіше враження у вас залишилося від 75-го?

- Той сезон був для нас дуже складним, адже одним складом грали і в чемпіонаті СРСР, і в єврокубках, і в першій збірній країни. Повернувшись з Базеля, з фінального матчу Кубка кубків, Валерій Васильович дозволив нам на кілька годин заскочити додому, побачити рідню. Ми цьому були нечувано раді, адже через три дні належало грати у складі збірної. А ще після завоювання Суперкубка до мене підійшов кореспондент і запитав: «Ваші відчуття після такої гучної перемоги?». Нічого більш ємного, ніж «Я спустошений», йому відповісти не зміг. Насправді, ці перемоги нам дісталися неймовірними труднощами. «Динамо» вписало славну сторінку в досягнення радянського футболу, гравці були горді за країну, клуб і за себе.

- Фінальний поєдинок з «Ференцварош» став найскладнішим на шляху до завоювання Кубка кубків?

- Цей поєдинок я б назвав найбільш складним з психологічної точки зору. А з ігрової запам'яталося протистояння з голландським ПСВ з Ейндховена. У домашньому матчі ми не без зусиль перемогли 3:0 і з упевненістю в своїх силах вирушили до Голландії. Господарі швидко відкрили рахунок і надалі мали кілька вигідних моментів його збільшити. Добре, що в кінці матчу вийшов на заміну Буряк і забив такий потрібний нам м'яч. А чого варті дві зустрічі з «Айнтрахтом»! У 1974 році німецький футбол був на підйомі, а франкфуртські футболісти були не проти повторити успіх збірної на чемпіонаті світу і «Баварії» в Кубку чемпіонів. В обох матчах при рівній боротьбі нам вдавалося забивати вирішальні м'ячі, який у підсумку відкрив нам путівку до весняної частини турніру.

- Як зустрічали в Києві володарів Кубка кубків?

- Це зараз з приводу будь-якої перемоги влаштовуються свята з концертами та феєрверками, тоді ж було все по-іншому. У Борисполі команду зустріли керівники республіки, в одному з залів аеропорту організували невеликий банкет, де нас урочисто привітали. Говорили про підняття престижу країни, наш внесок у розвиток спорту... Ми високо підняли планку наших можливостей. Що говорити, якщо через рік «бронзова» медаль Олімпійських ігор вважалася провалом. Зараз інші часи, про подібні звершеннях можна лише мріяти.