Євген Лемешко: «Невський проспект, роздягнені жінки – надивишся і у футбол грати вже не хочеться»

Футбол України 10 Грудня, 10:48 1070
Євген Лемешко: «Невський проспект, роздягнені жінки – надивишся і у футбол грати вже не хочеться»
Сьогодні легендарний воротар і тренер святкує 85-річчя.

Активною футбольною діяльністю він не займається вже понад 20 років. Попри це люди різних поколінь завжди згадують «Пилиповича» жваво, з іскоркою – за виняткові педагогічні методи, гостре почуття гумору, чоловічий характер і підвищене почуття справедливості. 11 грудня Євгенові Лемешку виповнилося 85.

Воротар, єдиний з нині живих представників «кришталевого» «Динамо» 1954 року - команди, яка вперше в історії українського футболу виграла Кубок СССР; успішний тренер, чию роботу з приємністю згадують в Хмельницькому, Львові, Миколаєві, Херсоні, Запоріжжі і надто – Харкові. Про таких кажуть «людина-епоха», «жива легенда».

Відійшовши від активної футбольної діяльності, пан Лемешко перебрався разом із сім’єю до Греції. Власне, туди й зателефонував, аби привітати Євгена Пилиповича зі святом і записати це інтерв’ю. Під час майже двогодинної розмови нинішній гість UA-Футболу згадав колись провінційний Київ, прокляття Миколаєва, котре діє й понині, розповів про магію прізвища Сивуха й про «чмо болотное», яке спонукало видатного тренера піти з футболу.

Євген Лемешко: Невський проспект, роздягнені жінки – надивишся і у футбол грати вже не хочеться - изображение 1

- Євгене Пилиповичу, де збираєтеся святкувати 85-річчя?

- Вважаю, що святкувати такі ювілеї було б занадто сміливо. То вже такий вік, який не вселяє великого оптимізму. Життя вже минуло. Тому в свій День народження залишуся в Греції, разом з дітьми і зятем, Олегом Протасовим. На місці такі свята у моєму віці святкувати безпечніше. Хоча до Києва час від часу прилітаю. Два з половиною місяці тому востаннє бував.

З футбольними людьми зустрічаюся нечасто. Скажімо, іноді бачився з Ванею Герегом, котрого в юному віці знайшов у Хусті. Він грав у мене на позиції правого оборонця в Хмельницькому і Львові. Іван – один із моїх найсильніших вихованців. Не лише футбольних. Герег знайшов себе й після завершення кар’єри, успішно займається бізнесом.

- Герега із Закарпаття ви висмикнули самотужки. А ось вас із Харкова до Києва в 19-річному віці перевели ледь не силоміць…

- Спершу в «Динамо» мене запрошували зважено. Приїздив у рідний для мене Миколаїв другий тренер киян Іван Натаров. Пропонував переходити. Але миколаївський «Суднобудівник» тоді лідирував у першості України і керівники нашого клубу попрохали, щоб сезон я дограв, а до Києва переїхав після завершення змагань. Втім, на випередження зіграли представники харківського «Локомотива», котрий на початку 50-х теж доволі успішно виступав у вищій лізі чемпіонату СССР. Двоє хороших воротарів – Миколу Уграїцького і Олексія Браховецького – харків’яни мали, але чомусь вирішили, що потрібен ще й третій. Оскільки кияни про себе не нагадували, вирішив погодитися. За нову команду встиг навіть дебютувати, відігравши в Москві матч проти місцевого «Локомотива».

Власне, після того про мене згадали й динамівці. Приїхав до мене з Києва майор НКВД, арештував і забрав до української столиці. Щойно приїхав, оформили мені призов до армії. Так став військовослужбовцем внутрішніх військ у частині 3217 на Подолі. З того часу впродовж трьох наступних років тренувався, грав у футбол і служив. У той час з точки зору призову ми були дуже вразливими.

Армія тримала на місці ліпше, ніж зараз контракти. Статус футболіста допомагав лише частково. Бувало, нас і в полк відправляли. Мене, Вітю Бєлькова, Володю Єрохіна, Женю Іванова, Сашка Кольцова, Володю Качура. Ми ж крім усього були прив’язані до служби ще й матеріально. В клубі нам розділяли оклад на двох-трьох. Тоді ця сума рівнялася 160-ти рублям. Вижити на такі гроші було складно, але, мабуть, керівництво вважало, що поряд із службою в армії ми будемо ліпше виконувати футбольні вказівки, станемо слухнянішими. Всяке ж бувало. Молоді хлопці, по 20 років, хотілося ж погуляти. Але думати про «творче життя» було ніколи, адже мусили виживати. Звісно, в частині давали сухі продукти – рис, крупу. Але що з них зробиш? Ми – холостяки, жили в гуртожитку.

Євген Лемешко: Невський проспект, роздягнені жінки – надивишся і у футбол грати вже не хочеться - изображение 2

1953-й. Перед матчем «Динамо» - «Спартак» (Москва).
Євген Лемешко - третій справа

- У складі «Динамо» тоді було два сильних воротарі – досвідчений Анатолій Зубрицький і ще молодий Олег Макаров...

- Не тільки вони. Тоді до Києва ледь не щомісяця звозили по два-три воротарі зі всього Союзу. Серебрянський, котрий потім за київський «Арсенал» грав, Шевченко… То нині запросити молодого футболіста складно, бо існують контрактні зобов’язання. Тоді призивали в армію й команда на кшталт київського «Динамо» могла тримати хоч десять воротарів. Витримати цю конкуренцію було дуже непросто.

З Олегом ми грали поряд впродовж дев’яти років. Конкуренція нам не заважала взагалі. Макаров – прекрасна людина, мій добрий друг. Ми навіть сім’ями дружили. А що Олег грав трохи більше? Вважаю, що непоганими воротарями були ми обоє. Але все залежить від тренера. Наставника «Динамо» Ошенкова звали Олег Олександрович. Макаров – теж Олег Олександрович. Такі збіги теж на ситуацію впливають. Крім того, Макаров був покладистим. А я – молодий, гарячий, не стримувався, хоча іноді й вартувало б. Я ж потім теж працював тренером і знаю, що гонористі футболісти не потрібні нікому. Та хіба лише футболісти? Мабуть, таким людям непросто у будь-якій сфері. Хоча попри все вважаю Макарова одним із найсильніших воротарів у динамівській історії. Олег як зайняв місце у воротах після земляка-одесита Зубрицького, так і не віддавав його впродовж понад десяти років.

- Впродовж перших трьох сезонів у складі «Динамо» ви провели всього п’ять матчів. Не хотіли піти з команди?

- Спершу молодий був, служба тримала, а з 1953-го почав потрапляти до складу більш-менш стабільно, грав навіть трохи частіше, ніж Макаров. Та у 1954-му, коли ми виграли Кубок СССР, основним вважався вже Олег. Тренерське рішення, я ж не можу знати, чому Ошенков вирішив саме так. Впродовж кубкового розіграшу тренер виставив мене лише на матч 1/16 фіналу проти вільнюського «Спартака». Ми виграли 4:2, а надалі грав вже Макаров.

Зокрема, й у фіналі, проти «Спартака» з Єревана. Звісно, мені було шкода. Але я ж теж потім працював тренером. Ті гравці, котрим не знаходилося місця в складі, теж, мабуть, ображалися. Не виключаю, що чогось не помітив і десь був неправий. Але все ж робиться в інтересах команди. Певен, так само чинив і Ошенков. З іншого боку, на що мені ображатися? За перемогу в Кубку ми отримали звання майстрів спорту. Це теж було досягненя, адже, приміром, Абрам Лерман, Федя Дашков чи Дезидерій Товт так «майстрами» й не стали. А то були одні з найкращих футболістів «Динамо» початку 50-х.

Євген Лемешко: Невський проспект, роздягнені жінки – надивишся і у футбол грати вже не хочеться - изображение 3

1955-й. «Динамо» - «Спартак» (Мінськ). Лемешко намагається врятувати ворота киян

- Кого б ви назвали лідером команди зразка 1954 року?

- Андрій Зазроєв. Мабуть, то не тільки я так вважаю. Він відігравав для колективу величезну роль навіть з точки зору психологічного налаштування. Голів Андрій забивав багато, але головне, що ці м’ячі завше були важливі. Своїми індивідуальними діями він часто вирішував підсумок гри на нашу користь. Мишко Коман – то був боєць, який не зупинявся ні перед ким і ні перед чим. Але він був нападником, залежним від передачі. Зазроєв міг створити момент самотужки. Андрієві майже не було рівних ні з точки зору технічного арсеналу, ні з точки зору футбольної вигадки. І мова не лише про нашу команду і не лише про той час.

- Згадуваний вами Коман багато забивав суперникам, але одного разу вразив і власні ворота…

- У 1953-му, в Куйбишеві. Ми тоді програли 0:1. Зрізав м’яч мені в протихід. З ким не буває? Мені згадується інший матч за участю Комана, проти московського ЦДСА в Києві в 1956-му. Атакували ми всю гру, але забити не вдавалося ніяк. Що тільки не виробляли. Народ на трибунах шаленів, а воротар армійців Борис Разинський усе не пропускав. Врешті, долю гри вирішив епізод, у якому Коман пішов на такий м’яч, на який міг би й не йти. М’яч трохи відскочив від Разинського і Мишко з-під рук зіграв на добиванні. Ми виграли 1:0. Таких м’ячів Коман забив чимало. Великої краси у тих голах не було, але то були м’ячі для історії. Михайло не щадив себе ніколи. Як він там зараз, у Києві?

- Помер цьогоріч у лютому.

- Життя…

Євген Лемешко: Невський проспект, роздягнені жінки – надивишся і у футбол грати вже не хочеться - изображение 4

1956-й. Євген Лемешко кидається в ноги московському ариійцеві Юрієві Калабухову

- У 1956-му «Динамо» могло виграти бронзові нагороди (що в той час було б успіхом). Якби не програло в заключному турі 1:5 ленінградському «Зеніту». Причому Макаров тоді пропустив три м’ячі за перших 11 хвилин і поступився місцем на полі вам. Що тоді сталося?

- В Ленінграді. По-перше, «Зеніт» тоді справді сильною командою був. Валентин Царицин, Лазар Кравець, Олександр Гулевський – то ж прекрасні футболісти. А воротаря пітерців Леоніда Іванова взагалі вважаю одним з найкращих тогочасних голкіперів у Європі.

По-друге, так вже склалося історично, що тоді кияни в Ленінграді зазвичай грали невдало. Ошенков же родом з Ленінграда і завжди акцентував на цьому увагу. Але ви ж уявіть наші відчуття. То тепер Київ – мегаполіс, велике європейське місто. Тоді він був периферією. До Ленінграда ми приїжджали ледь не як з села. Невський проспект, по ньому ходять шикарні дами, чимало ресторанів, у яких теж прекрасні, одягнені й роздягнені жінки, готель «Європейський». Ми тоді ще не були готовими, щоб у таких умовах жити. Приймали ж нас прекрасно і це збивало з пантелику. Пройдешся по Невському проспекту і у футбол грати вже не хочеться.

Зауважу, що після тих 1:5 Ошенков попіклувався, аби надалі нас приймали не в готелі «Європейський», а в гуртожитку на стадіоні імені Кірова, котрий розташований від центру міста дуже далеко. Пішки не підеш, а транспорту немає.

Євген Лемешко: Невський проспект, роздягнені жінки – надивишся і у футбол грати вже не хочеться - изображение 5

«Динамо» (Київ) - 1956. Зліва направо: Тіберій Попович, Михайло Коман, Віталій Соболєв, Георгій Граматикопуло, Сергій Коршунов, Віктор Каневський, Юрій Войнов, Ернест Юст, Володимир Єрохін, Євген Лемешко, Віктор Фомін

- Останнім у «Динамо» для вас став сезон 1958 року. Чому?

- 1957-й відіграв стабільно, ставив мене Ошенков частіше, ніж Макарова. На міжсезонних зборах у Ґаґрах теж постійно грав в основі, тренер на мене розраховував. Але після повернення додому невідомо з якої причини почав дуже боліти шлунок, серйозно турбувала печінка. На біду в цей час ще й Макаров зламався і сезон в такому хворобливому стані довелося розпочинати мені. Коли ж Олег відновився, я ліг до лікарні. Звідти мене відправляли на лікування спершу до Трускавця, потім в Єсентуки. По суті, на тому сезон для мене був завершений. А тренери ж не чекають.

Через стан здоров’я змушений був повернутися до рідного Миколаєва, де знову грав за «Суднобудівник». Виходило непогано, адже тренери різних команд, приїжджаючи до нас, говорили: «Заберіть з воріт того Лемешка, бо з ним ми у Миколаєва ніколи не виграємо». Але про мене згадали в Донецьку. «Шахтар» на той час грав дуже погано, мав вилітати з вищої ліги. Власне, за донеччан пограв недовго. У матчі з «Динамо» в Москві отримав дуже складну травму меніска. Коли повернулися, тренери рекомендували робити операцію. «Та куди мені вже? Вік такий, що пора завершувати», - кажу. Вирішив з футболом зав’язувати. Хоча мені лише 28 було.

Євген Лемешко: Невський проспект, роздягнені жінки – надивишся і у футбол грати вже не хочеться - изображение 6

- В Донецьку в ті часи, по розповідях Бориса Рассихіна, специфічна атмосфера панувала. Борис Андрійович каже, що пили тоді окремі люди безбожно.

- Трохи було. Але тоді в Донецьку інша проблема існувала. В «Шахтарі» зазвичай крім зарплати існувала система доплат. А в 1959-му усі доплати чомусь зняли. Оклади тоді були невисокими – 160-220 рублів. Людям не вистачало і це позначилося на результатах. Я в Донецьку найчастіше спілкувався зі своїми однолітками – Ванею Бобошком, Ванею Федосовим, Колею Кривенком. До слова, навіть не знаю, чи живі вони зараз (на жаль, усі померли – авт.). Прекрасні хлопці, віддані футболу до мозку кісток. Вони сильно не пили. А стосовно інших… Були люди, суттєво від мене старші, скажімо, Віктор Чанов. Але чимало було й молодих. Спілкувався з усіма, але поза іграми і тренуваннями майже нічого спільного у нас не було. В командах існувала субординація. Молодші поважали старших, а старші молоді допомагали. Усі сприймали таке явище як належне.

- Тренером відразу вирішили стати?

- Почав працювати в українській раді товариства «Динамо» старшим тренером з ігрових видів спорту. Відповідав за баскетбол, волейбол і футбол. Займався найперше селекційною роботою. Їздив по найвіддаленіших куточках СССР, у різні тмутаракані, запрошував у команди нових спортсменів.

- Довго селекціонерською роботою ви не займалися. В 1960-му Лемешко вже був наставником команди-аутсайдера класу Б – проскурівського (хмельницького) «Динамо»…

- У той час якраз розійшовся зі своєю першою дружиною. Тож вирішив змінити обстановку, зайнятися практичною тренерською діяльністю. Варіант з Хмельницьким запропонували керівники товариства «Динамо», зокрема, Прокофій Юхимович Влох. Прийняв команду, яка йшла на останньому місці. Уже в наступному сезоні ми були середняками, надалі поступово підіймалися в лідируючу групу, а в 1966-му стали першими. Та у мене на всіх місцях роботи так було.

Євген Лемешко: Невський проспект, роздягнені жінки – надивишся і у футбол грати вже не хочеться - изображение 7

«Динамо» (Хмельницький) - 1966

- Хмельницьке «Динамо» в 1966-му ви могли виводити до першої ліги, але після двох нічийних матчів за право підвищитися в класі програли перегравання в Києві «Авангардові» з Жовтих Вод…

- Тоді результат напряму залежав від керівників Федерації футболу і арбітрів, які судили матчі. Висновки робіть самі. Від «Авангарда», на мій погляд, ми були сильнішими і то набагато. Кажу це при всій повазі до їхнього тодішнього тренера Миколи Заворотного. Жовті Води в ті роки було містом особливим у всіх відношеннях. Хмельницький з ним не порівнювався жодним чином. 80 тисяч населення – хто з нами рахувався?

Шкода, бо такої команди в Хмельницькому не було і, мабуть, ніколи не буде. У нас тоді прекрасні футболісти були – Віктор Турпак, В’ячеслав Мітін, Борис Соколов, Леонід Лемещенко, Михайло Варвашевич, Олег Гриць, Дімка Кисельов, Володимир Булгаков. А Робік Саркісов узагалі казковим гравцем був. Його забрав у Кам’янці-Подільському. Та й взагалі на це місто увагу звертав завжди. У Кам’янці багато інститутів, а райком партії очолював великий любитель футболу Григорій Тонкочеєв. Він сприяв футболістам у багатьох питаннях.

- Після поразки від «Авангарду» ви Хмельницький залишили. Вимушено чи з власної волі?

- Чимало залежало від людей, які очолювали область, від того, чи потрібен їм футбол. У порівнянні з Хмельницьким у Львові перспектив для роботи було значно більше. Хоча коли я наприкінці 1966-го приймав «Карпати», ця команда була на рівні Кам’яного віку. Першість у місті тоді утримували футболісти СКА, котрі в 1965-му стали чемпіонами України. Втім, потенціал був, оскільки фінансував «Карпати» завод «Електрон».

- У 1969-му, коли «Карпати» сенсаційно виграли Кубок СССР, вас у команді вже не було, проте Ростислав Поточняк, Володимир Данилюк, Богдан Грещак вважають, що колектив, який до «кришталевої» вершини привів Ернест Юст, створили саме ви.

- Я тоді збирав юних хлопців з усієї Львівщини. Ростика Поточняка почав ставити до складу у 18 років, Володю Данилюка – в 19. Мені хотілося створити команду з місцевим, галицьким колоритом, тому шукав хлопців по селах. Крім того, прийшли разом зі мною з Хмельницького Ваня Герег, Вітя Турпак і нині, на жаль, покійний Володя Булгаков.

- Мирослав Ступар, який грав під вашим керівництвом у Хмельницькому, в інтерв’ю UA-Футболу згадував цікаву історію: «Грали ми контрольний матч у Кам’янці-Подільському. За місцеву команду, яка нам протистояла, носиться за них якийсь пацан. «Хто це?» - питає Лемешко. «Школяр ще, - кажуть. – Здається, десятий клас закінчує». «Давайте його до нас». Школярем виявився той самий Булгаков.

- Та я взагалі любив, приїхавши по справах, відвідати матч рівня першості району. Іноді просто помічу, що хлопці в селі футбол бігають, і трохи за ними спостерігаю. Талановитих дітей можна помітити всюди. У тому й полягає талант тренера, що він має не лише слідкувати за поєдинками майстрівських команд, а й не цуратися поїхати на периферію. Чекати, що футболіста привезуть селекціонери і робити після того вигляд, що ти видатний тренер, найпростіше. Таким я не був ніколи. Зрештою, такі пошуки були дивиною навіть для тих часів. Селекційна робота в клубах тоді була на низькому рівні.

Булгакова ж, між іншим, як і Герега, від мене навіть у київське «Динамо» на оглядини брали. Володя не закріпився в Києві виключно через стан здоров’я. Але у Львові він був одним із найкращих, багато забивав, зокрема, відзначився й у фіналі Кубка СССР. І для мене як для тренера то була велика радість. Булгаков ріс без батьків, тому мені приємно, що допоміг йому розкрити свій талант.

Євген Лемешко: Невський проспект, роздягнені жінки – надивишся і у футбол грати вже не хочеться - изображение 8

Хмельницькі динамівці. Євген Лемешко - другий зліва, Володимир Булгаков - перший зліва, Віктор Турпак - перший справа

Або візьміть Вітю Турпака. Я його помітив 18-річним у складі київського «Арсеналу». Забрав у Хмельницький і підготував голкіпера, якого у Львові не було і не скоро з’явиться. Та й взгалі, Турпак, на мій погляд, був одним із найсильніших воротарів 60-х років в Україні. Просто визнання, як правило, отримували лише ті, хто виступав за київське «Динамо».

У цю мить слухавку заглушив неймовірно гучний гул, котрий не втихомирювався близько хвилини.

- То літак над нами пролітав, - пояснює Євген Пилипович.

- «Карпати» при вас прогресували, але команду ви залишили, не відпрацювавши з нею й двох сезонів. Версії, чому ви пішли, чув різні. Найпоширеніша – за вашою спиною керівництво вело переговори з іншим тренером Сергієм Шапошниковим…

- Відповідальним за команду обком партії тоді призначив Гліба Климова. Але іноді так бувало, що людина не займалася ні футболом, ні взагалі нічим іншим. Сумно, бо збирався залишатися у Львові, отримав там прекрасну квартиру в самому центрі міста. Але у нас нерідко буває, що тренера поважають лише до того часу, поки він потрібен. Потім комусь щось переклинює – дають з носака під зад і кажуть «до побачення». Контрактів у нас тоді не було, цивілізованим суспільством теж не пахло. Команда тоді напряму залежала від обкому партії і підприємства, яке її утримувало. Якщо тренер відчув, що підтримки він немає – треба йти. Керівництво затисне економічно, а футболісти скажуть: «Євгене Пилиповичу, ми так не домовлялися».

Другу частину інтерв’ю з Євгеном Лемешком читайте завтра