Грати у футбол Владислав Ващук розпочав у 6 років. Його першою школою став Спортивний клуб армії у Києві, а першим тренером був Анатолій Сергієнко.
— Владиславе, що для вас означає футбол сьогодні?
— Раніше, коли доводилося постійно виходити на поле та грати за «Динамо» чи інші клуби, футбол, звичайно, був роботою, що приносила непоганий дохід. Майже весь свій час віддавав тренуванню, тож займатися чимось іншим не встигав фізично. Тоді не було хобі, а зараз — з’явилося. І це футбол.
— На вашу думку, якими сьогодні є основні проблеми вітчизняного футболу?
— У цьому виді спорту є низка проблем. По-перше, професійний футбол плавно переходить у масовий вид спорту. По-друге, є проблема з фінансуванням футбольних клубів. І це стосується, на жаль, не лише команд вищої ліги. По-третє, вбачаю проблему у вболівальниках, які зазвичай відвідують лише матчі топових клубів. В інших випадках стадіони як були, так і залишаються напівпорожніми. Тож треба щось кардинально змінювати, аби вболівальники відвідували матчі. Також не можу оминути проблему суддівства, яка завжди була і є сьогодні. Її суть полягає в тому, що судді на полі повинні бути нейтральними. Але дуже часто вони впливають на результат футбольного матчу.
Пам’ятаєте, як виправдовуються арбітри: «Суддя не побачив». У реальності це виглядає дещо по-іншому: «Суддя не побачив, бо так захотів». Отже, в нього є якась зацікавленість. Я припускаю, що корупція досі присутня в суддівській справі, хоча, можливо, не настільки сильно розвинута, як колись.
— Як події на Сході України впливають на розвиток футболу?
— Безліч команд змінили місце розташування, в більшості з’явилися труднощі і не лише фінансові. Легіонери, які могли б підсилити команду, відмовляються їхати до України, адже бояться війни. З’явилося чимало переселенців, серед яких і діти, що займалися футболом. Загалом спорт зазнав чималих втрат.
— Ви стали засновником футбольного турніру для дітей імені Ващука. Розкажіть, як проводяться ці змагання?
— Це дитячий футбольний турнір. Я довго вагався, чи варто називати його моїм ім’ям. Але потім погодився. Під час першого турніру дуже хвилювався, адже відповідав за його організацію. Там беруть участь дитячі команди українських клубів. Ті ж «Динамо» чи «Ворскла» тощо. Зараз, коли проводимо турнір, намагаюся відібрати талановитих хлопчиків, дивлюся, як працює тренерський склад тієї чи іншої команди, а переможцям вручаю подарунки. Взагалі я підтримую будь-які змагання, в яких беруть участь діти. Дітям не потрібна політика, їм не потрібна війна. Дітям потрібен спорт і приємні емоції.
— Вам довелося грати в «Динамо» ще під керівництвом Валерія Лобановського. Ким для вас залишився Валерій Васильович та які були із ним стосунки, чи були якісь традиції у клубі?
— Валерій Васильович Лобановський був для нас справжнім метром футболу, спортивним психологом та наставником. Це та людина, яка повірила в мої можливості та відкрила їх на футбольному полі. Йому завжди вдавалося знайти необхідні слова, аби я повірив у себе та розвивався у професійному напрямку.
Особливих традицій чи обрядів у нас не було. Перед матчем, за декілька хвилин до виходу на поле всі гравці робили коротку мовчазну паузу, збиралися з думками та виходили з роздягальні. Більше нічого не пригадую, хоча найкраща традиція для будь-якого клубу — це постійні перемоги.
— Які цілі ставите перед собою на майбутнє?
— Вже давно в мене є мета — відкрити футбольну академію для дітей. Сподіваюся, що найближчим часом цього досягнемо. Також наш «Благодійний фонд сприяння інноваційному розвитку в галузі фізичної культури і спорту» співпрацює з Міністерством оборони України. Маємо спільний план заходів, які передбачають будівництво дитячих футбольних майданчиків, де зможуть безкоштовно тренуватися та грати діти героїв АТО та діти війни. Окрім цього, у вільний від роботи час я треную дітей.
— Відомо, що ви грали товариський матч у команді бійців АТО проти волонтерів. Скажіть, хлопці на полі такі ж завзяті, як у повсякденній службі?
— Я із задоволенням підтримав ідею зіграти у футбол у такому складі. До нашої команди долучив також колишнього динамівця та мого друга Ігоря Костюка. Перші хвилини вояки не вірили в те, що зможуть перемогти. Тут важливо було знайти слова підтримки. Але останні 15 хвилин я бачив, як у них горять очі й з яким азартом вони виборювали перемогу. У тому матчі, попри достойну гру волонтерів, наша команда все ж таки перемогла. Вірю, що й у війні незабаром переможемо.
Доволі часто відвідую госпіталі, аби поспілкуватися з тими простими хлопцями, які, на жаль, отримали поранення, захищаючи Україну. Під час розмови з ними я намагаюся не випитувати, за яких умов вони зазнали травм, аби не нагадувати їм про ті страшні події. Але хлопці дуже часто самі розповідають, хочуть виговоритися. Також спілкуємося на будь-які інші теми, фотографуємося на згадку. Погодьтеся, що іноді такі душевні зустрічі цінуються навіть більше за фінансову допомогу.
А взагалі у мене є мрія — влаштувати футбольний матч примирення на «Донбас Арені». Аби сумні події в нашій країні якомога швидше закінчилися, а навколо панували мир і благополуччя.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
