Серпень 2024-го. «Якщо я побачу, що в мене не виходить, я не буду тут сидіти і казати: «Та ні», «я повинен», «в мене є контракт». Ні, того не буде».
Березень 2026-го. «У мене є начальник. Я поговорю з Андрієм Миколайовичем. Мій контракт закінчується через два місяці, я вже сказав, більше додати не можу. Якщо ми разом вирішимо, що зі мною немає майбутнього у національної збірної — нема проблем, для мене це не проблема. Ви не думайте, що я тримаюся за це місце. Все».
Ви добре знаєте, хто промовив ці слова.
Ребров намолов чимало меседжів, які зараз зручно витягувати з минувшини та ними тицяти під ніс. То Ліга націй важлива, то вже не настільки потрібна, то упеелівцям не з «Динамо» та «Шахтаря» слід тягнутися до легіонерів, переїжджати за кордон й це ледь не обов'язкова умова для виклику в збірну. Але якщо що, то подальше, вимушене залучення гравців із «Полісся» чи «Олександрії» можна продати як особисту перемогу тренерського штабу — ось, дивіться, ми не ігноруємо своїх, а ЛН — для «експериментів».
І така непослідовність пронизує майже увесь період перебування коуча на містку. Втім, ви ще спробуйте наочно цим апелювати до Сергія Станіславовича — на пресконференціях витає атмосфера постійної напруги та прихованої агресії. Таке враження, що очільник от-от і зірветься, після чого покличе когось із невдоволених вийти один-на-один та не при всіх перевірити чоловіче начало — тут ми, до речі, цитуємо Олега Блохіна, котрий у 2012-му, після поразки Англії на домашньому Євро, грубо відповів журналісту та пропонував «прогулятися».
Ребров не настільки експресивний, не так ефектно працює з аудиторією, що цитати йдуть у народ та стають мемами на віки. Якщо ми вже і зачепили Блохіна, то він хоча б генерував ціле розмаїття емоцій, чим міг навіть по-своєму подобатися (смішний же дядько, чого ви?).
Але нинішній менеджер давно розгубив рештки емпатії та налаштував проти себе величезний відсоток уболівальницького ком'юніті. Спеціально говоримо не за всю Україну, інакше дехто нас обовʼязково виправить.
Дійшло до того, що в умовах сьогодення у вигіднішому світлі подається Олександр Петраков, з яким узагалі-то попрощалися на не особливо хорошій ноті, звинувачували у примітивізмі та кляли неотесаним фізруком. Тепер же згадуються скромна зарплатня, обставини, в які тренер потрапив (Андрій Шевченко здимів із національної команди, тож потребувалася екстрена заміна), простежувався футбол, що мав нюанси, але був простим та зрозумілим.
Чи говоритимемо в схожій манері про Реброва через роки? Навряд чи, бо немає за що зачепитися. Фахівець сам привіз так званий іспанський стиль та мусить нести за нього відповідальність, яскравих поєдинків мало, а причин для жалю — ще менше. Все перекриває поведінка на людях — важко пригадати ще керманича збірної, що робив закиди в бік фанатів та цим намагався змістити акценти.
Ми здолали Ісландію (5:3) й з вуст пролунало: «Усі гравці, які вийшли, — це все в нікуди. На жаль, зараз таке суспільство, таке сприйняття збірної. Я сказав після Азербайджану, що ми підтримуємо наші Збройні сили, але зараз зовсім інша історія з національною збірною. Якщо якась втрата очок — то все». Хіба справедливо перекладати бодай грам вини на громадськість? А з якого дива?
Воно й не дивно, що авторитет Реброва в очах публіки — на рівні плінтуса. Звичайно, нам можна дорікнути — в 2023-му багато хто закликав призначити Сергія Станіславовича, хвилювався, щоб «Аль-Айн» не пролонгував контракт, вірив, що стануться позитивні зміни.
Проблема в тому, що наставник не визнав жодної помилки, схильний перекласти їх на інших (чи ви не чули, як він критикував своїх підопічних?), викручується, наче вуж на сковорідці та зверхній у діалозі. Так, журналісти, можливо, не знають усіх тонкощів тактики та методології, але добре зчитують настрій — а він максимально негативний. Якби Сергій Станіславович постав та сказав: «Так, не склалося», після чого попунктно перерахував, де промахнувся, то зберіг би бодай обриси обличчя.
Але… Це не по-пацанськи. Коуч так сильно загнав себе у глухий кут, що впирається та робить вигляд, що все відносно нормально. Дуже легко пояснити, чому так: у парадигмі людей, яких носили на руках, вважали здібними, тими, хто добився результату в Україні, Угорщині та Об'єднаних Арабських Еміратах, неможливо змиритися, прямо заявити про провал, адже це здійме ще більшу хвилю нещадного глузування. Промах, слабкість, відмова від усього раніше сказаного — якщо і Ребров не тримається за крісло, то явно звично переадресував відповідальність УАФ та Андрію Шевченку. Де це бачено, щоб виправдовуватись перед бозна-ким? (маємо на увазі фанатів).
Водночас з кожним днем все менше віриться, що чиновники зважаться на кардинальні зміни. Інсайдери стверджують речі, що протирічать одна одній, після Швеції Андрій Миколайович обмежився звичайним постом, розповсюдженим соцмережами … і все. Не по-пацанськи скасовувати давнього товариша, нехай і запрошеного Андрієм Павелком.
