Бути багатим – одна справа; вміти своїм багатством розпоряджатися – інша. Ігорю Коломойському, якщо розібратися, випав щасливий квиток. Середненька (погодьтеся, таки середненька) за європейськими мірками команда яскраво спалахнула на міжнародній арені, різко привернувши до себе увагу найбільш вибагливої та респектабельної публіки. За такої ситуації менеджменту клубу просто потрібно було свою роботу звести до максимально раціонального русла: вчасно відпускати гравців за пристойні кошти, а на їхні місця, - під брендом фіналіста Ліги Європи, - запрошувати нових якісних виконавців.
Натомість, від президента клубу (риба, як відомо, гниє з голови) гравці та тренери почули фразу, яка морально вибила із колії: «Дніпро» не повинен був грати у фіналі Ліги Європи» (уявіть, ви стараєтеся, вкладаєте душу у справу, а потім приходить хтось з рідних і каже вам, що ви не народжені для успіху, а ваші здобутки – то неймовірна випадковість). Але слова словами… Коломойський невіру у своє дітище підтвердив діями, абсолютно бездарно розпорядившись подарованими долею можливостями.
Безкоштовно пішов Коноплянка, за копійки продали Канкаву, розсталися з Федорчуком… З того складу, який кував успіх у Лізі Європи, нормально і вигідно для клубу розпрощалися лише з Ніколою Калінічем. Зрозуміло, що в умовах абсолютно бездарної трансферної політики опустилися руки в головного тренера і тих футболістів, які ще пов'язують своє майбутнє з «Дніпром».
На цю тему можна розписуватися багато: Маркевичу замилюють очі, проводячи покупки суто для кількості, запрошуючи замість однієї партії «м'яких іграшок» іншу. Та найбільше вражає не це. Найбільше вражає те, як стрімко «Дніпро» втрачає свою репутацію, блискавично руйнуючи те, що напрацьовувалося роками. Після втечі Ежідіо, саги з Коноплянкою, незрозумілого розставання з Федорчуком, непорозумінь з Селезньовим футболісти з іменем, що поважають себе, цуратимуться «Дніпра», наче прокаженого.
Власне, з цієї ж опери – і історія з небажанням Дениса Бойка й далі виступати за «Дніпро». Відхід одного з кращих голкіперів України з Дніпропетровська – то факт в режимі очікування. Основним претендентом на голкіпера збірної України є турецький «Бешикташ», який в очах Бойка виглядає значно привабливіше, аніж «Дніпро».
І тут знову запитання до менеджменту клубу: наскільки ж потрібно було зіпсувати стосунки з одним із лідерів колективу, аби тому й нестабільний, в дечому навіть екзотичний турецький чемпіонат видавався манною небесною? Бойко, звісно, має право розпоряджатися своєю долею на власний розсуд і на підвищення, мабуть, заслужив, але варіант з «Бешикташом» виглядає швидше як данина безвиході, аніж як адекватне, продумане рішення. Бойку 28-м, в нього хороша репутація, хороші можливості й для подальшого сходження догори. Але чи зможе ці можливості українець реалізувати в Туреччині?
Голкіпери – це взагалі окрема каста. Підриватися з насидженого місця і переходити до клубу з абсолютно чужою культурою, незвичними традиціями для воротарів – подвійний ризик. Якщо ти нападник, ти можеш вийти на заключні 10-15 хвилин, забити гол-два і вже завтра стати основним гравцем колективу. А якщо ти голкіпер, - ти мусиш чекати форс-мажору, який допоміг би визирнути з-за спини конкурентів. Чимало в Європі прикладів, коли дійсно класні голкіпери просиджують на лаві для запасних: Асмір Беговіч в «Челсі», Морган Де Санктіс у «Ромі», Серхіо Ромеро в МЮ.
Існують, щоправда, й винятки. Кевін Трапп прийшов до ПСЖ влітку 2015-го і без боротьби відразу витиснув в глибокий запас Сальваторе Сірігу. Але ситуація ця неординарна, адже в паризькому клубі цілеспрямовано шукали заміну італійцеві, будучи незадоволеними рівнем самовіддачі Сірігу. У «Бешикташі» Бойку доведеться витримувати конкуренцію в боротьбі за звання другого голкіпера з молодим Гюнай Гувенчем. Місце ж основного воротаря належить капітанові і символові «Бешикташа» Толга Зенгіну.
Бойку, власне, не звикати до конкуренції. Та насправді річ не в конкуренції. Річ у тому, чи хоче Денис виступати за «Бешикташ», чи просто не хоче бути частиною «Дніпра», тому й приймає перший-ліпший варіант? »В «Бешикташі» грають Маріо Гомес та Кварежма - зіркові гравці, та й сам чемпіонат Туреччини можна назвати зірковим», - а чи багато слави здобув цей зірковий чемпіонат за останнє десятиліття? «Бешикташ» за останні шість років зіграв проти українських суперників шість поєдинків, чотири з яких були програні (три з них – з розгромним рахунком 0:4, 1:4 і 1:4). «Фенербахче» в повністю зірковому образі нещодавно без шансів «прогорів» донецькому «Шахтареві». Навіть «Галатасарай» з Барошем, Арда Тураном, Гарі Кьюеллом та Лоріком Цана в складі поступався дорогою нашим «Карпатам».
Можливо, Бойко розглядає турецький чемпіонат як трамплін до більш статусної першості? Є приклад Фернандо Муслери, який через рік після тріумфального для себе чемпіонату світу-2010 у віці 25-ти років перейшов до «Галатасарая», регулярно виступав у єврокубках, став триразовим чемпіоном Туреччини, але на пропозицію від більш статусного клубу так і не напрацював.
Для Бойка «Бешикташ» – краще, аніж «Дніпро» в його нинішньому стані, але гірше, на що міг претендувати Денис зі своїм високим рівнем майстерності та перспективами.
А що залишається «Дніпру»? Воротарем №1, очевидно, знову стане Ян Лаштувка, який за останні два з половиною сезони в чемпіонаті України відіграв за першу команду лише сім матчів. Команда бере курс на омолодження, але серед голкіперів гідних кандидатів, очевидно, немає. Принаймні, ні Варцаба, ні Шеліхов (хоча він за футбольними мірками уже далеко не молодий) на перший збір з «Дніпром» не відправилися. Натомість, Маркевич взяв до Туреччини 22-річного Баштаненка, але він в першій частині сезону навіть за колектив U-21 виходив через раз… І як тут не пригадати ляп менеджменту «Дніпра» влітку 2012-го, коли без бою «дніпряни» віддали «Шахтареві» перспективного на той час Антона Каніболоцького.
Воістину, це буде чергова болісна втрата дніпропетровської команди…
Ігор Семйон
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
