Вказані міфи давно застаріли, про що свідчить найсильніший футбольний чемпіонат планети — англійська прем'єр-ліга. Маючи цей суперчемпіонат, національна команда Англії і близько не претендує на світові чи європейські титули — і чим сильнішою стає прем'єр-ліга, тим меншими стають ці претензії. Причина очевидна — англійські футболісти масово не витримують конкуренції із найкращими гравцями світу, які прибувають до англійських клубів. Натуралізувати ж іноземців англійські джентльмени не збираються — не те виховання. Натомість збірна Бельгії, чий національний чемпіонат слабший за український, очолює світовий рейтинг. Парадокс, але бельгійський футбол, орієнтований на підготовку гравців до англійської прем'єр-ліги, готує на порядок більше класних виконавців, ніж англійський. Тож із першим міфом розібралися.
Тепер другий, який теж спростовується найсильнішою у світі англійською премєр-лігою. Клуби, які там виступають, щотижня мають поєдинки рівня Ліги чемпіонів, а то й вище. Тому сил на єврокубки їм просто не вистачає. Що підтверджує виступ англійських команд у нинішній Лізі чемпіонів, де вони усі, м'яко кажучи, не вражали. Скажу більше — уболівальники англійських клубів стежать, насамперед, за власним чемпіонатом — невдача у єврокубках, особливо у Лізі Європи, сприймається ними як позбавлення від зайвого клопоту.
Висновок — ідеальним для збірної є чемпіонат, де на перших ролях вихованці національної футбольної школи, яким не заважають іноземці із високою зарплатнею. Ідеальним же для єврокубків є чемпіонат із двома-трьома командами-лідерами із гравцями високого класу, кількома клубами «другого ешелону», які наближаються до лідерів, та десятком відвертих середнячків, на яких можуть «розминатися» лідери, готуючись до більш відповідальних матчів.
Виходячи із цього, нинішній український чемпіонат стрімко наближається до потрібного формату. Варто лише добрати середнячків із нижчих ліг, аби команд було не чотирнадцять, а хоча б шістнадцять, а ще краще — вісімнадцять. Разом із припиненням потоку високооплачуваних іноземців це дасть дорогу до збірної та провідних клубів здібним українським футболістам.
Так, до речі, було наприкінці дев'яностих — тодішнє «Динамо» на чолі із Валерієм Лобановським, яке водночас було національною збірною, не мало у своєму складі іноземців — грузини, росіяни та білоруси не рахуються. Основу тодішньої київської суперкоманди сформував перед тим Йожеф Сабо, залучивши до складу групу зовсім молодих гравців на чолі із юним Андрієм Шевченком. А вже потім Лобановський зробив із них те «Динамо», яке ми досі згадуємо. Та команда взагалі не мала суперників всередині України, готуючись виключно до єврокубків та матчів за збірну.
Нині ситуація повторюється майже буквально. Лише імена помінялися. Основу нинішнього «Динамо» заклав восени 2009-го Валерій Газзаєв, який почав ставити до складу Євгена Хачеріді, Андрія Ярмоленка, Дениса Гармаша, які нині є основою команди. Припинення потоку іноземців разом із появою на тренерській лаві Сергія Реброва цілком схоже із поверненям до «Динамо» Валерія Лобановського. Ну і чемпіонат наш все більше стає таким, де чемпіон може спокійно «тренуватися», готуючись до єврокубкових матчів.
Тож давайте забувати старі міфи і мислити у відповідності до нових реалій. Нашому чемпіонату ще довго не стати схожим на англійську прем'єр-лігу. Тож і у збірної, і у «Динамо» є у зв'язку із цим непогані шанси на успіх.
Микола Несенюк
