Рафаель – лідер менхенгладбаської «Боруссії», один з найкреативніших гравців Бундесліги; Мехмеді – дуже корисний гравець для леверкузенського «Байєра», Тремулінас – незамінний виконавець в «Севільї» Унай Емері, Марко Рубен – найкращий футболіст Аргентини 2015-го року. Всіх цих персон об'єднує не тільки футбольне визнання, а й одна сторінка в біографії: усі вони свого часу були частиною київського «Динамо».
Ніхто з них, щоправда, слави у Києві не знайшов. Для кожного з них «Динамо» стало перехідним етапом, своєрідною плямою в кар'єрі, хоча кожен з них міг би розкритися у Києві так, як розкрилися Ленс або Драгович. Власне, менеджмент київського клубу саме з такими надіями й провертав ці трансфери. Та в підсумку вийшов лише збиток: значні грошові витрати і болісний удар по репутації. «Динамо» стало об’єктом насмішок, мовляв, працювати з футболістами не вміють.
До Німеччини перейшов і Юнес Беланда. Футболіст, без сумніву, дуже талановитий, неординарний, цікавий. Але в «Динамо» екс-лідер «Монпельє» свого потенціалу не розкрив. Цілком імовірно, Юнесу вдасться виблиснути в «Шальке» і тоді список нерозкритих талантів, що пройшли через київське горнило, поповниться ще одним прізвищем…
В чому ж вина київського «Динамо»? Слушно буде припустити, що в такому клубі як «Динамо» в селекційному процесі активно задіяний і тренерський штаб. Тобто, скаути подають на розсуд тренера список потенційних новачків, керманич обирає дійсно потрібних йому виконавців, після чого менеджери вступають в переговори і докладають усіх зусиль, аби футболіст опинився в «Динамо». Варіант з розбалансованим підходом до селекційного питання (як є, до прикладу, у «Дніпрі») не має свого відображення.
Коли вже той чи інший виконавець приєднується до клубу (а, значить, йому запропонована хороша зарплатня, умови побуту, можливо, бонуси), він опиняється у розпорядженні тренерського штабу. Наставник тренує його і вирішує, скільки ігрових хвилин довіряти футболістові, на якій позиції його використовувати тощо.
Про якесь невміння працювати з футболістами можна було б говорити, якби «Динамо» роками очолював лише один тренер, який би тримав у своїх руках всю повноту влади. А що ми бачимо насправді? Рафаель та Мехмеді приходили при Сьоміні, а працювати не хотіли і при Блохіні. Рубен прийшов при Блохіні, а повертатися до «Динамо» не бажає навіть тоді, коли команда успішно виступає на міжнародній арені вже під керівництвом іншого спеціаліста. Власне, в цей список вписуються і Дьємерсі Мбокані з Мігелем Велозу. Не віддавалися легіонери на полі як при Олегові Володимировичу, так і при Сергієві Станіславовичу. Тож, можливо, проблема зовсім не в «Динамо»?
Тут швидше роль відіграє репутація чемпіонату і стереотип про нашу країну. Переїхали до України, - значить, апріорі, увійшли в перехідний етап своєї кар’єри, ступили на трамплін, на якому будувати майбутнє не бачиться можливим. А «Динамо» грішило тільки тим, що у трансферній політиці обрало вектор Європи: запрошувало гравців з іменем і значно сильніше підставляло себе під ризик, ніж інші українські команди.
Хоча з цією проблемою, - просто, в менших масштабах, - стикалися і «Шахтар», і «Дніпро». В складі «гірників» колись числився мексиканець Кастільо, з якого користі на полі донеччани абсолютно не мали. Хоча сам по собі гравець володів високим класом, що й довів, власне, виступами за «Олімпіакос». В цьому контексті можна згадати й Матузалема, Вілліана та Дугласа Косту. У всіх трьох наступав період, коли мотивації виступати за «Шахтар» не було ніякої. Відмінність лише в тому, що від моменту підписання контракту з «Шахтарем» і до настання періоду апатії пройшло доволі багато часу і футболісти встигли принести користь команді. У «Динамо» ж легіонери, схоже, вже приходили апатичними.
У «Дніпра» був свій хрест – славнозвісний Алсідеш. Футболіст з відомим ім'ям, пристойним послужним списком, але без будь-якого бажання грати в Україні в футбол. Тут винна система, а не клуби. Вина клубів тільки в тому, що вони намагалися діяти проти системи і ганялися за лінькуватими та самозакоханими легіонерами, не даючи шансів хай менш технічним та вишколеним, зате самовідданим і старанним українцям / легіонерам з близького зарубіжжя.
Насправді, не здивуємося, якщо Беланда розкриється в «Шальке» і стане лідером команди. Футболіст цей дійсно високого класу, різносторонньо розвинений, з творчим підходом до справи. Просто Україна – не для нього. Після доволі непоганого періоду у «Динамо» (перші півроку керування Сергія Реброва) Юнес відкрито заявив про своє бажання повернутися до Франції. Потрібно було відпустити ще тоді. Власне, проблема «Динамо» саме в таких нюансах: менеджмент клубу не відчув моменту, коли потрібно було дати вільну легіонерові, щоб зекономити кошти, звільнити місце для когось з тих, хто бажав працювати і задовольнити бажання самого Беланди. Мораль? Ми повинні бути приземленими. Навіть якщо ви придбаєте Феррарі, по наших дорогах їздитимете все не одно не швидше, ніж на Шеврове Ниві. І Феррарі в цьому не винна.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
