У другій частині інтерв’ю UA-Футболу легендарний оборонець «Динамо» згадав Ґерда Мюллера, сутичку з Онищенком, розповів, як потрапив у міліцію, чому зіткнувся з нерозумінням правоохоронців під час Революції гідності і як відвідував Дім молитви у країні, де «не було Бога».
Перша частина розмови – «Виліт від Штутґарта в Кубку УЄФА Лобановський спровокував свідомо»
- Стефане Михайловичу, напередодні матчів за Суперкубок Європи у 1975-му команда вірила, що можна перемогти непереможну на той час «Баварію»?
- До Мюнхена ми їхали без чотирьох провідних гравців – Онищенка, Матвієнка, Веремеєва і Мунтяна. Та ще й Колотов, який закривав правий фланг, грав із пошкодженням. Лобановський поїхав до Німеччини швидше, щоб подивитися на «Баварію» вживу. Ми відправлялися на виїзд разом із Базилевичем. Зустрічає нас Валерій Васильович в аеропорту Мюнхена. «Той не приїхав, той, той», - кажемо. «Навіщо ви сюди взагалі приїхали? – питає. – Краще б відмовилися і неустойку заплатили, ніж ганьбитися. «Баварія» несеться!»
Коли вийшли на тренування, в основній групі було лише шість гравців. Ще троє намотували кола, а решта сиділи на лавці. Німці були шоковані, мовляв, що то за команда, як вони хочуть Суперкубок виграти? Але вийшли в основі Валера Зуєв, Сашко Дамін і відіграли на дуже високому рівні.
- Про ваше протистояння з Ґердом Мюллером складають легенди…
- Ґерд із мячем не водився взагалі. Максимум два дотики і удар. Такий стиль. Але відчуття голу фантастичне. Лобан мені сказав, аби вчепився за Ґерда і був його тінню. «Супроводжуй його навіть в роздягальню, - казав Валерій Васильович. – Не заб’є Мюллер – не заб’є більше ніхто, вся гра іде через нього». І справді, впродовж гри помітив, що навіть флангові атаки зводилися до передач на Мюллера. Карл-Гайнц Румменіґе справа тільки через Ґерда грав. Навіть Франц Беккенбауер під час своїх підключень намагався грати в стінку з Мюллером. Стержень, стовп – він був віссю, навколо якої закручувалася гра баварців. Чіплявся я за Ґерда, як міг. Той спересердя навіть попередження отримав.
Десь маю фото з журналу «Кіккер», на якому зображена боротьба у нашому карному майданчику: Мюллер сидить, я – поруч, а неподалік м’яч. Підпис під знімком красномовний: «Стоппер Решко посадив на п’яту точку Мюллера, а київське «Динамо» - «Баварію».
А взагалі матч на «Олімпіаштадіоні» був слабким видовищем. Багато боротьби, втрат, мало моментів – обидві команді грали суто на результат. Окрасою став лише супергол Блохіна. Ми провадили звичну для себе виїзну модель, діяли виключно від оборони.
- На мій погляд, дуже сильний матч тоді Анатолій Коньков провів.
- Толик тоді в дуже гарній формі був, всюди встигав – і в обороні, і в атаці.
- Вдома грати з мюнхенцями було легше?
- Перед грою нам таку накачку провели, що будь здоровим. У 1975-му якраз 30-річчя перемоги у Другій світовій святкували. Нам постійно нагадували, що Адольф Гітлер розпочинав свою діяльність саме у Мюнхені, відповідно, програти не маємо права. Повідомляли, що через райкоми на матч запросять тисячі учасників війни. Політичну складову до цього матчу приплели страшенно. До слова, керівники мюнхенської мерії тоді теж приїхали. Але перемогли ми впевнено. Не сказав би, що виграли в одні ворота, але перевагу мали. Суперники, правда, кілька моментів створили. У фільмі, який зберігся й демонструється досі, гарно показаний момент, коли «Баварія» розіграла біля наших воріт комбінацію в один дотик, але завершила її ударом над поперечиною.
Але що показово – перемогли, випили з кубка шампанського і пороз’їжджалися по домівках. Жодних тобі банкетів, феєрверків. А то пригадую, як кілька років тому «Шахтар» виграв Кубок України, гулянка тривала всю ніч, Ахметов від щастя навіть комусь машину подарував. Ми ж хіба-що, всівшись в автобус ЛАЗ, довго не могли виїхати, бо його оточили фанати. А взагалі експресії було мало. Московська преса взагалі стримано цю подію прокоментувала. То наша «Спортивна газета» красиві фото дала, розписала усі події в деталях. Пізніше, щоправда, кореспонденти з журналу «Огонек» з Москви приїхали. Обкладинку навіть нам присвятили. То ж видання ЦК КПРС, на ті часи потрапити на цю першу шпальту було дуже почесно.
А ще нас запрошували на «Новогодній огоньок» на Центральне телебачення. Нам про це трохи згодом Базилевич розповідав. «Ще не вистачало, щоб ми поряд із колгоспницями і доярками сиділи», - сміявся Олег Петрович.
- Знаєте, що Мюллер своє 70-річчя відсвяткував у домі пристарілих і його мучить хвороба Альцґеймера?
- Та ви що? Мільйонером же був. Сумно, коли людина розгубила все. У Ґерда гарна дружина була, лікарка. Розвелися… Пригадую, як ми на запрошення «Баварії» вже за часів незалежності України, невдовзі після падіння Берлінської стіни літали до Мюнхена. То зустріли тоді Мюллера на клубній базі баварців. То Беккенбауер його туди влаштував, вилікувавши Ґерда від алкоголізму. Виходить зі своєю чорною бородою і, помітивши нас, вигукнув: «Рудаков, Рецько!» Він мене так постійно називав.
Ми тоді через перекладача спілкувалися. «Вибач, - кажу. – Може, я тоді трохи зажорстко з тобою зіграв». «Та перестань, все гарно», - відповів Ґерд. Рудакова натомість він пам’ятав, бо забив Жені за півроку, в 1972-1973-му, за збірну сім м’ячів у трьох матчах – спершу на відкритті «Олімпіаштадіону», потім - у фіналі чемпіонату Європи, а надодачу ще й у Москві, коли Ґерда не втримав Міша Фоменко. «З’явився Рецько – й усе», - жартував Мюллер.
- Повернемося до вашого «Динамо». Що залишилося в спогадах у голому останку від переломного 1976-го?
- Наднавантаження, кислотні подушки, сердньогір’я-високогір’я, виснажливі збори в болгарському Бельмекені. Після 12-денного тренувального циклу, на фоні страшенних навантажень полетіли на матч-відповідь чвертьфіналу Кубка чемпіонів до Сент-Етьєнна і програли там 0:3. По Європі нас часто супроводжував чоловік із прізвищем Українчик, єврей, котрий народився в Москві, під час війни виїхав до Польщі, а звідти у Францію. Тренуємося за добу до матчу один в один на півполя. Я і Фоменко проти Онищенка і Блохіна. Женя з воріт м’яч вводить – робота виснажлива. Українчик дивився на це все, а після тренування, коли поряд проходили я і Базіль, каже: «Слушайте, господа, зачем вы так много бегаете? Вы завтра не выиграете. Вы думаете, это слабая команда? Это – очень хорошая команда». «Ми не готуємося до завтрішньої гри. Ми готуємося до Олімпіади», - відповів Базилевич.
Динамівці напередні виїзного матчу із «Сент-Етьєнном»
Ця підготовка нас погубила. Дві гри з африканцями і дві з європейцями – то через ці чотири матчі перекреслили весь сезон, втратили нагоду поборотися за Кубок чемпіонів, програли збірній Чехословаччини у чвертьфіналі чемпіонату Європи. Воно того не вартувало. Допустили тренери помилку, і я про це не соромився говорити, багато свого часу матеріалів на цю тему написав, критикував Лобановського. Уже з позиції прожитих років, з позиції педагога, завідувача кафедри, полковника міліції, професора. Вважаю, що тоді вже мав моральне право критикувати. Може, навіть жорсткіше можна було пройтися. Але разом з тим визнаю, що Лобановський – великий тренер, якби не він, не його дисципліна і порядок, ми не виграли б нічого.
- Віктор Звягінцев в інтерв’ю UA-Футболу розповідав, що під час сумнозвісного бунту ви чи не єдиний з футболістів були на боці тренерського штабу…
- Єдиний не підписав заяви, яку склала команда. Але повернулися з Монреаля й тренери, не роблячи паузи, відразу відправили команду на збір до Ялти. У мене й у Конькова якраз у цей період, з різницею в три чи чотири дні народилися діти. Підійшли до Лобановського й пояснюємо ситуацію: «Не бачили ні дружин, ні дітей. Через десять днів старт чемпіонату СРСР. Дозвольте поїхати до Києва, будемо там тренуватися з дублем, під керівництвом Анатолія Пузача». Валерій Васильович нас відпустив. Команда мала повернутися через чотири чи п’ять днів.
Але через два дні приходить лист – запрошення в Москву на вшанування призерів Олімпіади-1976. Там нас від імені першого секретаря ЦК Леоніда Брежнєва його заступник Михайло Зімянін вітав. Змушені були летіти – ми з Коньковим з Києва, решта команди – з Криму. А вже через дві доби мали зіграти матч-відкриття осіннього чемпіонату-1976 в Донецьку проти «Шахтаря». Трошкін з Матвієнком поговорили з Петрашевським, пояснили, що вони не готові, щоб на них не розраховували й вилетіли з Москви до Києва того ж вечора. Всі інші мали летіти вранці. Але через непогоду рейс затримався. В Донецьку ми приземлилися о десятій вечора, а через годину, пересівши в інший літак, відправилися на Київ.
Наступного дня – тренування. Матвієнко й іще кілька хлопців мали розмову з Лобаном. Про що саме вони тоді говорили, не знаю. Коли вони вийшли, здається, Троха, промовив: «Таки сказали те, що думаємо». Після тренування ще через день парилися в лазні. Розмова там була емоційною, хлопці не приховували невдоволення, стояло матюччя. «Скільки можна, треба їх прибирати», - таким був лейтмотив. Після лазні я, оскільки не вживав алкоголю, сів на машину й поїхав. Тому що відбувалося далі, хто був головним бунтарем, не знаю. Точніше, знаю, але не розповім. Раз цю таємницю усі бережуть й досі, не розголошуватиму і я. Після лазні хлопці поїхали у спорткомітет.
Вранці, коли приїхав на базу, побачив заяву. Підписати її відмовився, сказав, що відставки не підтримую. «Так, були помилки, але ми повинні працювати далі», - говорив. Наступного дня третій заступник голови Ради міністрів УРСР Володимир Семичастний, котрий відповідав за команду, кличе на відкрите комсомольське зібрання. На ньому кожен у присутності Лобана і Базіля мав сказати свою думку. Кожен говорив те, що наболіло. Женька Рудаков образився, що його не взяли на Олімпіаду: «Я тренувався, а мене залишили вдома». У Муні те ж саме: «Я був на чемпіонатах Європи і світу, а на Олімпіаді так і не виступив». Володя, в принципі, правий був. Він меніск вирізав, готувався індивідуально і був за всіма показниками найкращим, найсвіжішим. Через те, що тренувався окремо, не був на тих зборах, що всі ми. Певен, Мунтян нам би допоміг.
Коли на зібранні черга говорити дійшла до мене, сказав: «В тому, що ми програли в чвертьфіналах Кубка чемпіонів, чемпіонату Європи і в півфіналі Олімпіади, на 90 відсотків вина тренерського штабу. Гравці винні на процентів 10». «Чому? - запитав Семичастний. - Бо тренери захопилися голою наукою і забули, що футболісти – то живі люди, і вони потребують індивідуального підходу». То вже потім, коли сам був викладачем, писав роботу на цю тему, вказав, що один із основних педагогічних принципів – індивідуальний підхід до людини. Лобановський і Базилевич чомусь вирішили, що всі ми – роботи. «Але ми повинні зібратися колективом, обговорити всі помилки і продовжити роботу, - резюмував я на зібранні. – Бо якби не Лобановський і Базилевич, ми не виграли б ні Кубка кубків, ні Суперкубка. І навіть бронзових медалей Олімпійських ігор».
Ця розмова відбулася напередодні матчу чемпіонату проти «Дніпра». «Все, Пузач – старший, готуєтеся, завтра граєте, а після матчу зустрічаємося», - підсумував Семичастний. Перед грою Пузач підходить до мене: «Стефане, я тебе ставлю до складу. Будеш грати? - Ні, мене не став у жодному разі, - відповідаю. – Мені це не треба, бо я заяви не підписував. Не хочу їм заважати. Хто це заварив, нехай і грає». Ми ж із Кириловичем (Пузачем – авт.) ще пограли разом. Обоє прості, обоє селяни, навіть дружини наші між собою дружили. У складі мене не було. Дивився, як команда грає, з трибуни. Онищенко відкрив, наче все йшло добре. Але незадовго дніпряни рахунок зрівняли, невдовзі після перерви забили другий і третій. 1:3. Після матчу семичастний зайшов до роздягальні і сказав: «Завтра об одинадцятій усі на базі. Зараз вільні».
Коли у зазначений час зібралися, Володимир Юхимович взяв слово першим: «Перед грою мене запитували, як зіграємо. Одному кажу 3:0, другому – 5:0. То ж ваша гра! Ви хотіли довести, що можете перемагати без Лобановського і Базилевича. Але цей матч показав, що нічого ви не можете. Тому всю програму Зеленцова зняти, наукову бригаду відсторонити, нікого, ні Матвієнка, ні будь-кого іншого не відраховуємо. То не команда Лобановського і Базилевича, не команда Києва і навіть не команда республіки. Це команда Союзу і це не 1952 рік, коли КГБ розігнало команду ЦДКА за поразку на Олімпіаді. Вас знає весь світ. А що посіли третє місце? Так це бронзові медалі, теж досягнення. То ж ви самі всіх налаштували, що їдете за золотом. Це ж ви невдоволені, а ми вважаємо виступ непоганим. Працюйте далі».
- За те, що Решко не підтримав решту команди, «Володя Онищенко на базі в Конча-Заспі зарядив йому з кулака і розбив губу» - це слова того ж Звягінцева…
- Відразу після зібрання виходимо і в коридорі біля лікарської, де єдиний телефон стояв, Онися накинувся на мене: «Ти чому не підписав? Ти що найрозумніший? - Не підписав, бо хочу грати в цій команді». Володя ж людина гаряча, штовхнув мене. Я ніколи не любив битися, ні з ким не бився. Хлопці, які були поряд, відразу нас розтягнули. Але ударів не було. Ми з Володею понині друзі, постійно зустрічаємося.
Фото Максима Левіна
- Натомість із Лобановським начебто Блохін бився?
- Були сутички на тренуваннях. Великий і один, й інший. Коли два великих сходяться, їм іноді важко знайти спільну мову. Блохін критикував Лобановського, але зараз сам переконався, що тренерська праця не така вже й проста. З клубом. А зі збірною Олег чогось таки добився. Хоча не думаю, що восьме місце на чемпіонаті світу – надто визначний успіх.
- З партнерами по команді Блохін з позиції зірки не спілкувався?
- Ні. На «Золотий м’яч» взагалі скромно відреагував. Олег, здається, десь аж через рік приз із рук президента УЄФА отримав, перед повторним чвертьфінальним матчем Кубка чемпіонів-1976/1977 проти «Баварії». Тоді навіть перемоги команди сприймалися стримано. Про індивідуальні відзнаки годі й говорити. Команда навіть не обмивала «Золотого м’яча». Може, Олег в колі сім’ї та з Буряком, з яким вони близько дружили, цю відзнаку святкували. Не знаю.
Разом з тим, передбачаючи ваше наступне запитання, додам, що колектив у нас був гарним. Один з одним ми не цілувалися. Правильно кажуть, що чим визначніша особистість, тим важчі особисті стосунки з нею. В нас була команда особистостей. Кожен був великим по-своєму, кожен міг відстоювати власну правоту. Дружили по двоє-троє. Я спершу найбільше спілкувався з Пузачем. Потім добрі стосунки були з Валерою Зуєвим. Ми на проспекті Перемоги поряд жили, я його постійно машиною забирав. Дружили з Трошкіним, Веремеєвим, прекрасні взаємини були з Колотовим. З Фоменком і Коньковим жили в одному домі. У збірній постійно ділив кімнату з Онищенком. З Володею ніхто не хотів жити, бо він був замкненим. А нам якось спільні теми знаходити вдавалося. Скажімо, дискутували про релігію. Я віруючий, Онися – ні. «Чому, якщо Бог є, страждають діти?» - питав Володя. Тобто, задушевними наші стосунки не були, але спільну мову вдавалося знаходити з усіма.
- Ставив це питання кожному з ваших сучасників і від кожного чув різні версії. Чому Лобановський після скандалу залишився, а Базилевич пішов?
- Тоді ж усе партія вирішувала. Після зібрання усі розійшлися, а вранці мало бути тренування. На нього з’явився лише Лобан. А Базіля і Петрашевського більше не було. Чому – ніхто нам не пояснював. Спершу думали, може, прихворіли чи після цих стресів на день-другий кудись виїхали. Але коли через днів п’ять з’явився Михайло Коман, ми зрозуміли, що Базилевича і Петрашевського в команді вже не буде. Власне, чому так – ніхто й не запитував.
- Якою була атмосфера в команді після рішення, виголошеного Семичастним?
- Навантаження щезли й відразу стало вільніше дихати. Грали у баскетбол, виконували ігрові вправи. За результатами медкомісії дехто через перевтому і надмірну напругу ліг до лікарні, частіше грали Зуєв, Дамін і Слободян, почали випускати Сергія Кузнєцова, Олександра Бережного, Юру Ковальова, Володю Безсонова. Команда поступово приходила до тями, але зовсім перестала перемагати. З десяти матчів чемпіонату ми виграли лише два, але врешті на фініші зібралися і друге місце таки посіли.
Але найголовніше, що в Кубку чемпіонів стартових дві стадії пройшли на одному диханні. Югославський «Партизан» перемогли 3:0 і 2:0, грецький ПАОК – 4:0 і 2:0. «Зараз дайте нам «монреальську» збірну НДР», - говорили тоді. Але повернути нічого вже не могли. Той рік наклав на нас дуже болючий відбиток. І психологічний, і фізичний.
- Навесні 1977-го, у чвертьфіналі Кубка чемпіонів «Динамо» знову перемогло «Баварію». Але в півфіналі поступилося іншим німцям – менхенґладбахській «Боруссії»…
- Виграли вдома 1:0. Але на виїзді, як зараз пам’ятаю, 20 квітня, у день народження Гітлера, поступилися 0:2. Дивуватися не треба. Команда вже була не та. Фізично ми підсіли дуже серйозно. Шкода, бо наш потенціал дозволяв виграти щось більше, ніж Кубок кубків і Суперкубок. І на клубному рівні, і на рівні збірних. Золото Олімпіади мали брати залізно. Поляки після чемпіонату світу-1974 тоді теж були на спаді, а збірна НДР, якій ми програли у півфіналі – то ж як собаки. Майстерності у них особливої не було, лише фізична витривалість. Гол вони нам забили після того, як Звяга, котрий грав зі мною в центрі оборони, махнув на слизькому полі мимо м’яча.
Власне, після програшу в Менхенґладбаху зрозумів, що нічого ми більше на європейській арені не виграємо і пора кар’єру завершувати. Ну, став би ще раз чи два чемпіоном СРСР. Тоді ці титули вже не дуже тішили.
- Віктор Матвієнко розповідав, що після того як прощальні матчі Рудакова і Мунтяна закінчилися трагедіями, ви і Фоменко від урочистих проводів відмовилися…
- У мене навіть думки про прощальний матч не було. І не питання в забобонах. То Блохін зібрав зірок. Але Блоха є Блоха, він «Золотий м’яч» вигравав. До людських якостей питання можуть бути, але футболістом Олег був великим. Ми – роботяги. Ми просто футболісти, а Блохін – великий футболіст.
- Завершивши гравецьку кар’єру, в тренери ви на відміну від більшості партнерів за командою не подалися. Чому?
- Змучився від футболу. Хотілося бути з сім’єю – дружиною, двома дітьми. На той час навчався у Вищій школі МВС. Коли її закінчив, отримав запрошення працювати на кафедрі, викладачем спеціального фізичного виховання. Розпочав роботу в 1979 році в ранзі старшого лейтенанта й дослужився до полковника з науковим ступенем професора.
Футбол з мого життя теж нікуди не зник. Інспектував матчі, десять років був головою Контрольно-дисциплінарного комітету ФФУ, головою комітету з безпеки стадіонів. Нині з футбольною діяльністю зав’язав. Я пенсіонер, але продовжую працювати на кафедрі Академії МВС. Робота з молоддю приносить задоволення.
- Мабуть, під час подій, які пізніше отримали назву Революції гідності, бути працівником правоохоронних органів було непросто….
- Звичайно. Я ж не приховував своєї позиції і, працюючи в Академії МВС, підтримував Майдан. Не буду кривити душею, деякі колеги по роботі мене засуджували, мовляв, треба бути там, коли в тебе кидають камінням і коктейлями Молотова. Але я пишаюся тим, що зробив наш народ. Особливо фанатами, які, об’єднавшись в один кулак, дали відсіч «тітушкам», цій організованій старою владою «п’ятій колоні». Ультрас і зараз молодці. Чимало з них захищає зі зброєю в руках кордони України, інші підтримують моральний дух піснями на секторах стадіонів. Наша молодь виявилася набагато розумнішою за більшість керівників держави. І колишніх, і нинішніх.
- Пригадую, свого часу ваше ставлення до фанатів було ближчим до негативного.
- Як голова комітету з безпеки стадіонів я боровся з тими, хто чинив безлади. То входило в мої безпосередні обов’язки. Зрештою, я й досі кажу, що коли хочуть, ці хлопці дисципліновані й відповідальні. Але іноді дозволяють собі речі, яких можна й навіть треба уникати. Вважаю, що після Революції фанати стали взірцем для молоді. Вони мають це розуміти і не знівельовувати свого статусу різними витівками. Наші фанати – молодці. Усі ми бачили, як підтримували у Львові нашу збірну. Гадаю, то була одна із невід’ємних складових у перемозі над словенцями.
- Десять років тому, в рік 30-ї річниці перемоги в Кубку кубків і Суперкубку, брав інтерв’ю в Леоніда Буряка. Він говорив, що ювілей повинні відзначити товариським матчем «Динамо» і «Баварії» взірця 70-х років. Однак зустріч так і не відбулася…
- Щось тоді не вийшло. Прісно ювілей відзначили. Зрештою, як і зараз. Президент, щоправда, відзначив нагородами, дав ордени «За заслуги», кому ІІ-го, кому ІІІ-го ступенів. Але то за Кубок кубків. 6 жовтня, у день перемоги в Суперкубку, навіть ніхто не зателефонував. Ні з клубу, ні з Федерації. Зате перемогу в чемпіонаті України святкували так, ніби Лігу чемпіонів виграли. Пригадую, в 1977-му, коли ми виграли Кубок СРСР і срібло чемпіонату Союзу, медалі нам вручали в блакитному залі Жовтневого палацу. То – підвал, кімната для перевдягання артистів. Запросили кількох кореспондентів, швидко нагородили, дали по 100 рублів премії за здобуття Кубка – й усе.
- За кілька тижнів до 6 жовтня спілкувався з Володимиром Трошкіним. Він говорив, що Суперкубок команда планує відзначити, зібравшись у вузькому колі, без сторонніх очей і офіційних осіб…
- Наразі не зібралися. То під час святкування чемпіонства «Динамо» на «Олімпійському», коли згадали й про нашу перемогу в Кубку кубків, посиділи. Нам накрили стіл. Та й то не було Конькова, Фоменко поспішав, бо тоді якраз розпочиналися збори збірної.
- З Коньковим після усунення його з посади президента ФФУ спілкувалися?
- Ні. В останнє бачилися з Толиком незадовго після того, як його обрали президентом ФФУ. Навіть не знаю, де він зараз живе.
- Фоменка на посаді наставника збірної підтримуєте?
- А як не підтримувати? З завданням команда впоралася. Без зривів впродовж відбірного циклу не обійшлося. Можливо, вартувало ризикованіше зіграти з іспанцями. Але Міша – людина виважена, він завжди таким був. Дисциплінований, суворий, він воліє не випустити жайворонка з руки, тому й не ризикує гнатися за журавлем. Вольностей таких, як нині дозволяє собі, скажімо, Хачеріді (віддати передачу поперек поля, обіграти суперника у власному карному майданчику) Фоменко на полі не допускав ніколи.
В будь-якому разі, я Міші не заздрю. Тренерська робота – страшенно нервова. Вітя Колотов он в 50 згорів через неї. Іноді навіть рідні люди кажуть мені: «Пішов би в тренери, може, був би багатшим». Але я не шкодую. Здоров’я зберіг і проявив себе в іншій галузі. Звання, президентські відзнаки цінні не стільки матеріально, скільки морально. Завжди притримувався думки, що найчастіше великі гроші – то велика біда. Не кажу, що нинішні футболісти заробляти не заслуговують. Знаю, що то за праця. Але отримуючи такі гроші, далеко не кожен здатен адекватно ними розпорядитися. Я радію тому, що є на шматок хліба з маслом. А все інше – дріб'язкове.
Віктор Колотов, Євген Рудаков, Михайло Фоменко, Володимир Веремеєв,
Віктор Матвієнко...
Я себе почуваю щасливою людиною. Щасливий той, хто радіє можливому і не вимагає потрібного, той, у кого є душевний спокій. Я – глибоко віруюча людина. Ходжу в Дім молитви щонеділі, іноді навіть вранці і ввечері. Щоразу, з юних років. Часто відвідую служби у вівторок і четвер. Отримую там Боже благословення. Найщасливіша та людина, яка пізнала істиного Бога, прийняла в серце як свого особистого спасителя Ісуса Христа і живе для Бога і з Богом. Певен, що самі по собі ми ніщо. На все воля Божа. На мій погляд, людина, яка не вірує – душевно пропаща. Життя ж коротке. Ось мені 68. Скільки Бог дасть, стільки ще проживу. А далі надія тільки на Всевишнього.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
