- Ігоре Валентиновичу, ви корінний киянин, та й закінчували школу «Динамо», а ось кращі роки у вас пройшли в одеському «Чорноморці». Який клуб вам ближче?
- Київським «Динамо», як і мільйони хлопців у мій час, я захворів з самого дитинства. У мого однокласника Сергія Сахно брат Вітя грав за дублюючий склад киян. І коли Серьожа взяв у брата футболку і подарував її мені, словами моє щастя не описати. Я пишався значком «Динамо» на грудях! Уявляєте, початок вісімдесятих, і ця футболка... Зараз молодь інша. Якщо ми добиралися до вулиці Салютної громадським транспортом і рахували час від тренування до тренування, то зараз ситуація багато в чому змінилася. Футболістів привозять на заняття, умовляють тренера, їм чистять бутси, зашнуровують їх. Приїжджаєш на базу «Динамо» на Нивках, а там в основному круті машини з водіями і більше нічого. За таких обставин зрозуміло, що дитині не до душі ця гра, але так хоче його тато. І що з такого гравця вийде? Мої батьки не хотіли, щоб я став футболістом. А зараз спочатку хочуть батьки, а потім вже гравці. Це не правильно.
- А чому не вийшло закріпитися в «Динамо»?
- Після закінчення школи «Динамо» я був зарахований в дубль, де провів три роки. Спочатку я був ніби молодий, перспективний, мене стали підпускати до першої команди, у складі якої зіграв кілька матчів. Але в підсумку отримав на тренуванні перелом ноги, після чого пару місяців пішло на відновлення. Потім мене віддали в Білу Церкву, де я грав у Віктора Колотова, царство йому небесне. Потім були Лубни, досвід у тоді ще ленінградському «Зеніті», після цього транзитом через кременчуцький «Кремінь» опинився в «Чорноморці». На жаль, другого шансу заявити про себе в «Динамо» я не отримав. Цікаво, що в матчі за збірну в далекому 1996-му проти турків молодий Андрій Шевченко свій перший гол забив з моєї передачі. А наш перший тренер Олександр Шпаков потім згадував, що відразу два його вихованця грають у збірній, і це йому було дуже приємно, - розповів Жабченко в інтерв’ю «Сегодня».
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
