Василь Рац: «Я вдячний долі, що мені пощастило бути частиною тієї команди»

Динамо Київ 2 Травня, 11:56 864
Василь Рац: «Я вдячний долі, що мені пощастило бути частиною тієї команди» | 19-27
Один із головних творців тріумфу київського «Динамо» у Кубку володарів Кубків 1986 року, Василь Рац, рівно 30 років потому так само яскраво пам'ятає ті емоції та переживання, які відчував у той час.

У фінальному поєдинку він розпочинав усі три гольові атаки своєї команди, з його передач було забито багато голів і на шляху до вирішального матчу. Про «золотий» матч команди Валерія Лобановського і не тільки – в ексклюзивному інтерв'ю для офіційного сайту ФК «Динамо» (Київ).

- Василю Карловичу, напередодні фінального матчу вся Європа вже знала про страшну катастрофу, що сталася на Чорнобильській АЕС. З яким настроєм підходила до фінального поєдинку на «Жерлані» команда і ви особисто?

- Наступного дня після Чорнобильської аварії ми грали з московським «Спартаком» на Республіканському стадіоні в Києві. Ніхто нічого не знав про те, що трапилося, ми навіть не підозрювали про це. Але коли летіли до Ліону на фінальний матч ще навіть у літаку керівництво нас почало попереджати, щоб ми говорили з журналістами тільки про футбол, але і вони ще не розуміли про що йдеться і що там насправді відбулося.

Коли ми прилетіли до Ліону, в аеропорті нас зустріла велика кількість журналістів. Проте усі питання звучали не про фінальний поєдинок, а про Чорнобиль. Ми уникали цих питань, не розуміючи, що ж там сталося. Вже приїхавши в готель і включивши телевізори, на всіх каналах ми побачили новини про аварію на ЧАЕС і французькою, і англійською мовами. Тільки тоді ми дізналися, що сталася страшна трагедія.

Звісно, ті хлопці, у яких були сім'ї і батьки в Києві, одразу почали телефонувати до Києва, щоб якомога швидше відправляти їх до інших міст. У мене ситуація була іншою – мої батьки жили в Закарпатті, а я тоді ще не був одружений.

Валерій Васильович тоді сказав нам, що раз склалася така ситуація, сталася така трагедія, єдине, чим ми могли допомогти – це вийти на фінальний матч і зробити все можливе для перемоги, щоб принести нашим людям радість.

- Фінальний матч зібрав на стадіоні «Жерлан» 50 тисяч глядачів. Для вашої команди це не було чимось надзвичайним, адже на домашні матчі «Динамо» стабільно збирався стотисячник. Тим не менше, важко було грати без підтримки своїх уболівальників?

- Коли ми приїхали на стадіон, як зазвичай за годину до гри ми першим ділом залишили речі у роздягальні і вийшли на поле, щоб перевірити газон. Ще за годину до гри трибуни були практично заповнені, при цьому скрізь були тільки прапори і вболівальники мадридського «Атлетіко». Думаю, відсотків 90 глядачів складали вболівальники з Іспанії, відсотків сім-вісім – французькі любителі футболу, а пару відсотків, що залишилися – представники радянського посольства. Ми розуміли, що стадіон буде вболівати за наших суперників, але особисто мене це ще більше стимулювало показати таку гру, щоб глядачі після фінального свистка аплодували вже нам.

- Насправді так і сталося?

- Так. Перед матчем беззаперечним фаворитом вважався «Атлетіко», яке в той час, як і зараз, було на одному рівні з «Барселоною» і мадридським «Реалом». В Іспанії домінували три команди. Це вже потім був період, коли «Атлетіко» перетворилося на середнячка. І тільки недавно, коли команду очолив Дієго Сімеоне, вона повернулася на той рівень, що був у неї у 86-му році.

Не тільки вболівальники, але і преса були впевнені в перемозі мадридців. Переглядаючи місцеві газети, ми дізналися, що кожен гравець «Атлетико» в разі перемоги отримає по 10 тисяч доларів. Ми ж за цю гру повинні були отримати 550 або 600 доларів. Природно, коли бачиш таку різницю, замислюєшся, невже вони настільки сильніші. Проте вже виходячи на поле, ми про це не думали, думали тільки про перемогу. Ми довели, що гроші вирішують не все.

Наша команда тоді була на піку форми. Починала створюватися вона в 84-му році, так що ми грали разом вже хто рік, а хто й два. Більшість хлопців прийшли з нижчих дивізіонів. Всі горіли бажанням щось виграти, всі були голодними до перемог. 2 травня ми знаходилися близько до бажаної мети, ми вийшли і провели цей матч як єдине ціле.

- «Динамо» обіграло «Атлетіко» за всіма статтями, забивши три красивих м'ячі. У всіх трьох взяттях воріт безпосередню участь взяли ви, починаючи ті атаки. Який гол вважаєте найкращим у цьому фіналі?

- Усі три і зараз дуже добре пам'ятаю. Як перший, коли Заваров добив м'яч головою, так і другий, ту знамениту віялову комбінацію. А третій гол, коли суперники намагалися створити положення «поза грою», став крапкою над «і». Я віддав довгий пас на Євтушенка, і Вадим реалізував вихід сам-на-сам. Це був останній удар для «Атлетіко», який дав їм зрозуміти, що вони цей матч вже остаточно програли. Всі три голи дуже гарні, але я би особливо виділив другий, віялоподібну комбінацію.

Мені приємно, що відзначають мою участь у голах, але для мене головне було, щоб команда грала і вигравала. Я вдячний долі, що мені пощастило бути частиною тієї команди, в якій був такий підбір гравців, у кожного було бажання, прагнення, мета. І нас в єдине ціле об'єднував Валерій Васильович. Так, навіть у тій команді також у одних хлопців були одні інтереси, у інших – інші. Це природно, це скрізь так. Але коли ми виходили на тренування чи ігри, ми були згуртованими, були єдиним цілим. Ми всі знали, чого хочемо і до чого прагнемо.

Після гри Валерій Васильович нас привітав з перемогою, похвалив, але сказав, що сьогодні час святкувати, а вже з завтрашнього дня починається нова робота. Потрібно це забувати і рухатися далі, прагнути до нових цілей і завдань.

- Перші кроки до трофею були не такими простими, особливо виїзні поєдинки. У матчі з «Утрехтом» у гостях поразка, з «Университатею» нічия... Команда поступово набирала хід і виходила на свій пік?

- Це дійсно було так. Особливо важкою була перша гра з «Утрехтом». Справа в тому, що команда поступово створювалася. До того ж, чемпіонат СРСР – це одне, але нам потрібно було набиратися єврокубкового досвіду, потрібно було відчути цей ритм. У перших матчах було не так просто. Але вже зустрічі з «Рапідом», який ми повністю переграли і в гостях, і вдома, стали для нас поштовхом до того, щоб ми відчули свої сили, відчули, що ми можемо багато зробити на євроарені. До речі, у той час «Рапід» також був командою високого рівня, регулярно брав участь в єврокубках.

- Якими були перші дні після фіналу? Що переживала команда, що переживали ви по поверненню додому?

- Після повернення на Батьківщину емоції були неоднозначними. Відразу після гри ми щиро раділи, бо усвідомлювали, що ми перемогли не випадково, а обіграли суперника по праву. Ми продемонстрували хорошу гру, забили красиві м'ячі. Попереду на нас чекала підготовка до чемпіонату світу, і більшість гравців, приїхавши до Москви, відразу відправилися до табору збірної СРСР.

Неприємно було те, що коли ми прилетіли в аеропорт Москви, нас практично ніхто не зустрічав, ні з Федерації футболу, ні зі спорткомітету, ні журналісти, ні вболівальники – не було нікого. Якщо добре пам'ятаю, був лише один московський журналіст, який дуже поважав «Динамо» і, можливо, пара вболівальників. Було дуже неприємно, адже ми виграли трофей для країни, здавалося би, всі люди мали б радіти. Але насправді виявилося, що в Москві була неймовірна заздрість від того, що Кубок завоював не «Спартак», московське «Динамо» або ЦСКА... Ми намагалися не загострювати на цьому уваги, адже знали, що принесли радість киянам, нашим справжнім уболівальникам.

Ми одразу вирушили до Новогорська, а ті хлопці, яких не викликали до збірної, поїхали поїздом до Києва. Потім вже в газетах та новинах ми побачили, як команду зустрічали на вокзалі, скільки було людей. Звичайно, було би добре, якби ми всі приїхали тоді до Києва, відчуття були би зовсім іншими. Але досить було і того, що ми бачили, як зустрічали наших хлопців.

Спілкувався Ігор Бондаренко