Євген Лемешко: «Не можна оцінювати футбол виключно по «Шахтарю» і «Динамо»

Футбол України 11 Грудня, 10:26 1171
Євген Лемешко: «Не можна оцінювати футбол виключно по «Шахтарю» і «Динамо»
Видатний тренер розповів, як зробив «Металіст» володарем Кубка СРСР і знайшов душевний спокій у Греції.

У другій частині присвяченого до 85-річчя пана Лемешка інтерв’ю наш гість розповів про походження авторських крилатих висловів, про те, як був невдячно викинений після першого місця з рідного міста, як підіймав із Другої ліги до кубкової вершини в СРСР «Металіст», знайшов Тарасова, утримував баланс між Сивухою і Кутеповим, чому залишив футбол у 63-річному віці. Звісно, поділився ювіляр враженнями й від свого грецького сьогодення.

Перша частина інтерв’ю з Євгеном Лемешком – «Невський проспект, роздягнені жінки – надивишся і у футбол грати вже не хочеться»

Євген Лемешко: Не міг витримати, коли якесь чмо болотне розповідало, як треба тренувати команду - изображение 1

1956-й. Київські динамівці виходять на матч проти донецького «Шахтаря». На передньому плані - Євген Лемешко

- Євгене Пилиповичу, на початку 70-х ви не без успіху тренували рідний «Суднобудівник». У 1974-му навіть виграли з миколаївцями українську зону Другої ліги…

- Думаєте, це хтось оцінив? Ми потрапили до півфінальної «пульки», а продовжити боротьби за вихід до Першої ліги не змогли б, навіть якби дуже захотіли. Як можна виграти групу на Північному Кавказі? То за умови, що попередньо за рішенням Федерації футболу СРСР наша «пулька» з шести команд мала гратися в Миколаєві. Місто підготувало стадіон, готелі. Але за три дні до початку турніру приходить телеграма: «Матчі відбудуться в Грозному». Що можна було зробити? Що після цього не ясно? Ми навіть про адекватний переїзд не встигли подбати. В Грозний добиралися на вантажівці. З Миколаєва. Ледве встигли на першу зустріч. А перший поєдинок - з господарями, «Тереком». Програємо 0:1 й після того сміливо змагання могли завершувати. Команда у грозненців тоді була непогана, але в Миколаєві за нічийного суддівства гра, переконаний, вийшла би зовсім іншою.

Євген Лемешко: Не міг витримати, коли якесь чмо болотне розповідало, як треба тренувати команду - изображение 2

Зрештою, миколаївські керівники цих деталей розуміти не захотіли і вирішили, що команда потребує реанімації. Мене «попросили». За те, що я створив хорошу команду, мені оголосили сувору догану з занесенням у залікову карту по партійній лінії. Після того вони нічого не вигравали і нічого, поки я живий, не виграють. Що поробиш, якщо долю футбольної команди вирішували люди, які звикли працювати на рівні заводу? Ви ж розумієте, що означала така догана? Я ризикував залишитися без шматка хліба.

Але загалом про ті чотири проведені у Миколаєві роки спогади залишилися позитивні. То якщо мову вести про спогади суто футбольні. Стадіон на кожному матчі був забитий під зав’язку. Двічі впродовж сезону-1971 я запрошував до нас на товариські матчі київське «Динамо». І двічі ми киян перемогли, причому в першому випадку динамівці грали повноцінною основою.

Євген Лемешко: Не міг витримати, коли якесь чмо болотне розповідало, як треба тренувати команду - изображение 3

«Суднобудівник» - 1971

Команда у нас тоді була прекрасна. З собою запросив тільки добре знайомих за роботою в Хмельницькому і Львові Вітю Турпака і Володю Булгакова. Решта – місцеві. Вітя Карлаш, Валерій Силецький – прекрасні футболісти і люди. Взагалі, відзначив для себе таку деталь: і до, і після того кого б з миколаївських хлопців у команди інших міст не брав, кожен був прекрасною людиною. З іншими містами не все так гладко. Особливо важко було вгадати з одеситами. Мова не про футбольну кваліфікацію, а людські риси.

- У першому для вас у «Суднобудівнику» сезоні 19 голів забив Євген Дерев’яга, найліпший бомбардир клубу й понині.

- Хороший футболіст був, грав у мене правим крайнім. Швидкий, з хорошим дриблінгом – Женю миколаївці любили найперше тому, що він місцевий. Але у мене були гравці набагато сильніші. Найперше виділив би Євгена Сатаєва й Шурика Кімалова, життя якого трагічно обірвалося в 1973 році, в 25-річному віці. Зарізали його… Олександр Аверянов після Миколаєва перейшов у московський «Локомотив» і був там на провідних ролях повних сім сезонів. Відмінним центральним оборонцем був Вітя Шеховцев, дуже надійно грав Діма Кисельов.

- Між тим, не дивлячись на негативну характеристику, роботу після Миколаєва ви знайшли доволі швидко…

- Директор херсонського заводу, який утримував там команду, мені прямо сказав: «Ми тебе знаємо, нас нічого не цікавить, хочемо бачити в місті боєздатну команду». Тобто, нормальна чоловіча розмова. Місцевий «Кристал» до мого приходу в 1975 році займав у Другій лізі останнє місце. В наступному сезоні ми фінішували п’ятими. При цьому, крім Володі Булгакова, відомих футболістів більше не запрошував, колектив створив із місцевих ресурсів. Одним з найкращих нападників при мені став Володимир Андрієвський, в одного з найсильніших оборонців Другої ліги перетворився Ігор Соколовський. Після проведеного під моїм керівництвом сезону він повернувся у вищоліговий «Чорноморець» і грав там практично без замін.

Євген Лемешко: Не міг витримати, коли якесь чмо болотне розповідало, як треба тренувати команду - изображение 4

«Металіст» на передсезонних зборах у 1977-му

- «Металіст» у 1977 році ви прийняли в статусі команди Другої ліги. Але Харків –місто-мільйонник з футбольними традиціями. Ви розуміли, що повинні націлюватися відразу на елітний дивізіон?

- Спершу мене запросили на зустріч у бюро Харківського обкому партії. Другий секретар В’ячеслав Мисниченко в присутності решти членів запитує: «Євгене Пилиповичу, ви впевнені, що зможете вивести команду до Вищої ліги?» «Так, я впевнений», - відповідаю. І то за умови, що ми ще навіть не в Першій лізі були. Таку впевненість висловив не тому, що чіплявся за робоче місце, а через те, що був переконаний, що таке велике місто, як Харків у Вищій лізі бути зобов’язане. Відповідальним за команду при обкомі тоді був Владилен Гиржанов, надзвичайно порядна людина. Шкода, що його з нами більше немає… Працювалося нам комфортно. Усі питання вирішувалися без зайвих балачок.

- Розпочали свою роботу в Харкові ви з того ж, що й у Львові – зайнялися пошуком молодих місцевих вихованців…

- Щоб у селекції не помилятися, треба нею займатися самотужки. Колись команду було важко створити через багатограння вибору, а зараз – через бідність. Складно й одне, й інше. Я колись довго мізкував, кого залишати, а з ким прощатися – і той наче хороший, і той непоганий. Щоб прийняти правильне рішення, треба було зупинитися, добре помізкувати, подивитися на речі тверезо.

Робочий день у мене завжди розпочинався з ранкової руханки. Після того йшов в обком. Там вирішував нагальні питання – з продуктами, комусь вибивав житло чи автівки. Дефіцитними тоді були як одяг та меблі, так і продукти. Нині важко уявити: нелегко було дістати кілограм гречки! Іноді доводилося принижуватися. Для того, щоб вибити футболістові «Волгу», мали віддати п’ять «Жигулів». А секретарі обкому з персонами нижче старшого тренера розмовляти не бажали. Відправлю начальника команди – наступного дня вислуховую: «Не треба мені відправляти кого-небудь». Зрештою, я так звик працювати ще з Хмельницького. Ті, хто грав тоді під моїм керівництвом за «Динамо», мабуть, ще досі у вибитих мною квартирах живуть.

Євген Лемешко: Не міг витримати, коли якесь чмо болотне розповідало, як треба тренувати команду - изображение 5

«Металіст» - 1978

Врешті, уже в сезоні-1979 «Металіст» був у Першій лізі. То за умови, що російські чиновники в останню мить переписали регламент і замість прямого підвищення у класі через перше місце ми вимушені були грати ще й стикові матчі з воронезьким «Факелом». Коли вдома завдяки голові Нодара Бачіашвілі перемогли 1:0, то на матч-відповідь до Воронежа виїхало все бюро харківського обкому. Ажіотаж навколо матчу неймовірний. І наше щастя, що судив цю зустріч Валентин Ліпатов, людина виняткової порядності. Відпрацював він ту зустріч надзвичайно чесно. Ми тоді в ігровий час поступилися 0:1, але виграли серію пенальті.

- Капітаном того «Металіста» був знайомий вам за «Карпатами» Ростислав Поточняк…

- У Львові Ростик заграв у мене зовсім юним, 18-річним. Поточняк прийшов півоборонцем, а я зробив з нього заднього захисника. Переднім поставив Валерку Сирова. Ростислав – дуже інтелектуальний гравець, порядний, холоднокровний. Навіть сказав би – інтеліґентний. Поточняк ніколи не робив дурниць, жодного разу не випив зайвого. Тож коли почув, що у Львові такий футболіст не потрібен, залюбки на початку 1978-го забрав його до себе в Харків. Не помилився. Ростик провів за «Металіст» шість повноцінних сезонів. Вважаю, що молоді футболісти перейняли у нього чимало корисного, а для мене як для тренера це теж було важливо. Коли маєш під боком приклад, вчитися і прогресувати завжди легше.

Євген Лемешко: Не міг витримати, коли якесь чмо болотне розповідало, як треба тренувати команду - изображение 6

«Металіст» - 1980

- Ще в статусі команди Першої ліги «Металіст» вийшов до півфіналу Кубка СРСР-1981 і програв там московському «Спартаку» лише в серії післяматчевих пенальті…

- То був якраз той випадок, коли зробили все, що могли. На шляху до півфіналу ми пройшли московське «Торпедо», «Арарат», московський «Локомотив», мінське «Динамо». Перед «Спартаком» пенальті, звісно ж, тренували, але то справа випадку. Рінат Дасаєв відбив на удар більше, ніж Юрій Сивуха.

- Тоді ж «Металіст» вийшов до - Вищої ліги, провівши в першій три сезони…

- Може, вийшли б швидше, але в Москві й без того вважали, що Україна має в елітному дивізіоні забагато команд. Київ, Дніпропетровськ, Одеса, Донецьк, Сімферополь зі Львовом мінялися, а тут ще й Харків. Росія такого представництва боялася, бо вважала, що всі українські клуби працювали виключно на київське «Динамо». Тобто, киянам очки віддавали, а з москвичами боролися чесно. Натомість московські «Динамо», «Спартак», ЦСКА і «Торпедо» безкомпромісно рубалися між собою.

Євген Лемешко: Не міг витримати, коли якесь чмо болотне розповідало, як треба тренувати команду - изображение 7

«Металіст» - 1981

- Виглядає, що саме так воно й було.

- Може, для когось і так. У Москві постійно повторювали: «У Києва виграти неможливо, бо всі українці віддають йому по три очки». Я з «Металістом» боровся з динамівцями завжди до кінця. Двічі ми киян перемогли – у 1983-му і зірковому для «Динамо» 1986-му. Валерій Васильович, мабуть, був тоді дуже невдоволеним. Та й узагалі моя впертість у Києві дратувала багатьох. Вочевидь, саме тому після завершення тренерської діяльності жодної роботи на функціонерських посадах мені й не запропонували. Нічого не поробиш.

- Однією із ваших знахідок уже в часи виступів «Металіста» у Вищій лізі був, можливо, найкращий в історії «Металіста» нападник Юрій Тарасов…

- Знаєте, як я його знайшов? Їхав на базу, щоб звідти разом із командою відправитися на матч. Але помітив з вікна власної автівки, що грають сільські команди. Думаю, до ранкового тренування час ще є, то сяду й подивлюся. В одній із команд звернув увагу на кволенького хлопчика, слабкого фізично, але дуже обдарованого. Після матчу тренер Юркової команди сказав мені, що хлопець вже навчається в інституті. Запросив Тарасова потренуватися у нас і з того часу він у «Металісті» грав при мені постійно. Пригадую, мав невдовзі після появи Юри в команді розмову з досвідченим уже футболістом Олегом Крамаренком. «Крамаре, - кажу, - через рік цей хлопчик заб’є за основний склад десять м’ячів». «Та що ви, Пилиповичу, не смішіть», - відповідав Олег. Через рік Тарасов (на фото) забив сім м’ячів, а в сезоні-1984 – 17.

Євген Лемешко: Не міг витримати, коли якесь чмо болотне розповідало, як треба тренувати команду - изображение 8

Так при мені Юрко щосезону в межах десяти голів і забивав. А потім, коли я команду залишив, Тарасов поступово щез із поля зору. Поїхав до Ізраїлю, виступав за «Бейтар» з Тель-Авіва, там невдало одружився, закинув футбол і врешті пропав, покинув цей світ (помер Юрій в 39-річному віці в березні 2000-го – авт.). А був добре інтелектуально розвиненим хлопчиною, з хорошою фактурою й непоганою швидкістю. А головне, Юрко мав відчуття позиції, знаходився завше там, звідки можна забивати. То риса, якої не відпрацюєш жодним тренуванням. Вона або є, або її немає.

- У 1983-му «Металіст» вперше в історії грав у фіналі Кубка СРСР і поступився там донецькому «Шахтареві». Ростислав Поточняк якось натякнув, що підозрює окремих футболістів у здачі тої гри…

- То було давно і мені б не хотілося кидати тінь на тих гравців, які тоді під моїм керівництвом грали. Скажу так: вихід у фінал – то для Харкова теж було досягнення чимале. Тому засуджувати когось буде недоречно.

- Євгене Пилиповичу, в ваші уста вкладають цілу серію фраз, які стали крилатими. Мінімум дві з них начебто народжені після розгромної поразки «Металіста» 0:7 в Харкові від «Спартака». Маю на увазі «ліпше раз 0:7, ніж сім раз по 0:1» та звертання до водія клубного автобуса після побаченої у вікні асенізторської машини: «Дивися, колега твій. Він лайно возить і ти теж».

- (Сміється). Я це справді говорив. То були емоції, але футболістам чи ще комусь вочевидь сподобалося, тому й журналісти про це дізналися. Зрештою, нічого неймовірного тоді не відбулося. «Спартак» є «Спартак». Якщо у нього йшла гра, впоратися було складно. Куди не вдарять – гол. Юрко Сивуха не міг у воротах вдіяти нічого. Головне, що ми з тої невдачі правильні висновки зробили. Три наступних матчі проти «Спартака» у 1986-1987-му зіграли внічию, а у 1988-му взагалі перемогли. Певен, 0:7 теж іноді програти корисно. Бо немає ідеальних гравців, тренерів і запланованих ситуацій.

Євген Лемешко: Не міг витримати, коли якесь чмо болотне розповідало, як треба тренувати команду - изображение 9

«Металіст» - 1985

- З сезону-1985 у вас майже порівно грали два воротарі – досвідченіший Сивуха і юний Кутепов. Ігор колись сказав наступне: «Нам вчинки Лемешка було пояснити складно. Приміром, Юра провів блискучий матч, а на наступну гру Євген Пилипович ставить мене. Потім вже навпаки: відмінно зіграв я, але після цього у воротах був Сивуха. Лемешко мав фантастичне відчуття, прекрасне розуміння гри і психології гравців. Внутрішнього світу Євгена Пилиповича ми так і не осягнули. Як він відгадував, кого виставити саме зараз, я не знаю»

- Я ж сам воротар, тому роботи з голкіперами не довіряв нікому. Знаю всі тонкощі цього амплуа, психологічні нюанси. Сивуха дуже пристойно грав на лінії, а Кутепов був сильнішим на виходах. Часто враховував особливості гри суперника. Підсипають м’яч нападники суперника до карного майданчика – треба ставити Кутепова. Ігор не боявся виходити з воріт, добре грав вгорі. Сивусі ж не було рівних на лінії воріт. Виставляв Юрка проти команд, які сповідували «дрібний» футбол. Але якщо м’яч навіть бовтається над штрафним майданчиком, Сивуха не виходив ніколи. Зрештою, і Кутеповим, і Сивухою я пишаюся. То були прекрасні голкіпери. Не дарма їх взяли в київське «Динамо».

Євген Лемешко: Не міг витримати, коли якесь чмо болотне розповідало, як треба тренувати команду - изображение 10

Євген Лемешко з Михайлом Фоменком, у тренерському штабі якого нині працює Юрій Сивуха

- Кутепов казав, що він був вашим любимчиком. То правда?

- У мене всі порядні люди любимчики. Якщо людина добросовісно тренується і грає, то чому я не маю відповідати їй добрим ставленням? При цьому не скажу, що з кимось із гравців у мене були особливі особисті стосунки. До всіх ставився однаково. Намагався нікого не образити, хоча, звісно, гарячкувато щось гостре іноді випалював.

До слова, Сивуху я теж дуже поважав. Гарний хлопець. Але ви ж розумієте значення слова «сивуха»? Ось у Юри були з цією справою проблеми (посміхається). Звісно, я як тренер мусив із цим явищем якось боротися. Я ж Юрка не викинув за борт, а продовжував працювати. Пізніше він одружився і став іншою людиною. Кутепов у свою чергу ближчий мені з точки зору світобачення, його гра була на той час сучаснішою, ніж у конкурента. Крім всього іншого, перед кожною грою я радився не лише з помічниками, а й із окремими футболістами. Їхню думку, обираючи склад на матч, теж враховував. Хлопці ж стан своїх друзів знають ліпше, ніж ми, тренери. Звичайно, бувало, що брав відповідальність на себе і вирішував, кому грати, одноосібно. Але при цьому мені було цікаво дізнатися, чи з моєю точкою зору згодні.

Євген Лемешко: Не міг витримати, коли якесь чмо болотне розповідало, як треба тренувати команду - изображение 11

Євген Лемешко і Юрій Сивуха

- В фіналі Кубка СРСР-1988 проти «Торпедо» ви виставили Кутепова, враховуючи особливості гри суперника чи ліпший стан Ігоря в порівняні з Сивухою?

- То особлива історія і щоб нікого не скомпроментувати, розповідати її не буду. Можу сказати єдине: з вибором я не помилився. Кутепов зіграв на пристойному рівні. Зрештою, як і команда в цілому.

- То зрозуміло й з результату.

- І ось тут виникає питання в контексті вдячності. Знаєте, чим футболістів за цю перемогу нагородили? Дали по… велосипеду! І то в Харкові - місті, яке ніколи не вигравало Кубка СРСР до того й не перемагало досі навіть у Кубку України. Власне, з того й почався закат моєї тренерської кар’єри. Змотав вудочки з власної волі, бо розумів, що хлопці після такої дяки відмовляться у сезоні-1989 грати взагалі. Я ж чув з їхніх розмов, що достойної винагороди не було тому, що тренер не настояв. Справді, тренер у такому випадку повинен або вибити ліпші умови, або піти з посади. Іншого шляху немає. Керівництво назустріч не пішло. Ми написали історію, але цього не оцінили. Прикро.

Євген Лемешко: Не міг витримати, коли якесь чмо болотне розповідало, як треба тренувати команду - изображение 12

Володарі Кубка СРСР-1988

- Кажете, з того розпочався закат вашої кар’єри. Але запорізьке «Торпедо» під вашим керівництвом виглядало дуже цікаво. Й результат теж був…

- У 1990-му виграли перехідну лігу чемпіонату СССР і вийшли до ліги Другої. А потім був розпад Союзу і перший національний чемпіонат України. Я ж людина старої формації, звик, що прийду в обком партії чи до директора заводу й усі питання вирішу безпосередньо з ними. Але коли якесь, вибачте на слові, чмо болотне, котре має гроші і починає розповідати, як треба працювати і які ми маємо займати місця… Змушений був від такої праці відмовитися. Не хочу нікого образити і знаю, що ці особи вкладають у команди свої гроші, але терпіти, коли далекі від футболу люди розповідають, як треба тренувати команду, не міг.

Власне, до тих пір, поки за команду відповідав директор «АвтоЗАЗу», усе було гаразд. Ми зібрали хорошу команду, в першому розіграші Кубка України навіть перемогли в чвертьфіналі київське «Динамо». Виграли в Запоріжжі завдяки голу Сашка Волкова 1:0, а на виїзді звели матч до нічиєї 1:1. На «Динамо» тоді Олександр Заєць забив. Здавалося, все було гаразд. А ось з речами, про які говорив вище, змиритися не зміг. Не в тому я вже був віці. Тому й пішов.

Євген Лемешко: Не міг витримати, коли якесь чмо болотне розповідало, як треба тренувати команду - изображение 13

Євген Лемешко з колишнім віце-президентом ФФУ Сергієм Стороженком

- Спершу із Запоріжжя, а потім і з Харкова…

- Ситуація аналогічна з запорізькою. Коли отримав пропозицію повернутися в «Металіст», то не міг навіть уявити, що команду віддали якомусь дяді, прізвище якого вперше чув. Дуже швидко зрозумів, що спільної мови ми не знайдемо. Вирішив позбавити цих панів від свого повернення. Та й узагалі, життя показало, що повертатися туди, де ти колись досяг успіхів, не бажано. Невдячна то справа.

Євген Лемешко: Не міг витримати, коли якесь чмо болотне розповідало, як треба тренувати команду - изображение 14

Євген Лемешко та Олександр Довбій

- Зараз за українським футболом слідкуєте?

- Поверхнево. Мабуть, інтерес втратив. Можу сказати, що не можна оцінювати футбол виключно по «Шахтарю» і «Динамо». Загальний рівень формують периферійні клуби, а ось у цьому аспекті маємо страшенну прірву. В глибинці починають забувати, що таке футбол. У наші часи «Динамо» їхало грати у якийсь райцентр товариський матч і не було впевненим, що обов’язково виграє. Команди тоді були справді сильні. Динамівців відправляли на периферію популяризувати футбол. Приїжджаєш – людей набилося так, що не протиснешся. А місцеві команди билися так завзято, що у Вищій лізі менший опір відчували. Наразі ж я далекий від футболу і почуваю себе значно краще (посміхається).

- Як вам живеться у Греції?

- Греція – то моя слабість. Тут моя улюблена внучка, семирічна Дариночка. Мабуть, якби вона жила на Північному полюсі, поїхав би за нею навіть туди. Тут донька Наталя, зять Олег Протасов, двоє старших внуків. Старший, 20-річний Микита, зараз служить у грецькій армії, молодший, 14-річний Ілля, грає у футбол. Тут похована моя дружина.

У нас під Афінами свій будинок. Мені у Греції комфортно. Ось розмовляю зараз з вами на вулиці, а над головою світить сонечко, на небі жодної хмаринки, перед очима пальми, поряд басейн, за 150 метрів – море. Що ще потрібно в моєму віці? Маю спокій і це головне.

- Хочу поздоровити вас, але наперед вітати з Днем народження наче й не прийнято.

- Дякую! Я вас прошу, усе можна. Доживши до такого поважного віку, не вірю в жодні забобони. Здоров’я нам усім!