Мирон Маркевич: «Якби у мене зараз був Рикун, я спокійно сидів би на лавці та не хвилювався за результат»

Футбол України 1 Лютого, 13:23 1535
Мирон Маркевич: «Якби у мене зараз був Рикун, я спокійно сидів би на лавці та не хвилювався за результат»
Наставник «Дніпра», який відсвяткував 65-річний ювілей, дав велике інтерв'ю про стан справ у «Дніпрі», ностальгію за «Металістом», Євгена Коноплянку, Романа Безуса та багато іншого.

- Мироне Богдановичу, у день ювілею ви будете на зборах в Іспанії. Якось збираєтеся святкувати?

- Нічого особливого не влаштовував би, навіть якби був удома. 60 років – то Дата. А 65? Якщо й зберемося, то лише родиною уже після повернення. На зборах же відзначимо з тренерами. Без фанатизму, звісно, спокійно.

- Для свого поважного віку ви вражаєте доброю спортивною формою. Бачив, як добре граєте у футбол, нещодавно розкрилися ваші баскетбольні таланти…

- Намагаюся щодня рухатися. Зранку бігаю, часто граю у футбол – за ветеранів і в компанії. Поки ноги носять, треба рухатися. В принципі, не запускав себе ніколи. Намагаюся бути в русі постійно. Звичайно, з кожним роком робити це складніше. Але тягнуся за молодими. Їхній приклад додає мені натхнення.

- Який ваш звичний режим дня?

- Зранку завжди маю пробіжку на свіжому повітрі. Годину чи півтори проводжу в тренажерному залі. Звичайно, рухаюся на тренуваннях.

Мирон Маркевич: Якби у мене зараз був Рикун, я спокійно би сидів на лавці і не хвилювався результат - изображение 2

- Торік навесні у вас були проблеми з підвищеним тиском. Через них ви навіть не змогли керувати командою у матчі Ліги Європи в Амстердамі…

- Підлікувався й наче усе гаразд. До лікарів часто не навідуюся. Обстеження проходжу, але не частіше одного чи двох разів на рік. Роблю кардіограму, здаю кров, інші аналізи. Але щоб надто прискіпливо, то ні. Деколи міряю тиск. Намагаюся підтримувати здоров’я не з допомогою ліків, а через біг, заняття спортом. Намагаюся витримувати режим харчування, але без особливого фанатизму. Можу собі дозволити поїсти нормально, як усі люди. Слідкую за вагою, бо без цього ніяк.

- Скільки зараз важите?

- 80 кілограмів.

- Тренерською діяльністю ви займаєтеся впродовж 38-ми років. Часу, щоб ця робота набридла, щоб у ній розчаруватися, було вдосталь…

- Термін дійсно тривалий. Іноді справді думки, що те все треба кидати, виникають. Але минає час, пару днів посидиш вдома і розумієш, що чогось бракує. То вже навіть не звичка, а спосіб життя. Люди, які працюють тренерами, мене зрозуміють. Треба втриматися якомога довше. Тоді буду в тонусі. Бо постійний спокій – то ще гірше, ніж емоції на роботі.

Мирон Маркевич: Якби у мене зараз був Рикун, я спокійно би сидів на лавці і не хвилювався результат - изображение 3

- Видається, що в разі перемоги у фіналі Ліги Європи над «Севільєю» ви таки б трохи заспокоїлися.

- Ні, то хибне враження. Зрештою, ми не виграли, і ще маю до чого прагнути. Хочу попрацювати на серйозному рівні і чогось вагомого досягти.

- Серйозний рівень – то зокрема чутки про те, що можете очолити марсельський «Олімпік»?

- Не обов’язково, що це має бути закордон. Можна за щось боротися і в Україні. Вірю, що ситуація в нашому житті в цілому і в футболі зокрема поліпшиться. Адже три-чотири роки тому наш чемпіонат був справді цікавим. На жаль, зараз справа пішла на спад. Але в тому теж є позитив, бо мають змогу проявити себе молоді футболісти і тренери. Мусимо цей складний період пережити. Але якщо будуть серйозні закордонні варіанти, то подумаю.

- До потреби зробити крок назад у рівні роботи ви ставилися доволі болісно. Нинішні слова означають, що з сучасним станом речей ви змирилися?

- Не те щоб змирився. Така ситуація, нікуди від неї не дінешся. Країна в стані війни, футбол за таких умов не може процвітати за визначенням. То об’єктивні причини.

Мирон Маркевич: Якби у мене зараз був Рикун, я спокійно би сидів на лавці і не хвилювався результат - изображение 4

- Терпіти ви, син в’язня совєцького окупаційного режиму, навчилися, здається, з самого дитинства.

- Тоді нам було справді несолодко. Уся родина по батьковій лінії у часи Другої світової війни виїхала до Америки. Тато у воєнні роки був вивезений на примусові роботи до Німеччини, а коли повернувся, то потрапив до тюрми. Але повернувшись, батько почав працювати тренером, зібрав у нас у Винниках молодих хлопців, невдовзі зробив із них чемпіонів області. Тато вклав у ту команду душу.

А мені що? Футбол влітку, хокей взимку, телевізорів, а тим паче комп’ютерів, не було. В теплу пору постійно були на стадіоні, а коли вдаряли морози, вдягали лижі і ковзани. Вважаю, що у мене було дуже щасливе дитинство. Можу згадати той час тільки з ностальгією. Всі наші думки були пов’язані виключно зі спортом. Хвилювалися лише про те, хто в кого виграє.

Татко мене брав із собою на стадіон, ще коли грав у футбол сам. Бачив усі ті емоції з раннього дитинства й сам батьковою любов’ю загорівся. Інших думок у мене просто не існувало. Хоча мама намагалася прищепити мені любов до музики. Років сім грав на фортепіано. Але навіть на цих заняттях думав про м’яч, про те, як би швидше побігти на стадіон, туди, де мене чекають хлопці. Коли мав іти до першого класу, поїхали до Львова, там пішов до англійської школи, єдиної на той час у місті. Жили у районі Привокзальної площі. То теж серйозна школа життя.

Мирон Маркевич: Якби у мене зараз був Рикун, я спокійно би сидів на лавці і не хвилювався результат - изображение 5

- Що маєте на увазі?

- Знаменитий район, про нього Гарік Кричевський співає. Колектив був «фіфті-фіфті», більшість хлопців відсиділи у тюрмі. Але футбол у моїй свідомості переміг, хоча на тоненькому, звичайно, знаходився.

- Нині могли б сісти за фортепіано?

- Ні. Ті навички пропали давно. Залишилася лише любов до музики. Люблю і популярну, і класику.

- У часи тотального дефіциту батьки наїдками вас, мабуть, потішити не могли?

- Тоді довелося вистоювати в черзі, навіть щоб купити буханець хліба. Про якісь марципани чи м’ясо годі було й говорити. Ми про це тоді взагалі не думали. Дякую бабці, вона тоді постійно щось видумувала – якісь терті пляцки, голубці. Люди крутилися, як могли, але голодні ми не були. Хто застав часи Хрущова, знає, як тоді було важко. Але тут теж були свої позитивні боки. Досі з приємністю згадую, як радів, коли десь вночі, вистоявши три години в черзі, діставав буханець білого хліба. То був величезний дефіцит, адже у магазинах продавали тільки чорний хліб. То був мій вклад у сімейний достаток.

Мирон Маркевич: Якби у мене зараз був Рикун, я спокійно би сидів на лавці і не хвилювався результат - изображение 6

- Дорослі між собою говорили про «власть совєтов» і як добре при ній жити?

- Ви що? То зараз можна говорити, що думаєш. Тоді люди тіні власної боялися. На кожній вулиці, в кожному під’їзді були сексоти, які докладали у відповідні органи, хто й чим живе. Тим паче, коли мова про нашу сім’ю. До нас увага була підвищеною. Мене від додаткових знань оберігали, однак я й без зайвих слів почав розуміти, що й до чого. Мене виховали правильно.

- Ростислав Поточняк розповідав про вашу спільну картярську компанію, якою ви прокурювали і навіть затоплювали батьківську квартиру…

- (Посміхається.) Що було, то було. То коли ми вже переїхали з Привокзальної в район вулиці Зеленої, де тоді був «циганський двір». Там свої картярські таланти почав розвивати найліпше. Взагалі, я преферансист. Грав у преферанс довгий час, була своя збита компанія. Лише в останні роки граю трохи менше, але цю гру однаково люблю сильно.

- Коли до Києва на матч проти «Дніпра» приїздив «Аякс», ви на прес-конференції говорили, що грою амстердамців захоплювалися ще з юності. То були ваші головні у ті часи футбольні орієнтири?

- Спершу почав захоплюватися хлопцями, які грали у татовій команді – «Авангарді» з Винників. Вони навіть могли вийти до другої совєцької ліги, грали у перехідному матчі. Але грала проти дрогобицького «Нафтовика». Тоді партія суворо наказала, мовляв, не дай Боже, щоб обласний центр (ним у ті часи був Дрогобичавт.) програє. Щоб тютюнова фабрика Винників грала в другій лізі? Тоді б цього не допустили. Так чи інакше, тоді на стадіоні були всі Винники. Команда гриміла. Найбільше у складі «Авангарда» імпонувала гра Яноша, котрий прийшов з ужгородського «Спартака». Технічний, винахідливий гравець. Також подобалися Гамула, Кравс, Гараба, у якого був дуже добре поставлений удар. Цих футболістів у Винниках пам’ятають понині.

Мирон Маркевич: Якби у мене зараз був Рикун, я спокійно би сидів на лавці і не хвилювався результат - изображение 7

Звичайно, поряд із нашим «Авангардом» був наслуханий і про збірну Бразилії, котра стала чемпіоном світу 1958 року. Дивитися їхніх матчів, на жаль, змоги не було, але слухали радіо, запам’ятовували ті прізвища – Діді, Вава, Ґаррінча, Пеле.

Третя любов – київське «Динамо» з Лобановським і Базилевичем у складі, яке у 1961-му вперше виграло союзне золото. Сильне враження від гри киян залишилося ще з 1957-го, коли мене, шестирічного хлопчика, батьки взяли до Києва на футбол. «Динамо» перемогло 3:1 бразильську «Васко да Ґама». Саме тоді вперше побачив на полі негра. З того часу динамівці були моїми кумирами. Добре пам’ятаю, як кияни в 60-му приїздили на товариський матч проти СКА до Львова. Не пригадую, як тоді пробився на стадіон. Але зробити то було дуже непросто. Від самого факту, що дивлюся на Войнова, Лобановського, Базилевича, Каневського був у захваті.

А «Аякс» - то вже була не дитяча любов, а свідоме сприйняття. Футбол в СРСР показували з чемпіонату світу-1966, а трохи пізніше почали робити прорив у футболі голландці. То було щось нове, тому й гра амстердамців, як і збірної Нідерландів на чемпіонаті світу-1974, вражали.

- На той час ви вже теж мали свій еталон, адже встигли у 1970-му потрапити у команду, яка була чинним володарем Кубка СРСР…

- Нас тоді у «Карпати» втрьох взяли – мене, Степана Крупея і Ромка Риф’яка. Футболісти того кубкового складу були кумирами для всього Львова. Потрапити з ними в одну команду, тренуватися поряд – то було щось неймовірне. Ми тоді дивилися на Ліхачова, Броварського, Кульчицького, Грещака як на зірок. Зрештою, так воно й було. Навчився у тих гравців чимало. Вони ставилися до новачків надзвичайно добре й зробили для мого становлення дуже багато. Не лише мого, адже Крупей і Риф’як пізніше заграли в основі львів’ян, а я зупинився на рівні дублю. Та найбільше перейняв у тодішнього наставника «Карпат» Ернеста Юста. Імпонували його спокій, виваженість.

Мирон Маркевич: Якби у мене зараз був Рикун, я спокійно би сидів на лавці і не хвилювався результат - изображение 8

- Тренер Маркевич знайшов би місце в тій команді футболістові Маркевичу?

- Ні. Я потрапив у «Карпати» в той час, коли команда там була справді атомна. Я об’єктивно дивлюся на речі. В серйозний футбол міг грати, якби у мене була трохи краща швидкість. Нині як тренер розумію, що без швидкості у серйозному футболі робити нічого. Яким би технічним гравець не був і як би добре він поля не бачив. Якраз цими складовими похизуватися міг. Але виконувати треба на швидкості. Також мені бракувало спортивного нахабства. Це надзвичайно важливий фактор, особливо в сучасному футболі. Безхарактерні футболісти шансів проявити себе не мають.

- Зараз ви дали собі характеристику практично ідентичну з тією, яку вам видав якось оборонець «Карпат» 60-70-х Валерій Сиров. «Маркевич був хорошим півоборонцем, з хорошим пасом, розсудливий. Але йому не вистачало вибухової швидкості та злості». Але сказав Валерій Михайлович й інше. Що ще в молоді роки, граючи дир-дир у парку, ви проявляли тренерські задатки.

- Тренерська жилка в мене від тата. Я бачив, як він керує, прислухався до того, що він говорить, і пізніше все це згодилося. У той час, про який говорив Сиров, я вже розумів, що з футболом треба закінчувати і якомога швидше починати тренерську діяльність. Вже тоді, хоча ще й грав, розумів, що то моє.

Мирон Маркевич: Якби у мене зараз був Рикун, я спокійно би сидів на лавці і не хвилювався результат - изображение 9

- Але в Луцьк, де розпочалася ваша тренерська кар’єра, вас запрошували ще як гравця…

- Так. Встиг пограти за місцеве «Торпедо» два роки. Проте весь другий рік провів у статусі граючого наставника. То була справжня знахідка, адже ранній досвід тренерської діяльності допоміг мені згодом потрапити до Вищої школи тренерів.

- Володимир Байсарович, якого 22 січня, на жаль, не стало, розповідав мені, що то він порадив зробити вас граючим тренером «Торпедо».

- За це Володимирові Миколайовичу завжди буду вдячний. Шкодую, що не зміг з ним попрощатися. У день, коли був похорон, ми знаходилися на зборі в Туреччині. Попрохав лишень, щоб принесли від мене вінка…

Коли йшов до Луцька, то, звісно, не знав, що мене можуть призначити тренером. Але люди вочевидь врахували, що разом з собою я привів кількох гравців, зокрема Володимира Журавчака. Мабуть, хтось помітив, що я маю око на гравців. Тому й отримав цю пропозицію.

- Мали сумніви, чи залишати тренерську роботу на користь навчання у Вищій школі тренерів?

- Ні, бо до ВШТ ще треба було потрапити. Чесно кажучи, я не вірив, що мене візьмуть. Безпартійний, а тоді до цього ставилися дуже прискіпливо. Документи подавав від футбольної школи «Карпати». На Україну виділяли одне чи два місця. Не сподівався, що оберуть саме мене. Допоміг мені нині, на жаль, покійний Володя Булгаков. То він, закінчуючи Вищу школу тренерів, замовив у Москві слово за мене. Коли закінчував, то директор школи сказав, що, взявши мене, не помилився. У нас тоді дуже сильна група була – Едуард Стрельцов, Юра Севідов, Віктор Папаєв, Максименко, Авер’янов.

Мирон Маркевич: Якби у мене зараз був Рикун, я спокійно би сидів на лавці і не хвилювався результат - изображение 10

- Найзірковіший, звісно, Стрельцов.

- Попри те, що він був великим футболістом, у житті і побуті Едик був дуже скромною людиною. Складалося враження, що то не Стрельцов, а гравець якоїсь периферійної команди. Едуард був взірцем у тому сенсі, як себе треба вести.

- Закінчивши Вищу школу тренерів, ви знову тривалий час працювали в Луцьку, «Кривбасі» й знову у «Волині». Виходить, що від початку кар’єри і до дня, коли почали досягати на тренерській ниві серйозних успіхів, минуло 15 років…

- Переконаний у тому, що тренер мусить пройти усі щаблі кар’єрного зростання. Я починав учителем фізкультури в сільській школі, потім працював у Винниках, з дітьми у «Карпатах». Лише потім була друголігова «Волинь». У вищій лізі почав працювати лише коли Україна здобула незалежність. Щоб довести «Карпати» до кубкового фіналу в 1993-му, довелося перебудувати команду, яка у першому чемпіонаті України боролася за виживання, докорінно.

Розумієте, можна бути найліпшим спеціалістом, але якщо не пощастить з людиною, яка фінансує клуб, то діла не буде. Хороших тренерів чимало, але не кожному таланить потрапити у команду, навколо якої створена відповідна атмосфера. Якщо немає господаря, то всі тренерські ідеї зводяться нанівець. Добре, коли тренера розуміють, але найголовніше, щоб йому допомогли.

Мирон Маркевич: Якби у мене зараз був Рикун, я спокійно би сидів на лавці і не хвилювався результат - изображение 11

- Видається, що справді пощастило з людьми вам раз у кар’єрі…

- Двічі. Також у мене було два прекрасних роки у «Карпатах». У 1996-1998-му, коли командою займався Георгій Кірпа, а головою Львівської облдержадміністрації був Михайло Гладій. Президентом клубу тоді був Остап Семків, теж людина, яка жила інтересами команди. Власне, у цій атмосфері мені вдалося створити колектив, який виграв бронзу. Було б ще ліпше, якби стали другими. Шанси для цього були. А ось обійти «Динамо» у той час було неможливо. Кияни тоді були дуже сильними. Класна команда, яка тільки через велике нещастя не виграла Ліги чемпіонів у 1999-му. Хоча динамівців ми обігрували в ті роки тричі.

- Ви спілкувалися з Валерієм Лобановським після тих матчів? Що він казав тренерові, який переміг його три рази?

- У нас із Валерієм Васильовичем особливого спілкування не було. Було видно, що Лобановський ці поразки переносить непросто. Я це відчував, тому нав’язуватися на розмову не хотів.

- У попередньому нашому інтерв’ю на прохання назвати причини своєї відставки у 1999-му ви відповіли: «Колись розкажу»…

- Тоді вже не було ні Кірпи, ні Гладія. Прийшли аферисти, які побачили, що команда хороша, і на ній можна нагріти руки. Я їм перешкоджав, не давав продавати гравців. Тому вони мене й звільнили. То за умови, що команда після першого кола посідала третє місце. Втім, мене викликали і сказали: «Або ти граєш за нашими правилами, або давай прощатися». Довелося піти. Я через три дні поїхав у Запоріжжя, де очолив «Металург», а ці ділки за рік продали 17 футболістів. З того часу й понині цієї фірми немає. Невідомо також, куди ділися гроші.

Мирон Маркевич: Якби у мене зараз був Рикун, я спокійно би сидів на лавці і не хвилювався результат - изображение 12

Підопічний Маркевича по бронзових «Карпатах»-1997/1998, а нині колега-тренер Володимир Шаран

- Запоріжжя ви залишили в 2001-му, невдовзі після того сумнозвісного матчу, коли у ворота «Металурга» судді зарахували неіснуючий гол Флоріна Черната. Гол, який приніс «Динамо» перемогу 1:0 і фактично відкрив шлях до чемпіонства…

- То була комедія. Зрештою, це свавілля тоді не дивувало нікого. Воно творилося постійно і не один рік. Тоді всі знали, що «Динамо» має бути чемпіоном. Для цього робилося все можливе, судді вбивали команди на корені. Хоча цей випадок був один з найкричущіших. Втім, пішов я з «Металурга» не через «Динамо». Команда у нас була гарна, і я розумів, що в наступному сезоні ми здатні боротися за єврокубки.

Однак керівником Львівської ОДА знову став Гладій. Він поговорив зі мною, сказав, що у «Карпат» з’явився новий президент, котрий буде давати гроші, щоб відродити клуб. Повірив і повернувся додому втретє. Лише потім зрозумів, що при цьому президенті усе руйнується і нічого не будується. Повертатися до Львова було моєю великою помилкою. У 2001-му й особливо – в 2003-му. Та в другому випадку інших варіантів не мав, а працювати десь мусив. Ця помилка ледь не коштувала мені кар’єри і…

-…і життя.

- І життя. То ви правильно підмітили.

Мирон Маркевич: Якби у мене зараз був Рикун, я спокійно би сидів на лавці і не хвилювався результат - изображение 13

- Період з літа 2001-го по літо 2005-го став для вас чорним в усіх розуміннях…

- Страшний відрізок, якого не побажаю жодній людині. Влип у халепу і вже не бачив з тієї ситуації виходу. Добре, що повірили у мене Олександр Ярославський і Євген Красников, витягли мене з того болота і дали змогу працювати.

- Згодні з тим, що футбольна еліта Харкова вашого призначення не сприйняла?

- Безперечно. Харків – місто з футбольними традиціями, де працювали серйозні фахівці. До мене ставлення було на кшталт «Поживемо – побачимо». І то в ліпшому випадку. Мені доводилося доводити, що на щось здатен. Пізніше, навпаки, відчував повну прихильність. У мене в Харкові залишилося чимало друзів. Залюбки їжджу туди, коли є час, пограти за ветеранів у футбол. Дуже добре до мене ставилися вболівальники. Дев’ять років на чолі «Металіста» згадую з ностальгією.

- Можна сказати, що ви розуміли Ярославського в усіх його рішеннях?

- Олександр Владиленович – розумна людина, непорозумінь у нас з ним не виникало. Може, мінімальні, але без них теж не обійтися. Ярославському хотілося, щоб ми виграли чемпіонат України. Та ми й були до цього готові. Але були певні обставини, які цієї вершини досягти нам завадили. Не все залежало від нас.

Мирон Маркевич: Якби у мене зараз був Рикун, я спокійно би сидів на лавці і не хвилювався результат - изображение 14

- Попереднє питання поставив найперше тому, що прочитав у мемуарах колишнього віце-президента Федерації футболу України Сергія Стороженка, котрого можна назвати однодумцем Ярославського, фразу: «Серйозною помилкою вважаю розставання через видумані причини з Сергієм Ковальцем, інтриги проти Олександра Іванова і В’ячеслава Хруслова»…

- Внутрішньокоманді речі, які хоч нечасто, але трапляються. Хоча мені з цими тренерами добре працювалося, особливо з Хрусловим та Івановим. Врешті, ми зробили так, що В’ячеслав та Олександр залишилися працювати в структурі клубу зі збереженням зарплати. Ніхто їх не вирвав і не викинув. Хруслов став селекціонером, Іванов очолив команду юнаків до 19-ти років і став з нею чемпіоном україни. Зараз вони обоє працюють зі мною в «Дніпрі». А Ковалець піти з «Металіста» захотів сам. Тоді якраз змінилося місце наставника ФК «Львів». Сергій до мене прийшов і сказав, що хотів би працювати самостійно. То було його рішення.

Мирон Маркевич: Якби у мене зараз був Рикун, я спокійно би сидів на лавці і не хвилювався результат - изображение 15

- З 2008 року розпочалася інтернаціоналізація «Металіста». Чиє то було рішення більше – ваше чи власника клубу?

- Спільне. Ми розуміли, що для створення сильної команди на такі кроки піти зобов’язані. Але з однією умовою: запрошувати зібралися молодих, ще нерозкручених латиноамериканців. Цього принципу дотримувалися постійно.

- Але розпочали ви цей процес, запросивши леґіонерів, які вже адаптувалися до українських реалій – Едмара, Папу Ґуйє, Марко Девіча…

- Також приблизно в той же період ми взяли Жажу Коельо. Але то ще були радше підсилення моєї першої команди в Харкові. Тієї команди, у якій грали Сергій Валяєв, Валентин Слюсар, Северин Ґанцарчик. Той «Металіст» проявив себе з найліпшого боку. Ми ледь не пройшли «Динамо» в 1/8 фіналу Ліги Європи. П’яти хвилин не вистачило. Але вік більшості футболістів сягав критичної позначки, ми потребували омолодження.

Мирон Маркевич: Якби у мене зараз був Рикун, я спокійно би сидів на лавці і не хвилювався результат - изображение 16

- Не було змоги омолоджувати склад за рахунок власних вихованців? «Металіст» у період 2005-2011 років чотири рази вигравав медалі у чемпіонаті дублюючих складів…

- Найсильніших футболістів тих команд ми пробували, давали їм шанс. Втім, чемпіонат дублерів і вища ліга чи Ліга Європи – зовсім різні речі. Непогані гравці там були, але час продемонстрував, що вони не змогли проявити себе ні в нас, ні тоді, коли попереходили в інші команди. До виконання серйозних завдань вони непридатні.

Мирон Маркевич: Якби у мене зараз був Рикун, я спокійно би сидів на лавці і не хвилювався результат - изображение 17

- Прикладів маємо чимало. Не лише в «Металісті». «Карпати» виграли чемпіонат дублерів у сезоні-2009/2010. З тієї команди зараз на рівні Прем’єр-ліги грає лише воротар Роман Мисак. З чемпіонського складу «Зорі-2012/2013 нині за основну команду виступає тільки Артем Гордієнко. З «Дніпром», який наразі є чинним чемпіоном серед дублерів, ситуація вимальовується аналогічна. Може, правий екс-тренер «Карпат» Іґор Йовічевіч з сентенцією про те, що смислу в цьому турнірі в його нинішньому вигляді немає?

- З одного боку, з фактами не посперечаєшся. Люди, які виграють молодіжну першість, найчастіше виявляються неготовими до боротьби з серйозними футболістами. Але я вважаю, що першість дублерів у тому вигляді, в якому вона існує нині, повинна зберегтися. Тим футболістам теж десь грати потрібно. Може, хтось із них себе проявить. Нехай один за три роки, але й то непогано.

- Згодні з тим, що «Металіст» початку другого десятиріччя 2000-х свого максимуму не досяг?

- В сезоні-2011/2012 ми могли вигравати Лігу Європи. Португальський «Спортинґ» у чвертьфіналі ми пройти були зобов’язані. Особливих проблем на цьому шляху я не бачив. На жаль, втрутився випадок. Клейтон Хав’єр усі пенальті реалізовував, а у повторному матчі, за рахунку 1:1 пробив невдало.

У наступному сезоні мали грати в Лізі чемпіонів. Грецький ПАОК пройшли легко. Певен, перемогли б і німецький «Шальке». Я то відчував за настроями гравців. І, давайте будемо відвертими, «Шальке» в той час був командою доволі посередньою. Проте комусь було вигідно «Металіст» знищити. Успіху ці панове у своїх починаннях досягли.

- Реальна доказова база стосовно начебто договірного характеру матчу «Металіст» - «Карпати» у 2008 році була практично відсутньою. Втім, європейське правосуддя діяло в найліпших традиціях Печерського суду української столиці…

- Повністю згоден. Там питали і не чули. Та ще й українські представники привозили у Лозанну «докази» з таким натхненням, неначе іншої мети, ніж втопити «Металіст», у них у житті не існує. Що ж, зараз «Металіста» немає.

- Зате є пан Кочетов. На високій посаді.

- Отож. Зараз уже навіть діти навчилися заробляти в букмекерських конторах, на матчах чемпіонату U-19 трапляються різні дива. Проте Кочетова не чути. Зате за «Металіст» він тоді вчепився так, неначе від цієї справи залежала його доля.

Мирон Маркевич: Якби у мене зараз був Рикун, я спокійно би сидів на лавці і не хвилювався результат - изображение 18

Після, мабуть, останньої знакової перемоги ТОГО «Металіста» над київським «Динамо» (3:0)

- Про стан справ у нинішньому «Дніпрі» сказано вже немало. Мироне Богдановичу, ви вірите в те, що ситуацію можна виправити?

- Звичайно. Генеральний директор клубу запевнив мене, що з літа почнемо створювати нову команду. Вірю і надіюся. «Дніпро» вже знають у Європі. У поточному сезоні ми не змогли вийти з групи, тому з наступної осені потрібно ці спогади відроджувати. Торішня команда зробила гучну заявку, але восени ми зі зрозумілих причин взяли паузу. Сподіваюся, вона не затягнеться.

- Останнім часом ви критикуєте окремих футболістів дуже жорстко. Знамениті вже плюшеві іграшки, Безус із його лінню і високою зарплатою – раніше у такому тоні ви ще за часів тренерства в «Металісті» одного разу висловилися про Папу Ґуйє. Не побоюєтеся, що ця грань між виховним процесом і образою може бути перейдена?

- До таких висловлювань вдаюся свідомо. То не емоції. Хочеться завести гравців, змусити їх взятися за голову, довести, що я неправий. Однак то в торішній команді хлопці мали характер. А ось чи мають гідність ті новачки, яких взяли влітку, не зрозуміло. По більшості маю сумніви. А той, у середині в нас грав, як його прізвище?...

- (Після паузи.) Даніло?

- Так. То дійсно м’яка іграшка, котра звикла грати на чистих м’ячах. Але моє твердження абсолютно не стосувалося тих футболістів, які торік дійшли до фіналу Ліги Європи. Вони – бійці. А Безус? Спостерігаю за ним і дивуюся. Іноді заграє, а потім щось ходить і про себе думає. Я вже й так, і так його зачіпаю, намагаюся достукатися. Йому говориш одне, а він робить друге. Поки п’ять разів на себе, під себе той м’яч не повозить, не заспокоїться. Такий футбол вже давно забутий. Зараз треба швидше прийняти і швидше віддати. Ніяк з Романа цих вад не виб’єш.

Мирон Маркевич: Якби у мене зараз був Рикун, я спокійно би сидів на лавці і не хвилювався результат - изображение 19

Взагалі, я просто намагаюся, щоб футболісти зрозуміли, що на полі треба відпрацьовувати. Тим більше, якщо тебе купили за великі гроші і в тебе велика зарплата. Не можна ходити по полю і демонструвати, що ти ображений. Ти можеш ображатися на мене, але на тебе дивляться вболівальники. Вони приходять на футбол і хочуть бачити повну самовіддачу. Грати треба для них. А поганий тренер чи хороший – нікого не цікавить. Вболівальник хоче, щоб на полі летіли іскри. Так, як було торік.

- Чим відрізняється футболіст Безус, у якого проблем з режимом начебто немає, від футболіста Рикуна, котрий той режим порушував злісно?

- (Сміється). Якби в мене зараз був Рикун, я спокійно сидів би на лавці і знав результат ще до гри. Так, проблеми у мене були потім, після матчу. Мусив відправляти пару провожатих. Але я терпів такого футболіста, навіть йому іноді прощав. Бо знав, що він вийде на поле і дасть результат. Якщо хочеш, щоб команда вигравала, то таких людей треба розуміти. Можу сказати, що за ці чотири роки, впродовж яких Рикун у мене грав, не шкодую. Олександра понині згадують у Харкові з теплотою. Та й у Дніпрі теж.

- В Україні в цілому згадують.

- Так. Бо де ти таких футболістів візьмеш?

Мирон Маркевич: Якби у мене зараз був Рикун, я спокійно би сидів на лавці і не хвилювався результат - изображение 20

- У нинішньому «Дніпрі», може, немає таких талантів, але вистачає бійців. Маю на увазі тих футболістів, які вийшли до фіналу Ліги Європи…

- У мене був фантастичний рік, за який вдячний кожному з хлопців. Сама атмосфера в команді була класною. Дуже радий, що доля дала мені змогу попрацювати з цими гравцями. Звичайно, влітку я найбільше мріяв, щоб всі вони залишилися. Можна було б докупити двох-трьох новачків і вигравати чемпіонат України. Але сталося як сталося. Нині треба думати про іншу команду, тобто, ліпити «Дніпро» заново. Головне, щоб була воля керівництва.

- Ваша думка про поточний стан справ Євгена Коноплянки в «Севільї». Його критикують журналісти, засвистують вболівальники. Гадаєте, то процес адаптації чи проблеми глибинніші?

- Мабуть, таки адаптація. Раджу Євгенові набратися терпіння, виконувати все те, що каже тренер. Бо тренерові що? Не грає Коноплянка – грає хтось інший. Євгенові треба зібрати волю в кулак і довести, що грати має саме він. А тонкощів знати не можу. У мене вимоги одні, в Унаї Емері, не виключено, інші. Треба прилаштовуватися.

Мирон Маркевич: Якби у мене зараз був Рикун, я спокійно би сидів на лавці і не хвилювався результат - изображение 21

- Мироне Богдановичу, свого часу ви не приховували задоволення через те, що очолили збірну України. Втім, довго попрацювати на чолі головної команди країни вам не вдалося. Сподіваєтеся на те, що ще колись зможете туди повернутися?

- Наразі взагалі про це не думаю. Маю роботу, контракт ще на півтора роки. Чесно кажучи, не знаю, чи мені то потрібно. Все ж я клубний тренер, а в збірній є свої нюанси. Можливо, хтось повинен тренувати тільки збірну, а хтось лише клуби. Зрештою, нині в збірній є наставник і є непогана команда. Дай Боже, щоб на чемпіонаті Європи бодай з групи вони вийшли. Хоча група непроста, але поборотися можна.

- Вам не здається, що ситуація, яка виникла навколо тренерського штабу Михайла Фоменка зараз, схожа на ті реалії, в яких опинилися, очолюючи національну команду, ви?

- В принципі, так. Тоді розумів, що я у цьому середовищі інородне тіло. Тому й вирішив ні з ким не сперечатися, а піти. Можливо, вчинив неправильно, бо з тією командою, яка у мене була, на Євро-2012 з групи вийшли б точно. Особливо з урахуванням того стану, в якому тоді були англійці та французи. Та що зараз припускати?

Мирон Маркевич: Якби у мене зараз був Рикун, я спокійно би сидів на лавці і не хвилювався результат - изображение 22

- Ви ніколи не стоїте осторонь політичних подій. Уже два роки в Україні ллється кров, триває війна. І все частіше лунає питання: невже навіть після тисяч жертв у державі нічого не зміниться?

- Ті, хто загинули – цвіт нації. На жаль, війна триває, і хлопці продовжують гинути. Звичайно, на цьому фоні зволікання влади виглядає обурливим. Проте висловлю свою точку зору. Не можу сказати, що президент і уряд не бажають щось змінити. Радше навпаки. Втім, за ці два десятки років країна була зруйнована. Відновити її миттєво вкрай складно. Разом з тим, певен, що можна і треба ламати стару систему кардинальнішими заходами. Варто застосовувати жорсткіші методи управління і наводити порядок. Інакше мине ще рік-два, й люди справді не зрозуміють.

Мирон Маркевич: Якби у мене зараз був Рикун, я спокійно би сидів на лавці і не хвилювався результат - изображение 23

- Мироне Богдановичу, можете назвати себе щасливою людиною?

- Так. Я займаюся улюбленою справою, маю гарну сім’ю. З дружиною Анною живемо разом майже 40 років. Познайомилися ще коли я вчителем фізкультури у сільській школі працював і так з того часу не розлучаємося. Тренерські курси зараз закінчує старший син Остап. Він тренує дітей у моїй школі у Винниках, три місяці був на стажуванні в Іспанії і планує туди їхати знову. Юрій, мій молодший син, керує школою у Винниках. Обидва сини зробили мене дідусем. Софійка і Богданчик – то наша найбільша радість.

Іван Вербицький