Фоменко: «Очолити збірну міг ще наприкінці 90-х»

Збірна України 17 Грудня, 09:12 1527
Фоменко: «Очолити збірну міг ще наприкінці 90-х»
Михайло Фоменко – про Лобановського, Леоненка, Хачеріді і Конькова.

У другій частині інтерв’ю UA-Футболу нинішній наставник збірної України згадав про два «Динамо» - зіркове 70-х і реанімоване у 90-х. Михайло Іванович розповів, як підіймав з низин першої ліги харківський «Металіст» і хто не дав цій команді зіграти в єврокубках у 2003-му, а також чому наважився очолити збірну лише з другого разу, після майже 15-ти років паузи між пропозиціями.

Перша частина інтерв’ю – «Думаю, в чемпіонаті Шотландії Томпсон гол П’ятова словакам зарахував би»

- Михайле Івановичу, перейшовши в 1970-му із друголігового сумського «Спартака» в луганську «Зорю», ви відразу стали в команді Германа Зоніна постаттю майже незамінною, не потративши на процес адаптації навіть крихти часу.

- Бо того часу не мав, треба було грати (посміхається). В Сумах я встиг відіграти чотири сезони, певний досвід вже накопичився. Мабуть, добре був готовим.

- У складі «Зорі» ви, вразивши ворота московського спартаківця Анзора Кавазашвілі, забили єдиний свій у рамках вищої ліги гол…

- То було давно і неправда. Не люблю згадувати, щоб хизуватися.

- В 1972-му ви були вже у київському «Динамо» й відразу замінили у складі киян знаменитого «директора» Вадима Соснихіна…

- Коли переходив до Києва, реально оцінював свої можливості. Якби сумнівався, що зможу заграти в «Динамо», запрошення б не прийняв. У мене було розуміння того, на що здатен. Хоча, звичайно, грати на місці Соснихіна – додаткова відповідальність. З іншого боку, то ж природній процес. Вадим своє відіграв і на його місце прийшов я. В 1978-му так само замінили вже мене. Конкуренція у футболі – процес безперестанний і саме він рухає людей вперед. Ті, хто до конкуренції не готовий, рости професійно не здатні. Я мав велике бажання і хотів грати на серйозному рівні. Розумів, що з переходом у «Динамо» можливостей розкритися матиму значно більше.

Михайло Фоменко: Очолити збірну міг ще наприкінці 90-х. Відмовився, бо вважав, що ще не час - изображение 2

1972-й. Динамівці після програного 0:3 колишній команді Михайла Фоменка матчу

- У «Динамо» 70-х зібралися суворі хлопці, які не визнавали сентиментів. Ви з цієї когорти не вибиваєтеся, але спершу ж вартувало в неї влитися.

- Так, хлопці були непрості. Щоб знайти з ними спільну мову, теж треба бути непростим. Конкуренцію в «Динамо» витримували виключно люди з характером. А ще ми прекрасно розуміли, що таке колектив, що таке команда. Багатьох друзів не мав ніхто. Товаришували по одному-двох, але коли виходили на футбольне поле, то були міцним кулаком. Бо розуміли, що в разі, якщо кожен буде сам за себе, нас буде легко перемогти.

- Фактично впродовж усієї динамівської кар’єри ви грали у центрі оборони тільки зі Стефаном Решком. Як швидко ви почали одне одного розуміти?

- Було б великою розкішшю, якби футболісти після приходу в команду рівня «Динамо» звикали одне до одного тривалий час. Крім того, ми мали дар вливатися у новий колектив швидко і так само швидко звикати до вимог нових тренерів – спершу Олександра Севідова, потім Валерія Лобановського. Якби було по-іншому, нас би в цій команді ніхто не тримав.

Михайло Фоменко: Очолити збірну міг ще наприкінці 90-х. Відмовився, бо вважав, що ще не час - изображение 3

- «Дисциплінований, суворий, він воліє не випустити жайворонка з руки, тому й не ризикує гнатися за журавлем. Вольностей таких, як нині дозволяє собі, скажімо, Хачеріді (віддати передачу поперек поля, обіграти суперника у власному карному майданчику) Фоменко на полі не допускав ніколи» - то про вас Решко сказав у недавньому інтерв’ю UA-Футболу.

- Як я можу не погодитися з цими словами, якщо їх сказав сам Решко (сміється)?

- Волієте, щоб той же Хачеріді грав так як ви, чи грати ризикованіше його змушують вимоги сучасного футболу?

- Ризикованіше треба грати поруч із штрафним майданчиком суперника. Поруч із власними воротами треба діяти надійно. Ці принципи були актуальними і в 70-ті, і в сучасному футболі. Думаю, не зміняться вони ніколи.

- Втім, помилки, зокрема й результативні, допускав навіть такий дисциплінований оборонець як Фоменко. Достатньо згадати фінал Кубка СССР-1973 і гол від «Арарату» на заключних хвилинах основного часу…

- Кожен гол стає не лише підсумком хороших атакувальних дій однієї команди, а й результатом помилок іншої. Найголовніше, не зациклюватися на помилках і робити з них правильні висновки. Звичайно, тоді було прикро, але мусив приходити в себе, бо попереду були нові важливі матчі.

Михайло Фоменко: Очолити збірну міг ще наприкінці 90-х. Відмовився, бо вважав, що ще не час - изображение 4

Фінал Кубка СССР-1973. «Арарат» - «Динамо» - 2:1. Михайло Фоменко (№4) не зміг завадили Левонові Іштояну зрівняти рахунок у матчі

- Як ви пережили перші збори від Валерія Лобановського та Олега Базилевича?

- Я розумів, що треба виконувати тренерську установки. Легко чи важко даються навантаження – справа інша. Відповідальність за результат беруть на себе тренери, а футболісти мають підпорядковуватися. Якби навантаження були справді надлюдськими, сказав би, мовляв, вибачте, не можу. Але ж витримав. І я б не сказав, що запропоноване тренерами виходило за рамки вимог сучасного футболу. Навантаження стали більшими, але це був хід виправданий.

- На думку Віктора Матвієнка, Лобановський зі своїм тренерським штабом, впроваджуючи комплекси вправ з іноземних методичок, чимало експериментував, бо досконало не знав ні дозувань, ні об’ємів тренувальної роботи…

- Сумніви якщо були, то під час перших тренувальних зборів. Але з початком сезону-1974 команда побігла, почала перемагати. Ми зрозуміли, що тренери усе робили правильно. Теорія теорією, але нам Валерій Васильович постійно демонстрував відеоролики, записані Михайлом Ошенковим під час виїздів на захід Європи, поближче до наших кордонів, звісно. Крім того, нам показували матчі чемпіонатів Німеччини, Голландії, Франції. Ми розуміли, куди рухається футбол, тому зайвих запитань не виникало.

Михайло Фоменко: Очолити збірну міг ще наприкінці 90-х. Відмовився, бо вважав, що ще не час - изображение 5

«Динамо» - 1974

- Тобто, ви розуміли, що в Кубку кубків-1974/1975 братиме участь «Динамо», здатне виграти перший в історії європейський трофей?

- Футбольні люди не уявляють і не прогнозують, а займаються своєю справою. І намагаються робити це добре. Звичайно, стратегія програмується таким чином, щоб вигравати не лише кожен наступний матч, а турнір у цілому. Якби цього не було, ми б до фіналу не дійшли. Хоча до мети треба йти покроково. Маємо суперника, приміром, «Айнтрахт». Його треба перемогти. Проводиться детальне вивчення, враховуються всі слабкі й сильні сторони суперника. Виходячи з цього, будується стратегія на конкретно взяте протистояння. Виходячи на поле, футболіст має цю установку виконувати.

- Перемігши німецький «Айнтрахт» і голландський ПСВ, котрі вочевидь вважалися фаворитами того Кубка кубків, «Динамо» могло в фіналі недооцінити угорський «Ференцварош»?

- Це виключено. На фінал усі налаштовуються з максимальною концентрацією. Навіть за умови, що впевненість у перемозі справді існувала. Ми просто розуміли, що «Ференцварош» у порівнянні з «Айнтрахтом» і ПСВ суперник трохи інший. Але то ж фінал, у нього своя специфіка. В таких матчах може відбутися що завгодно. Ми не мали права однією грою зіпсувати те, над чим працювали півтора роки. То ж і здоров’я, і психіка. В півсили фіналу ми не могли зіграти за визначенням. Тим паче, що у нас тоді не було двох рівноцінних складів. 12-13 футболістів, яких тренерський штаб виставляв у кожному важливому матчі. Хтось випаде й компенсувати втрату буде вкрай складно. То зараз провідні українські клуби мають фактично по два рівноцінних склади, що дає тренерам можливість варіювати.

Михайло Фоменко: Очолити збірну міг ще наприкінці 90-х. Відмовився, бо вважав, що ще не час - изображение 6

Півфінал Кубка кубків ПСВ - «Динамо - 2:1. Крайній справа - Михайло Фоменко

- Стефан Решко розповідав, що Лобановський, котрий виїхав до Мюнхена, де «Динамо» мало зіграти перший матч з «Баварією» за Суперкубок, раніше, дізнавшись, що команда прибуває без чотирьох основних виконавців, сказав: «Ліпше б ми відмовилися і заплатили неустойку»…

- Ви ж знаєте, що то був за рік. 30 років перемоги над гітлерівською Німеччиною. Уявляєте, що нам перед цими поєдинками говорили? Уявляєте, як би відреагували в Москві, якби «Динамо» програло Суперкубок саме німецькій «Баварії»? Тому питання стояло руба: брати участь у Суперкубку чи ні. Тренери вирішили, що треба грати. А все інше – робочі моменти. Німці справді за добу перед матчем дивувалися, що на тренуванні повноцінно працює менше 11-ти людей. Ціла група футболістів доліковувалася на ходу. Але на полі ми продемонстрували, що нічим від «Баварії» не гірші.

- Ви відчули у тих матчах, що граєте проти справді найсильнішого клубу Європи, котрий виграв Кубок чемпіонів двічі поспіль?

- Безперечно. Культура володіння м’ячем, організація гри – «Баварія» себе показала колективом високого класу. Інша річ, що ми до такої гри були готовими. Було важко, але ми відіграли дисципліновано, уникнули помилок і завдяки цьому перемогли.

- Вам особисто Лобановський давав звичну установку чи були особливості, пов’язані саме зі стилем гри «Баварії»?

- В принципі, робив те ж, що й завжди. Як ліберо страхував партнерів – і справа, і зліва, і в центрі. Підвищену увагу мав приділяти Ґердові Мюллеру, котрий у мюнхенців був головною забивалочкою. Зробили те, що й мали зробити.

Михайло Фоменко: Очолити збірну міг ще наприкінці 90-х. Відмовився, бо вважав, що ще не час - изображение 7

- Гадаєте, амплуа ліберо, яке нині не використовується, справді себе вижило?

- Фрагментами гру з ліберо продовжують використовувати чимало команд. І не лише в Україні, а й у топ-чемпіонатах. В окремих ігрових відрізках один оборонець грає з нападником персонально, а інший його страхує. Нікуди ліберо не зник.

- На ваш погляд, скандалу за підсумками провалів «Динамо» і сформованих на базі клубу національної та олімпійської збірних СССР можна було уникнути?

- Заднім розумом розумні всі. Висловлю свою точку зору. Після важкого в усіх аспектах сезону-1975 команда потребувала морального перепочинку. То не дивлячись на те, що емоції накопичилися виключно позитивні. Втім, у нас цьому факторові уваги не надали. Майже не приділили. Окремі кроки робилися, але цього було недостатньо. Через це великі навантаження, які ми отримали в міжсезоння, мали зворотній ефект. Ми банально не встигали відновлюватися. Люди ж не залізні. Віджаті лимони свіжими не замінювалися. З огляду на це провал був неминучий. А все інше – наслідки. Усі ми були розчаровані й заведені.

Михайло Фоменко: Очолити збірну міг ще наприкінці 90-х. Відмовився, бо вважав, що ще не час - изображение 8

1976-й. «Динамо» поступається у чвертьфіналі Кубка чемпіонів французькому «Сент-Етьєнну»

- Правда, що після всіх цих подій нормального людського спілкування Лобановський з тими гравцями, які були учасниками скандалу, уникав?

- Без коментарів.

- Веду до того, що пізніше, у 1980-1984-му, ви працювали у Валерія Васильовича помічником.

- Пройшов час. Усі ми дорослі адекватні люди, кожен може помилятися і проявляти емоції. Ми залишалися однодумцями і мали на футбол однакові погляди. Процес тривав і особливої катастрофи не сталося.

- Кар’єру ви завершили в 30 років. Самі, тренер «попрохав» чи просто переступили сумнозвісну для тих часів вікову позначку?

- Вік і тренер тут ні при чому. Працювати на максимуму здоров’я вже не дозволяло, а в півсили викладатися я не звик. Набуті впродовж кар’єри болячки нагадували щораз більше. Відновлюватися було складно. Якби не травми, то ще б, звісно, залишився. Хоча навіть Валерій Васильович припрошував, мовляв, давай, пару років ще пограй. «Ні, - відповів, - у півсили не можу, а вам таким я не потрібен тим паче». Відразу після того й розпочав навчання у Вищій школі тренерів у Москві.

- Ваша тренерська кар’єра виглядала для динамівців вихованців звичною – помічник Лобановського, наставник нижчолігових чернігівської «Десни», криворізького «Кривбасу», вищолігової «Гурії» з Ланчхуті. Але у 1990-му ви опинилися на чолі збірної Іраку.

- Ви – людина молодша й, мабуть, звикли сприймати Ірак виключно як країну, де постійно триває війна. Втім, у 80-ті там був справді гарний футбол, вистачало хороших футболістів. На відміну від більшості інших азійських країн, іракські футболісти не мали проблем з дисципліною. Майже не мали. А талантів там вистачало. Ось лишень проявити вони себе не встигли, бо невдовзі змушені були займатися не пов’язаними з футболом справами. Зізнаюся, що дуже шкодував, що моя робота в Іраку завершилася рано, всього через вісім місяців. Але розпочиналася війна, виходу не було.

- З Саддамом Хусейном встигли познайомитися?

- Ні, тільки з його сином Удеєм. Він куратором футбольної збірної був, очолював Національний олімпійський комітет. Довіряв мені. Я приїхав до Іраку, підписавши через «Совінтерспорт» контракт за схемою «1+2». З п’яти тисяч доларів зарплати дві автоматично перераховувалися до Москви. Через якийсь час Удей запропонував підписати нову угоду – «2+1» з втричі більшою зарплатою і всі гроші мав отримувати я. Хусейн-молодший з «Совінтерспортом» обіцяв домовитися.

Михайло Фоменко: Очолити збірну міг ще наприкінці 90-х. Відмовився, бо вважав, що ще не час - изображение 10

Тренерський штаб «Динамо» першої половини 80-х - Михайло Коман, Михайло Фоменко, Валерій Лобановський, Анатолій Пузач

- В 1993-му ви очолили рідне «Динамо». Команду прийняли на третьому місці. Футболісти, які виступали під керівництвом вашого попередника Анатолія Пузача, не приховують, що грали тоді без інтересу, чимало гравців встигли поспиватися…

- Довелося запрошувати тих хлопців, які грати хотіли – В’ячеслава Хруслова, Віталія Пономаренка, Анатолія Безсмертного. Смислу змушувати тих, хто цього робити не хотів, не бачив. Запропонував хлопцям визначитися, що їм потрібно. Хто захотів, той залишився і працював. Байдужістю можна зіпсувати будь-яку справу.

- Серед тих футболістів, які тоді були мотивовані, можете назвати Віктора Леоненка?

- Безперечно. Інакше на нього не вартувало б звертати уваги. Футболіст обдарований, чому я мав відмовлятися від його послуг?

- Вам з Віктором було важко?

- І не лише з ним.

- У той період у клубі «Динамо» відбулася зміна керівництва. При Вікторі Безверхому становище справді було критичним?

- Інакше смислу в зміні власника не було б.

Михайло Фоменко: Очолити збірну міг ще наприкінці 90-х. Відмовився, бо вважав, що ще не час - изображение 11

Травень 1993-го. Михайло Фоменко і Віктор Безверхий з Кубком України

- Нині ніхто не дивується, якщо клуб перекуповують інші люди.

- Тоді не треба дивуватися, що перекупили й тоді.

- Буремні 90-ті, перерозподіл сфер впливу…

- Не думаю, що здогадками ми сягнемо істини.

- Сенсаційно перемігши на старті Ліги чемпіонів-1993/1994 «Барселону» Йогана Кройффа, ваше «Динамо» так і залишалося в тому сезоні єдиною аж до фіналу командою, якій вдалося здобути над каталонцями на континентальній арені перемогу…

- Хлопці були гарно налаштовані, зіграли надзвичайно дискципліновано, десь пощастило, можливо, трохи недооцінив нас суперник – різні фактори склалися воєдино. Але найперше виділив би величезне бажання футболістів, котрі хотіли продемонструвати, що можуть грати із таким суперником на рівних.

- На післяматчевій прес-конференції ви тоді сказали: «Всі зіграли фантастично». Натомість Леоненко, який тоді забив два м’ячі, розповідав, що в роздягальні ви команду сварили.

- То внутрішньокомандне. Публічно гравців я не критикую ніколи, як і не виношу на розсуд загалу деталі спілкування й стосунків у середині команди.

- Михайле Івановичу, чому на посаді наставника «Динамо» ви затрималися лише на рік?

- Без коментарів.

Михайло Фоменко: Очолити збірну міг ще наприкінці 90-х. Відмовився, бо вважав, що ще не час - изображение 12

1993-й. Кременчук. Щойно «Динамо» під керівництвом Фоменка вперше стало чемпіоном України

- Віхою у вашій тренерській роботі стала співпраця з «Металістом», який ви очолили в статусі колективу першої ліги й повернули назад до еліти.

- До того я працював також із першоліговим «Борисфеном». То я до того, що важливий не статус команди, а можливість нормально працювати. Перед тим, як приймати «Металіст», я переговорив із нині, на жаль, покійним Валерієм Бугаєм, котрий тоді був президентом клубу. Можу сміливо сказати, що ми були однодумцями, розуміли, хто й що має робити. Важко працювати в будь-якій лізі. Тренер-максималіст має ставити перед собою найвищу мету і намагатися її досягнути. Мені це вдалося.

- Вінцем вашої роботи в Харкові мала б стати участь у Кубку УЄФА в сезоні-2002/2003. Проте це право у вас вкрали у Києві, перекрутивши регламент таким чином, що єврокубкове четверте місце зайняв не «Металіст», а запорізький «Металург»…

- Що вкрали, то вкрали. З регламентом накрутили й то не секрет. Але, крім того зараз уже розумію, що єврокубків злякалися тодішні керівники клубу, які зрозуміли, що в команду треба вкладати більше грошей. Також потребував ремонту стадіон.

- Ще одну сильну команді ви впродовж 2006-2008 років створили у Сімферополі. Втім, в матчі Кубка Інтертото, який тоді виводив до Кубка УЄФА, «Таврія» у драматичній серії пенальті (обидві команди виконали по 12 ударів) поступилася французькому «Ренну». Гадаєте, якби не та невдача, відставки через два місяці після того вдалося б уникнути?

- Мабуть, ні. Проблема була не в результатах, тим паче, що Кубок Інтертото – то ще не Кубок УЄФА. Мав тоді серйозні проблеми зі здоров’ям, мусив лікуватися. Крім того, ви ж розумієте, що життєдіяльність клубу – поняття доволі складне. Є чимало речей, від яких залежить зокрема й діяльність тренера.

- Михайле Івановичу, тоді, після «Таврії», роботи в першій російській лізі, пережитої особистої трагедії і проблем зі здоров’ям ви ще вірили в те, що можете очолити збірну України?

- Річ у тім, що таку пропозицію я отримував ще наприкінці 90-х років. Тоді мою кандидатуру на посаду наставника збірної висувало чимало керівників обласних федерацій. Але відмовився, бо вважав, що ще не час.

- У 2013-му зрозуміли, що час вже прийшов?

- Знань і досвіду вже було достатньо. Розумів, що це покоління футболістів талановите. То чому б не спробувати вивести команду на новий рівень?

- Ви спілкуєтеся зараз із Анатолієм Коньковим?

- Звичайно. Він у Києві живе. Втім, про те, що Анатолій Дмитрович думає про події, пов’язані з його відставкою, говорити не буду. То буде некоректно. Спробуйте розпитати про це самого Конькова.

- Наскільки я розумію, ви готові за підсумками виконкому, який відбудеться 18 грудня, приняти будь-яке рішення. Однак то радше ширма, адже позаду два роки важкої роботи…

- Що наразі говорити? Давайте дочекаємося 18-го числа…