Продовжуючи згадувати про перемоги київського «Динамо», які відбулися рівно сорок років тому, в пам'ятному для команди 1975 році, ми знову повертаємося до захисників.
Центр захисту тієї команди у складі Михайла Форменка (на фото праворуч) та Стефана Решка в середині 70-х вважався одним з найнадійніших у Європі. Холоднокровні, тактично грамотні та фізично підготовлені динамівці успішно діяли проти форвардів кращих команд континенту. У дев'яти матчах Кубка Кубків 1974-1975 та двох іграх Суперкубка команда Валерія Лобановського пропустила лише п'ять м'ячів! Про це ми згадуємо разом із заслуженим майстром спорту Михайлом Фоменком.
- У «Динамо» не прийнято оцінювати внесок у загальну перемогу конкретного виконавця, не буду і я відступати від цього принципу. Мене часто запитують: хто в команді 75-го року був лідером? Не можу знайти відповідь, кожен з того складу був особистістю, як на футбольному полі, так і в житті. Футболісти які приїжджали до Києва були лідерами у своїх командах, в «Динамо» ж Лобановському належало «сколотити» з них боєздатний колектив. Він з цим успішно впорався.
- Ви прекрасно взаємодіяли на футбольному полі зі Стефаном Решком. У житті вас пов'язували дружні стосунки?
- Ми ставилися і ставимося один до одного шанобливо. Були нормальними приятелями. Яким би не був дружнім колектив, він завжди розбивається на кілька груп. Я більше спілкувався з Коньковим та Онищенком, разом проводили час в довгі дні заїздів і передсезонних зборів. Унікальність тієї команди полягала в тому, що хлопці в будь-якій ситуації стояли один за одного горою, в разі чого за тебе вступала вся команда.
- У 1973 році «Динамо» очолив Валерій Лобановський. Що нового дав молодий тренер команді, яка стала через три роки найсильнішої в Європі?
- Колишній наставник Олександр Севідов передав Валерію Васильовичу прекрасний колектив. До слова, Лобановський за три роки зробив мінімальні кадрові зміни, зосередившись на науковому підході до тренувального процесу та відновленні. У 1975 році «Динамо» додало в інтенсивності гри, організованості, агресивності дій. З'явився пресинг, добре, що фізичних кондицій нам вистачало на всі 90 хвилин. Плюс Лобановський знайшов підхід до кожного з гравців, зумів змусити повірити в себе і в команду. Для всіх нас існувало тільки перше місце, все інше розцінювалося як невдача.
- Чому успіх 1975 не знайшов логічного продовження у наступних сезонах?
- Тепер, через роки, коли емоції вляглися, можна з холодною головою розставити все по своїх місцях. Все пізнається в порівнянні. У наступному після 1975 сезоні ми вийшли до чвертьфіналу Кубка чемпіонів, одинадцять динамівців у складі збірної СРСР посіли третє місце на Олімпійських іграх. Через рік був півфінал Кубка чемпіонів. Тепер це був би величезний успіх. Тоді ж, після «зіркового» 75-го, цей результат розцінювався виключно як невдалий. На мій погляд, гравцям та тренерам не вистачило досвіду тривалих виступів на такому високому рівні. Плюс у більшості гравців накопичилася втома, давали знати травми. Це пізніше тандем Лобановський - Зеленцов прийшов до золотої середини «дозування» навантажень, а в першій половині 70-х ми працювали на знос. Знижок не робилося нікому, всі перебували в рівних умовах. Позначилася і зміна поколінь, адже молодим хлопцям потрібен був час для акліматизації в команді з настільки високими вимогами. По суті, тренеру довелося створювати нову команду. Досягнень, подібних нашим, «Динамо» домоглося лише в 1986 році.
- Яке найяскравіше враження у вас залишилося від 75-го?
- Той сезон був для нас дуже складним, адже одним складом грали і в чемпіонаті СРСР, і в єврокубках, і в першій збірній країни. Повернувшись з Базеля, з фінального матчу Кубка кубків, Валерій Васильович дозволив нам на кілька годин заскочити додому, побачити рідню. Ми цьому були нечувано раді, адже через три дні належало грати у складі збірної. А ще після завоювання Суперкубка до мене підійшов кореспондент і запитав: «Ваші відчуття після такої гучної перемоги?». Нічого більш ємного, ніж «Я спустошений», йому відповісти не зміг. Насправді, ці перемоги нам дісталися неймовірними труднощами. «Динамо» вписало славну сторінку в досягнення радянського футболу, гравці були горді за країну, клуб і за себе.
- Фінальний поєдинок з «Ференцварош» став найскладнішим на шляху до завоювання Кубка кубків?
- Цей поєдинок я б назвав найбільш складним з психологічної точки зору. А з ігрової запам'яталося протистояння з голландським ПСВ з Ейндховена. У домашньому матчі ми не без зусиль перемогли 3:0 і з упевненістю в своїх силах вирушили до Голландії. Господарі швидко відкрили рахунок і надалі мали кілька вигідних моментів його збільшити. Добре, що в кінці матчу вийшов на заміну Буряк і забив такий потрібний нам м'яч. А чого варті дві зустрічі з «Айнтрахтом»! У 1974 році німецький футбол був на підйомі, а франкфуртські футболісти були не проти повторити успіх збірної на чемпіонаті світу і «Баварії» в Кубку чемпіонів. В обох матчах при рівній боротьбі нам вдавалося забивати вирішальні м'ячі, який у підсумку відкрив нам путівку до весняної частини турніру.
- Як зустрічали в Києві володарів Кубка кубків?
- Це зараз з приводу будь-якої перемоги влаштовуються свята з концертами та феєрверками, тоді ж було все по-іншому. У Борисполі команду зустріли керівники республіки, в одному з залів аеропорту організували невеликий банкет, де нас урочисто привітали. Говорили про підняття престижу країни, наш внесок у розвиток спорту... Ми високо підняли планку наших можливостей. Що говорити, якщо через рік «бронзова» медаль Олімпійських ігор вважалася провалом. Зараз інші часи, про подібні звершеннях можна лише мріяти.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
